07 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 723/5241/23
провадження № 61-13289ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
Розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Морозова Оксана Володимирівна, на заочне рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 14 червня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 серпня 2024 року у справі
за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах
ОСОБА_2 ,до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - виконавчий комітет Сторожинецької міської ради, про позбавлення батьківських прав,
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 подала до суду з позов, в якому просила позбавити ОСОБА_3 батьківських прав стосовно малолітньої доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_3 не створив належні умови виховання,
не забезпечує збереження життя та здоров'я дитини, отже, є всі підстави для вирішення питання щодо позбавлення його батьківських прав, доцільність чого підтверджується висновком Сторожинецької міської ради від 10 січня 2018 року.
Сторожинецький районний суд Чернівецької області заочним рішенням
від 14 червня 2024 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою не доведено факт навмисного ухилення ОСОБА_3 від виконання обов'язків щодо виховання дитини, його винної поведінки у цьому чи свідомого нехтування своїми батьківськими обов'язками, відповідності позбавлення його батьківських прав інтересам дитини, тому враховуючи зазначені обставини та заперечення Сторожинецької міської ради як органу опіки та піклування щодо позбавлення відповідача батьківських прав, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_3 такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав.
Чернівецький апеляційний суд постановою від 21 серпня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Заочне рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 14 червня 2024 року залишив без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що за встановлених фактичних обставин справи існують об'єктивні перешкод участі відповідача
у вихованні його доньки, і дії ОСОБА_3 не можуть вважатись умисним нехтуванням його батьківськими обов'язками, водночас розірвання сімейних зв'язків позбавляє дитину її коріння, що є виправданим лише за виняткових обставин (рішення Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року
у справі «Савіни проти України», пункт 49). Однак, такі обставини у цій справі не доведені та судом не встановлені, а сам по собі факт наявності у відповідача заборгованості зі сплати аліментів не може вважатись достатньою підставою для позбавлення його батьківських прав.
23 вересня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Морозова О. В., засобами поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати заочне рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 14 червня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 серпня 2024 року.
Верховний Суд ухвалою від 15 жовтня 2024 року касаційну скаргуОСОБА_1 залишив без руху та надав заявнику десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення зазначених у ній недоліків.
28 жовтня 2024 року до Верховного Суду надійшла заява адвоката Морозової О. В., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , про усунення недоліку касаційної скарги, з якої вбачається, що зазначений в ухвалі суду недолік усунено, судовий збір за подання касаційної скарги сплачено, про що надано відповідний платіжний документ.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду). Зокрема, у касаційній скарзі зазначено, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 311/563/20 (провадження № 61-14656св21).
У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Відповідно до статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство
і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини
від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до статті 9 Конвенції на держави-учасниці покладається обов'язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки проживають роздільно
і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа,
в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор,
а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно з частиною першою статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину
з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Тлумачення змісту частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Європейський суд з прав людини у справі «Хант проти України» від 07 грудня
2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України»(заява
№ 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно
від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків
із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення
її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не
є неблагополучним.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі;
не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти (постанова Верховного Суду від 24 квітня 2023 року у справі
№ 522/18403/16-ц, провадження № 61-2952св23, загальні висновки викладені
у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/17).
У постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження
№ 61-29266св18) Верховний Суд вказав, що «зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтована підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статі 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише
у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, приймають участь у вихованні не у достатній мірі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту
і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та освідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини».
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний
спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий
висновок викладений в постановах Верховного Суду від 11 березня 2020 року
у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19), від 13 квітня 2020 року
у справі № 760/468/18 (провадження № 61-8883св19), від 29 квітня 2020 року
у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 11 вересня 2020 року
у справі № 357/12295/18 (провадження № 61-21461св19), від 29 липня 2021 року
у справі № 686/16892/20 (провадження № 61-6807св21). Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом
у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судами попередніх інстанцій установлено, що 06 березня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюб.
Батьками ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Сторожинецький районний суду Чернівецької області заочним рішенням від 10 січня
2017 року шлюб між сторонами розірвав. Стягнувз ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 на утримання доньки ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти у твердій грошовій сумі в розмірі 500 грн щомісячно до досягнення дитиною повноліття.
Згідно з копією розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, складеного Сторожинецьким ВДВС у Чернівецькому районі Чернівецької області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, станом 03 листопада 2023 року у ОСОБА_3 наявна заборгованість зі сплати аліментів у сумі 75 891,50 грн.
Відповідно до копії відповіді відділення поліції № 1 (м. Сторожинець) Чернівецького районного управління поліції ГУНП в Чернівецькій області Національної поліції України № 1491/123/50/06-2021 від 04 лютого 2021 року за фактом ухилення ОСОБА_3 від сплати аліментів 02 лютого 2021 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості № 12021265150000058 за ознаками кримінального проступку, передбаченого частиною першою статті 164 КК України.
Відповідно до копії відповіді Комунального некомерційного підприємства «Сторожинецький центр первинної медичної допомоги»: ОСОБА_2 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якої діяла ОСОБА_1 , укладено декларацію із сімейним лікарем вказаного закладу, стан здоров'я малолітньої ОСОБА_2 задовільний, про стан її здоров'я піклується її мама.
Згідно з копією довідки Сторожинецького ліцею № 1 Сторожинецької міської ради (вих. № 139 від 06 листопада 2023 року), малолітня ОСОБА_2 у період
з 01 вересня 2021 року до 2022 року навчалась у вказаному навчальному закладі закладі в очному форматі, проте у звя'зку з виїздом її мами ОСОБА_1 за кордон, за заявою останньої була переведена на дистанційну форму навчання.
Відповідно до копії довідки Початкової школи міста Веммел Де Вондертейн (Бельгія) від 13 листопада 2023 року малолітня ОСОБА_2 з 01 вересня 2023 року навчається в зазначеному освітньому закладі за програмою другого класу початкової школи.
Згідно з копією довідки про склад сім'ї від 08 грудня 2024 року малолітня
ОСОБА_2 проживає разом зі своєю матір'ю -ОСОБА_1 у АДРЕСА_1 .
Сторожинецька міська рада як орган опіки та піклування у висновку від 06 лютого 2024 року № 35 зазначила про відсутність підстав для позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав стосовно малолітньої доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у звязку з недоведеністю винної поведінки щодо ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції правильно застосував положення статті 164 СК України, з урахуванням висновків щодо застосування даної норми права
у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також взяв до уваги, що позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність та пропорційність застосування якого за обставин цієї справи не доведено.
Встановивши фактичні обставини справи, апеляційний суд, правильно розтлумачивши поняття винного ухилення від виконання батьківських обов'язків
і з'ясувавши, що матеріали справи не містять доказів свідомого умисного ухилення ОСОБА_3 від виконання своїх батьківських обов'язків, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав стосовно його доньки ОСОБА_2 , яка проживає разом зі своєю матір'ю, ОСОБА_1 .
Такі висновки суду узгоджуються з вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду щодо застосування статті 164 СК України та прецедентною практикою Європейського суду з прав людини у подібних правовідносинах.
При цьому суд апеляційної інстанції, в сукупності з іншими дослідженими доказами та встановленими обставинами, обґрунтовано врахував висновокСторожинецької міської ради як органу опіки та піклування від 06 лютого 2024 року № 35 к, про відсутність підстав для позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав стосовно малолітньої доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , водночас обгрунтовано відхилив висновок Сторожинецької міської ради як органу опіки та піклування від 10 січня 2018 року № 20, яким вирішено за доцільне позбавити ОСОБА_3 батьківських прав стосовно доньки ОСОБА_2 , оскільки на дату складення відповідного висновку (10 січня 2018 року) спір між сторонами був відсутній, із позовом ОСОБА_1 звернулася у листопаді 2023 року за наявності інших фактичних обставин, які враховані судами при розгляді справи, і такий висновок не містить належних підстав та достатніх аргументів, які б вказували на доцільність позбавлення відповідача батьківських прав саме на час розгляду справи у суді першої інстанції та ухвалення судового рішення по суті спору.
Законодавець визначив, що при вирішенні судом питання щодо позбавлення батьківських прав визначальним є ставлення матері (батька) до дитини, бажання спілкуватися і приймати участь у її вихованні.
У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_3 не бажає спілкуватися зі своєю донькою та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунувся від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, яка проживає з мамою. При цьому слід враховувати, що батьківські права засновані на спорідненості батька з дитиною, тому погіршення особистих стосунків батька і дитини чи батьків самої дитини може мати тимчасовий характер і не є підставою для позбавлення батьківських прав.
Також апеляційний суд правильно визнав необгрунтованими посилання позивача як на підставу для позбавлення відповідача батьківських прав, на наявність
у ОСОБА_3 заборгованості зі сплати аліментів, оскільки наявність заборгованості зі сплати аліментів не є підставою для позбавлення особи батьківських прав, про що неодноразово виснував Верховний Суд, зокрема
у постановах від 17 червня 2021 року у справі № 466/9380/17 та від 02 червня
2022 року у справі № 754/15490/18.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 311/563/20 (провадження № 61-14656св21) колегією суддів не приймаються
до уваги, оскільки в наведеній справі та справі № 723/5241/23 встановлені різні фактичні обставини.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно
з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі
№ 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися
в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини(рішення
у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
З огляду на доводи касаційної скарги Верховний Суд зазначає, що право особи на оскарження судового рішення є однією із складових права на справедливий суд, що гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України. Водночас згідно з цивільним процесуальним законом оскарження судового рішення в суді касаційної інстанції вимагає від заявника належного обґрунтування касаційної скарги.
Відповідно до частини п'ятої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного
в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Отже, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Морозова О. В., необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судом апеляційної інстанції вищевказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга
є необґрунтованою.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Морозова Оксана Володимирівна, на заочне рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 14 червня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду
від 21 серпня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - виконавчий комітет Сторожинецької міської ради, про позбавлення батьківських правКопію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко