25 вересня 2024 року м. Дніпросправа № 160/2369/23
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Чабаненко С.В., Юрко І.В., за участю секретаря судового засідання Беседа Г.Р., за участі представника позивача адвоката Помазкіна А.Є., представника відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області Барабаш Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.05.2023 року в адміністративній справі №160/2369/23 (головуючий суддя І-ї інстанції - Бухтіярова М.М.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якому просила:
- скасувати рішення Головного управління державної міграційної служби в Дніпропетровській області від 10.01.2023 року за № 12204300017750 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головне управління державної міграційної служби в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є громадянкою Російської Федерації. У січні 2022 року звернулась до відповідача із заявою про надання дозволу на імміграцію до України, надавши усі документи, визначені у Законі України «Про імміграцію» та Порядком №1983 з метою отримання посвідчення на постійне проживання в Україні з тих підстав, що з 02.04.2019 року перебуває у шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 . Однак, 10.01.2023 року відповідачем прийнято рішення №12204300017750 про відмову у наданні дозволу на імміграцію з посиланням на пункт 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію». Позивач не погоджується з таким рішенням відповідача, вважає, що має право на отримання дозволу на імміграцію поза квотою імміграції у зв'язку із тим, що вона понад два роки перебуває у шлюбі з громадянином України, нею подано для цього необхідний пакет документів до уповноваженого органу. Крім того, оскаржуване рішення не містить посилань на конкретний випадок, передбачений законом, який є підставою для відмови.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 травня 2023 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області від 10 січня 2023 року №12204300017750 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.01.2022 року про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1073,60 (одна тисяча сімдесят три грн. 60 коп.) (а.с.140-146).
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду та прийняти постанову про відмову в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування скарги зазначено, що рішення суду першої інстанції є не обґрунтованим та таким, що прийняте з порушенням норм матеріального права. Апелянт вказує, що судом першої інстанції неправильно встановлено обставини у справі, оскільки подальше документування позивача - громадянки рф ОСОБА_1 дозволом на імміграцію є недоцільним, на підставі п. 6 ст. 10 Закону України «Про імміграцію» (інформація, документи і матеріали, які стали підставою для формування листа від 28.12.2022 року №55/2-4406нш-вих., можуть містити гриф секретності «Таємно»). Вважає, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією і законами України.
Позивач відзив на апеляційну скаргу не подала, що не перешкоджає розгляду справи.
В судовому засіданні апеляційної інстанції представник відповідача вимоги апеляційної скарги підтримала, просила їх задовольнити.
Представник позивача просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, встановила наступне.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, встановила наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою російської федерації, документована паспортом громадянина російської федерації № НОМЕР_1 , виданого 21.11.2013 року, дійсний до 21.11.2023 року (а.с.25-30).
02.04.2019 року між громадянином України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та громадянкою російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , укладений шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 (а.с. 6).
04.01.2022 року позивач звернулася до Південного відділу у місті Кам'янське ГУ ДМС у Дніпропетровській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну у зв'язку з тим, що перебуває в шлюбі із громадянином України.
Згідно із відомостей в паспорті № НОМЕР_1 начальником Південного відділу у м. Кам'янському ГУ ДМС у Дніпропетровській області 13.01.2022 року прийнято рішення №50036111 про продовження перебування громадянки російської федерації ОСОБА_1 до 14.04.2022 року (а.с.30).
З метою перевірки наявності чи відсутності підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну Південним відділом у місті Кам'янське ГУ ДМС у Дніпропетровській області направлено запити: до Південного ВП №2 Кам'янського РУП ГУНП України в Дніпропетровській області, Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, Управління інформаційно-аналітичної підтримки ГУНП в Дніпропетровській області, Відділу міжнародного поліцейського співробітництва ГУНП України у Дніпропетровській області, Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області.
Листом від 28.12.2022 року №55/2-4406 Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області повідомлено Південний відділ у місті Кам'янське ГУ ДМС в Дніпропетровській області про те, що Управлінням СБ України у Дніпропетровській області відповідно до пункту 13 частини першої статті 24 ЗУ «Про Службу безпеки України» отримано інформацію, яка свідчить, що подальше документування громадянки рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволом на імміграцію недоцільно на підставі пункту 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію».
10.01.2023 року Південним відділом у місті Кам'янському ГУ ДМС у Дніпропетровській області складено та затверджено Висновок про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну для іноземців.
Рішенням від 10.01.2023 року №12204300017750 було відмовлено громадянці російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Згідно із відміткою у рішенні позивач ознайомилась з ним 13.01.2023 (а.с.127).
Вважаючи незаконним оскаржуване рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, позивач звернулась до суду першої інстанції з позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не наведено в рішенні від 10.01.2023 року за № 12204300017750 встановлених випадків, передбачених законом, не уточнено причини та не конкретизовано обставини, які слугували підставою для прийняття спірного рішення, що фактично позбавило позивача бути обізнаним щодо обставини, у зв'язку із якою їй було відмовлено у наданні дозволу.
Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, зазначає про таке.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Суд зазначає, що спірні правовідносини врегульовано Законом України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-III (надалі - Закон № 2491-III) та Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (надалі - Закон № 3773-VI).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI, іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Положеннями частини першої статті 4 Закону № 3773-VI визначається, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
За змістом статті 1 Закону № 2491-III імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 4 цього дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Статтею 6 Закону №2491-ІІІ визначено повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Так, відповідно до частини першої цієї статті Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів:
1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах;
2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні;
3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються;
4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання;
5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Згідно з пунктами 1, 7 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360 (далі - Положення №360) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів є Державна міграційна служба України (ДМС).
ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
Стаття 9 Закону №2491-ІІІ встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Статтею 10 зазначеного Закону встановлено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначає Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983).
Відповідно до пункту 3 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні підрозділи ДМС (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
За змістом пункту 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:
формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, інформацію, зазначену ними у заяві про надання дозволу на імміграцію, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;
проводять перевірку законності перебування в Україні іммігранта з використанням інтегрованої міжвідомчої інформаційно-комунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон України (система «Аркан»), або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби;
проводять перевірку даних іммігранта за банками даних Інтерполу з метою отримання інформації, яка є підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію»;
надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;
здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Згідно з пунктом 14 Порядку № 1983 територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби.
МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
Пунктом 16 Порядку № 1983 визначено, що у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
Апеляційним судом та судом першої інстанції встановлено, що громадянка рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернулась до Південного відділу у місті Камянському Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну у зв'язку із перебуванням у шлюбі із громадянином України.
В подальшому, у відношенні громадянки рф ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну Південним відділом у місті Кам'янське Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області отримано від Управління СБУ у Дніпропетровській області лист від 28.12.2022 №55/2-4406нш вих, в якому зазначено, що останнім відповідно до пункту 13 частини першої статті 24 Закону України «Про Службу безпеки України» отримано інформацію, яка свідчить, що подальше документування громадянки рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволом на імміграцію недоцільно на підставі статті 10 пункту 6 Закону України «Про імміграцію».
За наслідками розгляду поданих позивачем документів та аналізу отриманої інформації відповідачем прийнято рішення від 10.01.2023 року № 12204300017750, яким було відмовлено позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
В якості юридичної підстави для прийняття оскаржуваного рішення міграційним органом зазначено посилання на пункт 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Між тим, з аналізу вказаної норми Закону вбачається, що дозвіл на імміграцію не надається «в інших випадках, передбачених законом».
Однак, вказавши підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну пункт 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію», відповідачем не наведено в рішенні від 10.01.2023 року № 12204300017750 таких інших випадків, передбачених законом, не уточнено причин та не конкретизовано обставин, які слугували підставою для прийняття спірного рішення, що фактично позбавило позивача бути обізнаним щодо обставини, у зв'язку із якою їй було відмовлено у наданні дозволу.
Суд першої інстанції обґрунтовано визначив, що за загальними вимогами, які висуваються до актів суб'єктів владних повноважень, як актів правозастосування, є їхня обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав (фактичних і юридичних) його прийняття, а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Загальне посилання відповідача у рішенні від 10.01.2023 року № 12204300017750 на положення пункт 6 статті 10 Закону України «Про імміграцію» не свідчить про обґрунтованість такого рішення, оскільки ставить заявника у стан правової невизначеності щодо підстав відмови у наданні дозволу, що є неприпустимим.
Доводи відповідача про те, що підставою для прийняття рішення, що оскаржується, став лист Управління СБУ у Дніпропетровській області від 28.12.2022 року №55/2-4406нш вих. про недоцільність подальшого документування громадянки рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволом на імміграцію, не можуть бути прийняті судом, оскільки такі обставини не були покладені в основу оскаржуваного рішення.
Доводи відповідача про те, що ГУ ДМС у Дніпропетровській області не наділено повноваженнями роз'яснювати або тлумачити висновки чи твердження Служби безпеки України безпідставні.
У спірних правовідносинах повноваженнями щодо прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію чи відмову у наданні такого дозволу наділені органи міграційної служби. Поряд з цим, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 10.01.2023 року № 12204300017750 не містить посилань на обставини, з якими відповідач пов'язує підстави для його прийняття.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що рішення відповідача про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 10.01.2023 року № 12204300017750 не відповідає критеріям обґрунтованості, оскільки відповідачем хоч і наведено норму законодавства, однак без зазначення причин для відмови у наданні дозволу, тобто не обґрунтовано підстав та мотивів прийняття такого рішення.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції обґрунтовано визначив, що рішення Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 10.01.2023 року № 12204300017750 прийняте не у порядку та не у спосіб, що визначений Конституцією та законами України, та необґрунтовано, тобто не відповідає критеріям, визначених частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо іншої частини позовних вимог апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визначив наступне.
Нормами частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За таких обставин, з урахуванням наведених судом законодавчих норм та встановлених обставин, суд з метою ефективного захисту порушеного права позивача вважав за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну від 04.01.2022 року, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За змістом положень частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, відповідачем не доведено правомірності своїх дій (рішення) у спірних правовідносинах.
Апеляційний суд зазначає, що згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа, тому судом першої інстанції обґрунтовано визначено, що сплачений позивачем судовий збір за подачу адміністративного позову до суду в сумі 1073,60 (одна тисяча сімдесят три грн. 60 коп.) підлягало стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 77, 243, 250, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 травня 2023 року в адміністративній справі №160/2369/23 залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 травня 2023 року в адміністративній справі №160/2369/23 залишити без змін.
Вступна та резолютивна частина постанови складена та проголошена в судовому засіданні 25.09.2024 року, в повному обсязі постанова складена 07 листопада 2024 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Головуючий - суддя С.В. Білак
суддя С.В. Чабаненко
суддя І.В. Юрко