П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
06 листопада 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/5865/24
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Коваля М.П.,
суддів - Осіпова Ю.В.,
- Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу адвоката Петряєва Володимира Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 липня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
У червні 2024 року до Миколаївського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просив суд:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у звільненні позивача за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи.
Доводи позовної заяви ґрунтувались на тому, що матір позивача з травня 2023 р. є інвалідом 2 групи, що підтверджується відповідною довідкою МСЕК. 30.04.2024 позивач звернувся з рапортом до командування військової частини про звільнення з військової служби з підстав, передбачених п.п. «г» ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», а саме у зв'язку з наявністю одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи. Зазначений рапорт був погоджений безпосередніми командирами позивача та переданий для вирішення відповідачу. Станом на час подання рапорту редакція п.п. «г» ч.4 ст.26 Закону, не вимагала додаткової умови відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи. На думку позивача, відповідач повинен був не зволікати з розглядом рапорту та вирішити його на підставі законодавства, яке діяло на момент його подання, тобто виникнення правовідносин зі звільнення.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 липня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 відмовлено повністю.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, адвокат Петряєв Володимир Вікторович звернулось до П'ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою в інтересах ОСОБА_1 , в якій посилається на те, що судом було прийнято рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи, тому просить скасувати оскаржуване рішення та постановили нове судове рішення, яким заявлені позовні вимоги задовольнити..
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень, досліджуючи та встановлюючи ті обставини які не були підставою для оскарження.
Відповідачем було надано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просять у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходить військову службу за мобілізацією з 01.03.2022 у військовій частині НОМЕР_2 на посаді водія 1 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 2 стрілецької роти.
25.05.2023 Обласним центром медико-соціальної експертною комісію матір ОСОБА_1 - ОСОБА_2 1957 р.н. визнана інвалідом ІІ групи.
30.04.2024 ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення з військової служби на підставі п.п. «г» ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» за сімейними обставинами, у зв'язку з наявністю одного із своїх батьків чи батьків із числа осіб з інвалідністю ІІ групи.
Зазначений рапорт був погоджений та підтриманий командуванням батальйону та 09.05.2024 переданий для розгляду командуванню військової частини НОМЕР_1 .
18.05.2024 набув чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» №3633-IX.
24.05.2024 командування військової частини НОМЕР_1 відмовило ОСОБА_1 в задоволенню рапорту про звільнення з військової служби, оскільки відповідно до нової редакції Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», з урахуванням змін внесених Законом №3633-IX, для звільнення з підстав, передбачених п.п. «г» ч.4 ст.26 Закону, необхідною умовою є відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи.
Вважаючи протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у звільненні, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції виходив з того, що станом на час розгляду відповідачем рапорту позивача та прийняття рішення по його суті, законодавство чітко вимагало наявності такої умови для звільнення, як відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, водночас позивачем таких документів додано не було та про наявність в його випадку таких обставин не зазначалося.
Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово було продовжено.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначає Закон України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII).
Частиною 6 ст. 2 Закону № 2232-XII передбачено зокрема такий вид військової служби, як військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Пунктом 12 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оборону України" визначено, що особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Відповідно до частини п'ятої статті 1 Закону № 2232-ХІІ від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Абзацом четвертим підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та до 17.05.2024 року) встановлено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), а саме: у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи;.
Таким чином, до 17.05.2024 року, за наявності одного із своїх батьків із числа осіб з інвалідністю II групи, військовослужбовець за його бажанням міг бути звільнений з військової служби під час дії воєнного стану.
18.05.2024 набув чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» №3633-IX.
Відповідно до абзацу четвертого підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ (у редакції, чинній з 18.05.2024 року та на момент розгляду рапорта позивача по суті), військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), а саме: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Таким чином, у межах даної справи спірним є питання, чи правомірним є застосування відповідачем при вирішенні рапорту позивача норм законодавства у редакції, чинній на момент прийняття відповідного рішення, тоді як на момент подання рапорту діяла інша редакція Закону № 2232-XII.
Відповідно до ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст. 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас, щодо набрання чинності змінами до Закону № 2232-XII, який врегульовує спірні правовідносини в процесі подання відповідного рапорту, колегія суддів зазначає, що Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Верховного Суду, аналізуючи питання дії нормативно-правових актів у часі, у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 803/1541/16 вказала, що у разі якщо під час розгляду заяви особи суб'єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб'єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками.
Такий підхід у вирішенні питання щодо застосування принципу дії законів у часі неодноразово застосовувався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 09 вересня 2020 року у справі №826/10971/16, від 24 січня 2023 року у справах №640/14816/20 та №600/5806/21-а, від 08 жовтня 2021 року у справі № 240/19318/20, від 16 листопада 2021 року у справі № 360/1406/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 640/7578/20, від 07 листопада 2023 року у справі № 520/9778/19 та від 10 січня 2024 року у справі № 380/13615/21.
З огляду на вказане, враховуючи вищенаведені правові норми Основного Закону України, юридичні позиції Конституційного Суду України щодо їх офіційного тлумачення та висновки Верховного Суду стосовно застосування цих норм, колегія суддів, в контексті спірного правового питання, що виникло у цій справі, та з огляду на характер і зміст спірних правовідносин, констатує, що правовідносини щодо звільнення з військової служби починаються саме з дати звернення особи з відповідним рапортом та тривають до моменту прийняття рішення вищим командуванням.
Лише у разі, якщо на момент прийняття суб'єктом владних повноважень у межах визначених законодавством строків рішення у законодавстві запроваджено нове правове регулювання цих правовідносин, відмінне від того, яке існувало на момент звернення особи із відповідною заявою, вказаний суб'єкт не має законних можливостей діяти або приймати рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке вже є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками. З огляду на це, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний застосовувати виключно те правове регулювання, яке чинне на момент прийняття ним рішення, за винятком випадків, коли він діє за межами визначених законодавством строків (у такому випадку застосовується законодавство у редакції станом на останній день можливого прийняття рішення), або нове законодавче регулювання передбачає особливості порядку застосування в часі нових норм права.
При цьому, судом першої інстанції вірно встановлено, що рапорт позивача вирішений в межах строку 1 місяць, як передбачає п.3.11.6 Інструкції з діловодству у Збройних силах України. При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» №3633-IX не було передбачено особливостей порядку застосування в часі нових норм права.
За таких обставин, суд дійшов вірного висновку, що у спірного випадку відповідач був повинен застосовувати норми Закону № 2232-XII на час прийняття рішення, а не на час подання рапорту.
Крім того, суд враховує, що зазначений висновок в повній мірі узгоджується із положеннями Закону України «Про адміністративну процедуру» 17 лютого 2022 року № 2073-IX (далі - Закон №2073-IX), відповідно до пункту 4 частини першої статті 2 якого, адміністративне провадження - сукупність процедурних дій, що вчиняються адміністративним органом, і прийнятих процедурних рішень з розгляду та вирішення справи, що завершується прийняттям і, в необхідних випадках, виконанням адміністративного акта.
Згідно статей 87 та 88 Закону № 2073-IX адміністративний акт є правомірним, якщо він прийнятий компетентним адміністративним органом відповідно до закону, що діяв на момент прийняття акта. При цьому, разі внесення змін до закону або істотної зміни фактичних обставин правомірний адміністративний акт може бути відкликано за ініціативою адміністративного органу на шкоду особі з дня набрання чинності новим адміністративним актом, якщо публічний інтерес у відкликанні адміністративного акта переважає законний інтерес (довіру) особи.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що станом на час розгляду відповідачем рапорту позивача та прийняття рішення по його суті, законодавство чітко вимагало наявності такої умови для звільнення, як відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, водночас позивачем таких документів додано не було та про наявність в його випадку таких обставин не зазначалося, а тому відповідач правомірно відмовив у звільненні позивача з військової служби.
Враховуючи викладене, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу адвоката Петряєва Володимира Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 липня 2024 року - залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 липня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Головуючий суддя: М. П. Коваль
Суддя: Ю.В. Осіпов
Суддя: В.О. Скрипченко