Справа № 357/10233/22
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/12704/2023
22 листопада 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Близнюк А.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Плаксія Романа Володимировича на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 21 червня 2023 року (суддя Цуранов А.Ю.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про вселення до житлового приміщення та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням,
встановив:
у листопаді 2022 року позивачі звернулися до суду з позовом про вселення в секцію № 27 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 .
Мотивуючі позовні вимоги, позивачі зазначали, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 10 червня 2012 року по 28 грудня 2021 року проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу та за спільні кошти придбали нерухоме майно, а саме секцію № 27 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , куди вони всі переїхали та почали там проживати. У червні 2019 року у спірному житловому приміщенні був зареєстрований ОСОБА_4 , а у грудні 2020 року - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Позивачі посилалися на те, що у грудні 2021 року відповідач вигнав їх зі спірного приміщення, змінив замки та не допускає їх у приміщення, незважаючи на те, що в ньому перебувають їх особисті речі.
Позивачі стверджували, що неодноразово звертались до відповідача з пропозицією щодо спільного користуванням майном, однак він ігнорує їх звернення.
У березні 2023 року ОСОБА_1 подав до суду зустрічний позов, у якому просив визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що з 25 вересня 2013 року він є власником житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , у якому з червня 2019 року почав постійно проживати ОСОБА_4 , а з грудня 2020 року - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Вказані особи не перебувають з ним у
родинних стосунках та не ведуть з ним спільне господарство.
ОСОБА_1 стверджував, що у грудні 2021 року ОСОБА_2 повідомила його, що вона та її діти не бажають більше зловживати його гостинністю, вони забрали свої речі та переїхали проживати до іншого житла, а саме у квартиру АДРЕСА_3 .
Також ОСОБА_1 посилався на те, що у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 наявне інше житло, а саме житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 , який вони успадкували після свого батька.
ОСОБА_1 зазначав, що відповідачі за зустрічним позовом не є членами його сім'ї, а тому право користування житловим приміщенням у них виникло не з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України, а на підставі сервітуту, а тому їх право користування його житловим приміщенням підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини 2 статті 406 ЦК України.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області позовну заяву ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено, вселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в секцію 27 гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 . В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 992,40грн.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Плаксій Р.В. просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити. Визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування секцією № 27 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути з відповідачів за зустрічним позовом понесені ОСОБА_1 в суді першої та апеляційної інстанції судові витрати.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Плаксій Р.В. вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи.
Представник відповідача зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що позивачі за первісним позовом тривалий час проживали у спірному житлі, залишили це житло не з власної ініціативи, вживали заходів щодо повернення до житла, в них відсутнє інше житло, а також про те, що вони не користуються житлом з поважних причин. Позивачі за первісним позовом не є членами сім'ї відповідача, зазначена секція в гуртожитку належить йому на праві власності, а тому у вирішенні спору мають бути застосовані положення ст. 163 Житлового кодексу України, які не ставлять в залежність тимчасову відсутність наймача або членів його сім'ї до поважності причин такого не проживання, а тому особа може бути визнаною такою, що втратила право користування житловим приміщенням лише за факту не проживання в ньому більше шести місяців.
Представник відповідача стверджує, що позивачі за первісним позовом не відносяться до членів сім'ї відповідача, не проживали в спірному житлі більше шести місяців, матеріали справи не містять доказів того, що відповідач за первісним позовом чинив їм перешкоди у проживанні в зазначеній секції гуртожитку, а тому з 29 червня 2022 року вони втратили право користування спірним житловим приміщенням.
Також адвокат Плаксій Р.В. вважає, що зв'язок позивачів зі спірним житлом не є триваючим, а тому інтереси відповідача, як єдиного власника та користувача цього житла, превалюють на інтересами позивачів, в яких закінчився шестимісячний строк збереження жилого приміщення та які добровільно залишили спірне житло, а також забезпечені іншим житлом, яке отримали у порядку спадкування.
Представник відповідача не погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідач чинив позивачам перешкоди у користуванні спірним житло, зазначаючи на те,
що він не змінював замки у вхідних дверях, а ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , з'їжджаючи у грудні 2021 року зі спірного житла, забрали всі свої особисті речі та залишили ключі, а 7 липня 2022 року ними було здійснено інсценування не допуску їх до житла, оскільки відповідачу не було відомо про їх візит, а двері вони намагались відчинити іншим ключем.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - адвокат Семенюта Р.А. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.
Представник позивачів зазначає, що доводи відповідача про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не відносяться до членів його сім'ї є безпідставними, оскільки постановою Київського апеляційного суду від 6 вересня 2023 року встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 10 червня 2012 року по 28 грудня 2021 року, а також визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 секцію № 27 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та в порядку поділу спільної сумісної власності за кожним з них визнано право власності на частину зазначеної секції у гуртожитку.
Також представник позивачів не вважає обґрунтованим посилання представника відповідача на замалу площу спірного житлового приміщення для проживання такої кількості дорослих осіб різної статі, оскільки ОСОБА_1 у спірному житлі взагалі не проживає, так як поштову кореспонденцію не отримує і до грудня 2021 року жодних несприятливих умов це не створювало.
Представник позивачів зазначає, що доводи представника відповідача про наявність у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 іншого житла є безпідставними. Вони дійсно після смерті свого батька - ОСОБА_5 успадкували частку у праві власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 , проте останньому належала на праві власності лише 1/3 частина вказаного будинку, яку було поділено між чотирма його дітьми, а тому ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули у власність лише по 1/12 частині житлового будинку, що не може свідчити про забезпеченість їх іншим житлом.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Плаксія Р.В., який підтримав апеляційну скаргу, пояснення ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їх представника - адвоката Семенюти Р.А., які просили залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що на підставі договору купівлі-продажу № 2-4341 від 25 вересня 2013 року ОСОБА_1 набув право власності на секцію № 27 у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та зареєструвався у приміщенні 6 листопада 2013 року.
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дітьми ОСОБА_2 .
22 серпня 2012 року ОСОБА_3 отримав у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Великобагачанського районного управління юстиції Полтавської області свідоцтво про зміну імені, згідно якого ним змінено прізвище на « ОСОБА_3 ».
У секції № 27 за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 зареєстрований з 6 червня 2019 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - з 3 грудня 2020 року.
Відповідно до довідки Білоцерківської районної військової адміністрації № 05-29/03 від 11 травня 2022 року, ОСОБА_2 з 15 жовтня 2013 року проживає за
адресою: АДРЕСА_1 та працює в Білоцерківській районній державній адміністрації.
Задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за згодою власника житла ОСОБА_1 вселились у спірне житлове приміщення ще до реєстрації там місця свого проживання, продовжили у ньому проживати після своєї реєстрації та вимушені були залишити житлове приміщення у зв'язку із конфліктом, який виник з ОСОБА_1 та у подальшому вживали заходи для повернення до житла, іншого житлового приміщення для свого проживання не мають.
Колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції відповідає обставинам справи та наданим сторонами доказам, ґрунтується на нормах матеріального права.
Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст. 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Згідно з 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до частин 2, 4 статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Під час судового розгляду встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вселилися у спірне житлове приміщення за згодою власника житла ОСОБА_1 та проживали у ньому з 2013 року.
Також судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишили спірне приміщення у зв'язку із конфліктом, який виник з ОСОБА_1 , а відтак суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку, що позивачі за первісним позовом не проживають у спірному житловому приміщенні з поважних причин.
Крім того, постановою Київського апеляційного суду від 6 вересня 2023 року встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 10 червня 2012 року до 28 грудня 2021 року, визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 секцію № 27 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та визнано право власності на 1/2 частку зазначеного майна за кожним з подружжя.
За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується,
розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Постановою Київського апеляційного суду від 6 вересня 2023 року встановлено, що ОСОБА_2 є співвласником секції № 27 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , тому відповідно до положень статей 317, 321 ЦК України не може втратити право користування даним житловим приміщенням.
Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 викладена правова позиція, що «правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.»
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 січня 2022 року у справі № 755/19709/20 зазначив, що «Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін».
Судом встановлено, що ОСОБА_8 та ОСОБА_3 є дітьми ОСОБА_2 , вселилися у спірне житлове приміщення за згодою співвласників, тривалий час в ньому проживали, як члени сім'ї співвласників, іншого житла не мають, звернулися до суду за захистом своїх порушених прав у зв'язку з їх неправомірним виселенням з квартири, а відтак суд першої інстанції правомірно задовольнив їх позовні вимоги про вселення та відмовив у задоволенні зустрічного позову про визнання їх такими, що втратили право на користування житловим приміщенням.
Доводи апеляційної скарги, що позивачі не були членами сім'ї ОСОБА_1 , спірне житлове приміщення належить йому на праві особистої власності, тому при вирішенні даного спору необхідно застосовувати положення статті 163 ЖК України, є безпідставними та спростовуються обставинами, встановленими під час розгляду цивільної справи № 357/5370/22 і відповідно до положень частини 4 статті 82 ЦПК України повторного доведення не потребують.
Твердження в апеляційній скарзі, що ОСОБА_2 самостійно вивезла власні речі із спірної секції в гуртожитку, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом першої інстанції, а крім того, не мають правового значення для вирішення даного спору, так як власник має право на свій розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону і вказана обставина не може бути підставою для позбавлення
співвласника права користуватися своєю власністю.
Колегія суддів також відхиляє доводи представника відповідача щодо неможливості спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , оскільки стосунки між співвласниками не можуть бути перешкодою для реалізації будь-ким з них своїх прав на спільне майно до моменту вирішення питання про припинення існування спільної часткової власності в порядку, передбаченому законодавством.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 мають інше житло, так як успадкували будинок свого батька, не є підставою для відмови у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічних позовних вимог, оскільки позивачі, які успадкували по 1/12 частині будинку і у ньому не проживали.
Також необхідно враховувати, що будинок знаходить у Полтавській області, а ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з 2013 року проживають у м. Біла Церква.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (Глоба проти України, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (Кривіцькі проти України, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, та задовольнив позовні вимоги про вселення позивачів до спірного житлового приміщення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права при розгляді даного спору, тому колегія суддів не вбачає правових підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Плаксія Романа Володимировича залишити без задоволення, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 21 червня 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук