04 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 449/593/22
провадження № 61-5176сво24
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Гулька Б. І. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 ,
особа, яка подала апеляційну скаргу,- керівник Пустомитівської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі Головного управління Державної податкової служби у Львівській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури на ухвалу Львівського апеляційного суду від 08 березня 2024 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати договір купівлі-продажу земельної ділянки від 04 квітня 2022 року дійсним та визнати за ним право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,0024 га, кадастровий номер 4623310300:01:002:0148.
Позовна заява мотивована тим, що між ним та відповідачем було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, загальною площею 0,0024 га, кадастровий номер 4623310300:01:002:0148, розташованої на території Львівського (колишнього Перемишлянського) району Львівської області. Вказана земельна ділянка належала відповідачу на праві приватної власності на підставі рішення Бібрської міської ради Перемишлянського району Львівської області від 26 грудня 2014 року № 960. Він повністю сплатив відповідачу обумовлену вартість відчужуваного нерухомого майна, про що останнім було складено розписку від 04 квітня 2022 року. Проте, на цей час він не має можливості оформити вищевказаний правочин у нотаріальному порядку у зв'язку з введенням в Україні воєнного стану. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд його позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Заочним рішенням Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року у складі судді Савчака А. В. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано договір купівлі-продажу від 04 квітня 2022 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , щодо відчуження земельної ділянки, загальною площею 0,0024 га, кадастровий номер 4623310300:01:002:0148, дійсним.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку.
Не погоджуючись із вищевказаним заочним рішенням суду першої інстанції, у січні 2024 року керівник Пустомитівської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі Головного управління Державної податкової служби у Львівській області (далі - ГУ ДПС у Львівській області) звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд без достатніх правових підстав визнав укладений між сторонами договір дійсним та безпідставно визнав за позивачем право власності на земельну ділянку. Вказував, що внаслідок узаконення судом договору купівлі-продажу земельної ділянки, який підлягав нотаріальному посвідченню, інтересам держави в особі органу Державної податкової служби завдано шкоди, яка полягає в неотриманні бюджетом обов'язкових до сплати податкових платежів у зв'язку з переходом права власності на об'єкт нерухомого майна.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 29 січня 2024 року клопотання керівника Пустомитівської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі ГУ ДПС у Львівській області задоволено. Поновлено керівнику Пустомитівської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі ГУ ДПС у Львівській області строк на апеляційне оскарження заочного рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року. Відкрито апеляційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Перемишлянського районного суду Львівської області. Зупинено дію заочного рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року.
Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 08 березня 2024 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою керівника Пустомитівської окружної прокуратури Львівської області на заочне рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року закрито. Поновлено дію заочного рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року.
Закриваючи апеляційне провадження за апеляційною скаргою керівника Пустомитівської окружної прокуратури Львівської області на заочне рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскаржуваним судовим рішенням не вирішувалося питання про права та обов'язки держави в особі ГУ ДПС у Львівській області. Апеляційний суд зазначив, що закон не пов'язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів. Для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів у публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов'язуються з оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання договору дійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі заступник керівника Львівської обласної прокуратури, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити до апеляційного суду для продовження розгляду.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Перемишлянського районного суду Львівської області. Підставами касаційного оскарження зазначено частину другу статті 389 ЦПК України.
У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2024 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, за касаційною скаргою заступника керівника Львівської обласної прокуратури на ухвалу Львівського апеляційного суду від 08 березня 2024 року призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 липня 2024 року вищевказану справу № 449/593/22 передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2024 року зазначену справу прийнято до розгляду та призначено її розгляд Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга заступника керівника Львівської обласної прокуратури мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що органом прокуратури не доведено порушення інтересів держави в особі ГУ ДПС у Львівській області, оскільки сторонами у цій справі штучно ініційовано спір з метою ухилення від сплати обов'язкових платежів. Апеляційний суд не надав належної оцінки обґрунтованим підставам апеляційного оскарження прокурором заочного рішення суду першої інстанції. Подання апеляційної скарги прокурором обґрунтовано не лише несплатою обов'язкових платежів, а й незаконністю заочного рішення районного суду через порушення норм матеріального права, недобросовісністю позивача та відповідача у реалізації своїх прав. Штучне створення спору з метою уникнення додаткових витрат сторонами є недобросовісною поведінкою.При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав для нікчемності правочину. Зазначає, що дотримання належної процедури оформлення прав власності на нерухоме майно беззаперечно становить інтерес держави, оскільки відповідно до положень чинного законодавства України при нотаріальному посвідченні угод щодо відчуження нерухомого майна сплачуються обов'язкові податкові платежі та збори. Крім того, особи повинні дотримуватися законодавчо визначеної процедури набуття та переходу прав власності на нерухоме майно. Завданням ГУ ДПС у Львівській області є здійснення державного контролю за повнотою та своєчасністю надходження відповідних податкових платежів у порядку, визначеному законодавством. Залишення в силі заочного рішення районного суду, яким задоволено позов, нівелює чинну процедуру укладення договорів купівлі-продажу та відповідну сплату податкових платежів .
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки дійсним.
Заочним рішенням Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано договір купівлі-продажу від 04 квітня 2022 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , щодо відчуження земельної ділянки, загальною площею 0,0024 га, кадастровий номер 4623310300:01:002:0148, дійсним.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку.
Не погоджуючись із вищевказаним заочним рішенням суду першої інстанції, у січні 2024 року керівник Пустомитівської окружної прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі ГУ ДПС у Львівській області звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 08 березня 2024 року закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою керівника Пустомитівської окружної прокуратури Львівської області на заочне рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга заступника керівника Львівської обласної прокуратури задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Передаючи справу № 449/593/22 на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 403 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що необхідно відступити від правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: від 07 грудня 2022 року у справі № 142/119/20, провадження № 61-9790св21; від 14 червня 2023 року у справі № 930/375/22, провадження № 61-3699св23; від 20 вересня 2023 року у справі № 127/14030/21, провадження № 61-8763св22.
Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вищевказаних постановах, на думку колегії суддів, викликана таким.
У справі, яка Верховним Судом переглядається, прокурор при зверненні до суду з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі ГУ ДПС у Львівській області вказував, що оскаржуваним заочним рішенням суду першої інстанції порушено інтереси держави, оскільки у разі дотримання сторонами у справі належної процедури оформлення переходу права власності та посвідчення такого договору нотаріусом сплачуються платежі, які оподатковуються у порядку, передбаченому ПК України. Натомість, цим судовим рішенням суду першої інстанції позбавлено державу відповідних надходжень до бюджету.
Закриваючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції, зокрема, послався на постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: від 07 грудня 2022 року у справі № 142/119/20, провадження № 61-9790св21; від 14 червня 2023 року у справі № 930/375/22, провадження № 61-3699св23;в яких вказано, що:
«Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України).
З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в частині другій статті 220 ЦК України. Проявом розумності є те, що законодавець не пов'язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів. Очевидно, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов'язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов'язкових платежів».
Подібні за змістом правові висновки також було викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2023 року у справі № 127/14030/21, провадження № 61-8763св22.
Врахувавши зазначене, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуваним заочним рішенням суду першої інстанції не вирішувалося питання про права та обов'язки держави в особі ГУ ДПС у Львівській області, тому наявні підстави для закриття апеляційного провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Однак, із застосованими апеляційним судом висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: від 07 грудня 2022 року у справі № 142/119/20, провадження № 61-9790св21; від 14 червня 2023 року у справі № 930/375/22, провадження № 61-3699св23;від 20 вересня 2023 року у справі № 127/14030/21, провадження № 61-8763св22; колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погоджується з огляду на таке.
У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).
У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України: прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).
У частині третій статті 56 ЦПК України передбачено, що прокурор може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Системне тлумачення статті 56 ЦПК України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, провадження № 14-104цс19, якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Пунктом 3 частини шостої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи.
З матеріалів справи, яка Верховним Судом переглядається, вбачається, що прокурор, обґрунтовуючи підстави перегляду заочного рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року, вказував, серед іншого, що місцевим судом узаконено перехід до позивача право на нерухоме майно без сплати відповідних обов'язкових платежів до бюджету, чим завдано шкоди інтересам держави, оскільки у разі дотримання сторонами належної процедури оформлення переходу права власності та посвідчення такого договору нотаріусом, сплаті до бюджету підлягали б відповідні обов'язкові платежі.
Органом, уповноваженим державою на виконання представницьких функцій у спірних правовідносинах, є ГУ ДПС у Львівській області. Разом із тим, вказаний орган з моменту винесення оскаржуваного судового рішення заходів щодо його перегляду в апеляційному порядку не вживав, що свідчить про неналежне здійснення повноважень.
На виконання вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурором 18 січня 2024 року надіслано лист до уповноваженого органу щодо того, чи сплачувалися відповідні обов'язкові платежі та щодо вжитих уповноваженим органом заходів для оскарження рішення місцевого суду, проте на час подачі апеляційної скарги відповідь від ГУ ДПС у Львівській області не надходила.
Невжиття уповноваженим органом заходів щодо оскарження рішення суду першої інстанції свідчить про їх бездіяльність та позбавляє державу можливості захисту своїх порушених прав.
Частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, закриваючи апеляційне провадження, не врахував, що прокурор звернувся до суду із апеляційною скаргою в інтересах держави в особі ГУ ДПС у Львівській області і на виконання частини третьої статті 56 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у тексті апеляційної скарги обґрунтував наявність інтересу держави в оскарженні заочного рішення Перемишлянського районного суду Львівської області від 23 січня 2023 року, пославшись на те, що вирішення у судовому порядку спору шляхом визнання права власності на земельну ділянку за позивачем позбавило державу відповідних надходжень до бюджету, а також вказав, що уповноважений орган в особі ГУ ДПС у Львівській областіз моменту винесення оскаржуваного заочного рішення суду першої інстанції відповідних заходів щодо його перегляду в апеляційному порядку не вживав, що свідчить про те, що орган, до компетенції якого віднесенні представницькі повноваження у цій сфері, належним чином їх не здійснює.
Крім того, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що дотримання вимог законодавства, зокрема, у сфері набуття та державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, становить суспільний інтерес (інтерес держави), а недотримання встановлених вимог цьому інтересу суперечить.
З урахуванням обставин цієї справи колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що прокурор, вказуючи на порушення передбаченої процедури набуття права власності на нерухоме майно на підставі нотаріально непосвідченого договору, а також на недотримання порядку сплати обов'язкових платежів, обґрунтував підстави для представництва інтересів держави, зокрема, порушення інтересів держави та неналежне здійснення компетентними органам захисту інтересів держави. Прокурор зазначив, що неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права призвело до винесення рішення, внаслідок якого державний бюджет недоотримав визначені Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито», ПК України обов'язкові платежі. При цьому, органи державної влади, які наділені відповідною компетенцією у цій сфері, не вживали заходів, спрямованих на поновлення прав держави.
З урахуванням зазначеного, висновок апеляційного суду про те, що інтереси держави в особі ГУ ДПС у Львівській областізаочним рішенням суду першої інстанції не порушуються, є необґрунтованим.
Наведене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 126/3557/17, провадження № 61-48313св18, від 30 жовтня 2019 року у справі № 140/2001/17, провадження № 61-48764св18.
Аналізуючи викладене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: від 07 грудня 2022 року у справі № 142/119/20, провадження № 61-9790св21; від 14 червня 2023 року у справі № 930/375/22, провадження № 61-3699св23; від 20 вересня 2023 року у справі № 127/14030/21, провадження № 61-8763св22.
Мотиви з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо відсутності підстав для відступу
Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесено зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою акціонерного товариства «Запорізький завод феросплавів» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України»Конституційний Суд України вказав, що стосовно повноваження прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді в Основному Законі України міститься застереження «у виключних випадках і в порядку, що визначені законом». Про такі випадки йдеться, зокрема, у частині третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру». На думку Конституційного Суду України, це обумовлюється недопущенням свавільного втручання прокуратури у здійснення господарської та статутної діяльності юридичних осіб, досягнення цілей функціонування учасника відповідних правовідносин, виконання ним договірних зобов'язань тощо. При цьому на прокуратуру покладається обов'язок щодо обґрунтування необхідності такого втручання.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Ця стаття передбачає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).
Системне тлумачення положень статті 56 ЦПК України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках:
1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах;
2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див.: постанови Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 923/35/19, від 23 липня 2020 року у справі № 925/383/18).
Таким чином, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Визначальним для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 вказаного Рішення).
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього самого поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (подібна правова позиція викладена у: постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 26 липня 2018 року у справі № 926/1111/15, від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18).
Під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначає стороною у справі певний орган.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див.: висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).
Також Верховний Суд звертав увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема, у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див.: пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).
Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду нагадує, що вона вже звертала увагу на те, що приватноправовий інструментарій (зокрема, ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. Стаття 352 ЦПК України визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому у разі використання приватноправового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків, звільнення майна з-під арешту в публічних відносинах або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків відповідного державного органу, покликаного захищати інтереси держави у відповідних відносинах (див.: постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України).
З урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в частині другій статті 220 ЦК України. Проявом розумності є те, що законодавець не пов'язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів. Очевидно, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов'язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов'язкових платежів.
Отже, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначає, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які не пов'язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору. Суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов'язкових платежів.
З огляду на висновки, викладені в цій постанові, правових підстав для відступлення від правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: від 07 грудня 2022 року у справі № 142/119/20, провадження № 61-9790св21; від 14 червня 2023 року у справі № 930/375/22, провадження № 61-3699св23; від 20 вересня 2023 року у справі № 127/14030/21, провадження № 61-8763св22, немає.
Щодо вирішення касаційної скарги по суті
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).
Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).
Тлумачення частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див.: постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (див.: постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
У справі, що Верховним Судом переглядається, установлено, що при зверненні до суду з апеляційною скаргою прокурор в інтересах держави в особі ГУ ДПС у Львівській області вказував, що оскарженим рішенням суду порушено інтереси держави, оскільки у разі дотримання сторонами у справі належної процедури оформлення переходу права власності та посвідчення такого договору нотаріусом сплачуються платежі, які оподатковуються у порядку, передбаченому ПК України, натомість цим рішенням суду першої інстанції позбавлено державу відповідних надходжень до бюджету.
Відхиляючи ці доводи прокурора, апеляційний суд зазначив, що у справі відсутні обставини, які свідчили б, що приватно-правовий інструментарій (позов про визнання договору дійсним) використовується учасниками цивільного обороту всупереч його призначенню, тобто не для захисту цивільних прав та інтересів.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з доводами апеляційного суду, який обґрунтовано вважав, що закон не пов'язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів. Для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов'язуються з оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору.
За таких обставин, встановивши, що оскарженим рішенням суду першої інстанції не вирішувалось питання про права та обов'язки держави в особі Головного управління Державної податкової служби у Львівській області, апеляційний суд вірно закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора.
Висновки про застосування норм права (частина друга статті 416 ЦПК України)
Згідно з частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати.
Позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин.
Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в частині другій статті 220 ЦК України.
Проявом розумності є те, що законодавець не пов'язує можливість визнання дійсним договору із залученням податкового чи іншого органу, який контролює сплату фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів. Очевидно, що для контролю сплати фізичною особою податків, зборів чи інших обов'язкових платежів в публічному праві існують відповідні механізми, які зовсім не пов'язуються із оскарженням в апеляційному порядку та скасуванням судового рішення про визнання дійсним договору.
Цивільний суд за позовом про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України вирішує цивільний спір, а не визначає, розмір та порядок сплати податків, зборів чи інших обов'язкових платежів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишено без задоволення, то розподіл судових витрат за подання касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Ухвалу Львівського апеляційного суду від 08 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Б. І. Гулько
Судді: А. І. Грушицький
В. І. Крат
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська