ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"07" листопада 2024 р. справа № 300/6858/24
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця Кулик Наталії Василівни в інтересах якої діє ОСОБА_1 до Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення за № 70-ДПС від 21.08.2024,
ОСОБА_1 звернулась до суду в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 з позовом до Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення за № 70-ДПС від 21.08.2024.
Позовні вимоги мотивує тим, що оскаржувана постанова прийнята на підставі інформації, отриманої від податкового органу за наслідками проведеної фактичної перевірки, без проведення відповідачем документальної виїзної перевірки, що, на думку позивача, вказує на її протиправність. Крім того, звертає увагу суду на недоведеність відповідачем використання позивачем найманої праці без укладення трудового договору. В зв'язку із наведеним позивач вважає, що оскаржувана постанова підлягає скасуванню.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.09.2024 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 30.09.2024 (а.с.55-60). Представник відповідача вказує, що оскаржуване рішення прийняте на підставі та в межах повноважень наданих управлінню, прав позивача не порушувало, тому просить в задоволенні позову відмовити.
Крім того, 30.09.2024 від представника відповідача надійшло клопотання про залучення в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головне управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області, в задоволенні якого відмовлено згідно ухвали суду від 04.10.2024.
Представник позивача скористався свої правом на подання відповіді на відзив, яка надійшла до суду 04.10.2024. В поданій відповіді позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить задовольнити.
04.10.2024 від представника відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи матеріали відеофіксації заходу державного контролю.
Згідно клопотання від 29.10.2024 представник позивача заперечив проти долучення зазначених доказів до матеріалів справи.
Представник відповідача своїм правом на подання заперечення не скористався.
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 КАС України, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, судом встановлено таке.
26.07.2024 на адресу до Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці від Головного управління ДПС в Івано-Франківській області надійшли матеріалами фактичної перевірки фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (а.с.12,13).
Згідно акта (довідки) фактичної перевірки від 18.07.2024, посадовими особами ГУ ДПС в Івано-Франківській області під час проведення фактичної перевірки ресторану “Сходи» за адресою АДРЕСА_1 , встановлено порушення законодавства про працю, визначених вимогами статей 21-24 КЗпП України, а саме виявлено факт використання праці неоформлених працівників без укладення трудового договору між ФОП ОСОБА_2 , та офіціанткою ОСОБА_3 та барменом-стажером ОСОБА_4 . Зазначені особи від надання пояснень відмовились.
Листом від 29.07.2024 відповідач повідомив позивача про те, що уповноваженою особою Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці отримано для розгляду матеріали фактичної перевірки, під час проведення якої виявлено факт використання праці неоформленого працівника, що є підставою для накладення штрафних санкцій за порушення законодавства про працю відповідно до частини 2 статті 265 КЗпП України та запрошено на розгляд справи (а.с.68-71).
Позивач на розгляд справи не з'явилась, однак скористалась свої правом на подання заперечення (а.с.139-140).
Враховуючи виявлені порушення, відповідачем винесено постанову про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 21.08.2024 за №70-ДПС, якою до за порушення вимог статей 21-24 КЗпП України, відповідальність за яке передбачено абзацом 2 частини 2 статті 265 КЗпП України накладено на фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 штраф у розмірі 80 000,00 грн. (а.с.63,64).
Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає таке.
Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначає Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України).
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Згідно з частиною четвертою статті 24 КЗпП України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням роботодавця, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок повідомлення Державній податковій службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту" від 17 червня 2015 року № 413 передбачено, що повідомлення про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту подається власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою (крім повідомлення про прийняття на роботу члена виконавчого органу господарського товариства, керівника підприємства, установи, організації) та/або резидентом Дія Сіті до територіальних органів Державної податкової служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за формою згідно з додатком до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором та/або до початку виконання робіт (надання послуг) гіг-спеціалістом резидента Дія Сіті засобами електронного зв'язку з використанням електронного підпису відповідальних осіб, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису, відповідно до вимог законодавства у сфері електронного документообігу.
За відсутності технічної можливості подання повідомлення про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту засобами електронного зв'язку в електронній формі таке повідомлення подається у формі документа на папері згідно з додатком разом з копією в електронній формі.
Інформація, що міститься у повідомленні про прийняття працівника на роботу/укладення гіг-контракту, вноситься до реєстру страхувальників та реєстру застрахованих осіб відповідно до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Повідомленням про прийняття на роботу члена виконавчого органу господарського товариства, керівника підприємства, установи, організації є відомості, отримані органами Державної податкової служби з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Тож, працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та без повідомлення про прийняття працівника на роботу за таким трудовим договором, поданого до територіального органу Державної податкової служби України.
Згідно з абзацом другим частини другої статті 265 КЗпП України юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час або за трудовим договором з нефіксованим робочим часом у разі фактичного виконання роботи протягом усього робочого часу, установленого на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, а до юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, застосовується попередження.
Механізм накладення на суб'єктів господарювання та роботодавців штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, передбачених частиною другою статті 265 Кодексу законів про працю України та частинами другою - сьомою статті 53 Закону України Про зайнятість населення, встановлює Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року № 509 (далі - Порядок № 509).
Відповідно до абзацу 1 пункту 2 Порядку №509 штрафи накладаються Головою Держпраці, його заступниками, керівниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами третім - сьомим цього пункту) (далі - уповноважені посадові особи).
Згідно з абзацами 2 та 7 пункту 2 Порядку № 509 (в редакції Постанови КМУ № 823 від 21 серпня 2019 року) штрафи накладаються на підставі: акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю.
Водночас рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2021 року у справі № 640/17424/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року та постановою Верховного Суду від 09 листопада 2022 року, визнано протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) від 21 серпня 2019 року № 823 "Про порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю".
За змістом частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
При цьому постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття (частина перша статті 325 КАС України).
Таким чином, постанова Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 823 "Про порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю" втратила чинність з 14 вересня 2021 року.
У зв'язку з набранням законної сили рішенням суду у справі № 640/17424/19 Порядок № 509 діє у редакції, що була чинною до внесення в нього змін постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2019 року № 823 "Про порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю", тобто у первинній редакції постанови КМУ від 17 липня 2013 року № 509, проте зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України № 55 від 03 лютого 2016 року, № 295 від 26 квітня 2017 року, № 206 від 03 березня 2020 року, № 617 від 08 липня 2020 року, № 780 від 28 липня 2021 року та № 226 від 14 березня 2023 року.
Отже, з 14 вересня 2021 року діють положення абзаців 2 та 7 пункту 2 Порядку № 509 (зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року № 295), якими передбачено, що штрафи можуть бути накладені на підставі: акта документальної виїзної перевірки ДПС, її територіального органу, в ході якої виявлені порушення законодавства про працю.
Пунктом 75.1 статті 75 Податкового кодексу України (надалі ПК України) передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
Згідно з підпунктом 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.
Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.
Відповідно до підпункту 75.1.3 пункту 75.1 статті 75 ПК України фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об'єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).
Отже, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки є різними видами перевірок.
З огляду на викладене правове регулювання, суд доходить висновку, що з 14 вересня 2021 року підставою для накладення штрафу відповідно до абзаців 2 та 7 пункту 2 Порядку № 509 (зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року № 295), може бути акт документальної виїзної перевірки ДПС, її територіального органу, в ході якої виявлені порушення законодавства про працю, а не акт фактичної перевірки.
Відповідно до статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Як встановлено судом, у спірних правовідносинах ГУ ДПС в Івано-Франківській області проведена фактична, а не документальна виїзна перевірка та, за результатами цієї перевірки складено акт фактичної, а не документальної виїзної перевірки, тобто обставини допущення позивачем порушення вимог статей 21 та 24 КЗпП України не можуть підтверджуватись актом фактичної перевірки, який одержаний контролюючим органом з порушенням порядку, встановленого законом.
Відтак, оскаржувана постанова про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, є протиправною та підлягає до скасування.
Суд також вважає обґрунтованими доводи представника позивача щодо того, що відповідачем не доведено використання праці найманих працівників ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без укладення трудового договору, оскільки жодних належних та допустимих доказів окрім акту фактичної перевірки до суду не надано.
Крім того, в матеріалах справи містяться письмові докази згідно з якими ОСОБА_3 на момент проведення перевірки була працевлаштована у ФОП ОСОБА_5 , яка провадить свою господарську діяльність за тією ж адресою, що і позивач. Зазначена обставина підтверджується актом фактичної перевірки ФОП ОСОБА_6 від 18.07.2024, договором про надання послуг з надання персоналу від 01.01.2024 та повідомленням згідно заявки від 01.07.2024 (а.с.22-28).
Решта доводів та аргументів учасників справи не мають значення для вирішення спору по суті, не спростовують встановлених судом обставин у спірних правовідносинах та викладених висновків суду.
У рішення ЄСПЛ по справі “Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Згідно з частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд також враховує частину 2 статті 2 КАС України, відповідно до приписів якої у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Належних і достатніх доказів, які б вказували на правомірність оскаржуваного рішення, відповідач суду не надав.
Підсумовуючи все вищевикладене, суд доходить висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частинами 1 та 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед інших, і витрати на професійну правничу допомогу.
У позовній заяві позивач зазначає, що судові витрати по даній справі складаються зі сплаченого судового збору у розмірі 2422,40 грн., та з понесених та очікуваних витрат на правничу допомогу в розмірі 25 000, 00 грн. (15000,00 грн. оплачені послуги адвоката та 10000,00 грн. очікуваних витрат пов'язаних з розглядом справи).
Факт оплати позивачем вартості послуг в розмірі 15 000 гривень підтверджується платіжною інструкцією від 09.09.2024 за №159 та в розмірі 5000 грн згідно квитанції від 03.10.2024 (а.с.48, 171).
Судовий збір у розмірі 2425,00 гривень сплачено позивачем згідно платіжної інструкції від 06.09.2024 (а.с.49).
Згідно з частинами 1-3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Згідно частин 5, 6, 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, потребують дослідження на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Верховний Суд у додатковій постанові від 05.09.2019 по справі № 826/841/17 (провадження № К/9901/5157/19) вказав, що суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 по справі №755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.
Крім того Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 по справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказала, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Разом з тим, з урахуванням обставин справи, а саме: розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного провадження (без виклику сторін); виходячи з характеру доказів у справі (відсутності експертиз, виклику свідків, тощо); кількості сторін та відсутності інших учасників у справі; ціни позову, суд вважає розмір вартості наданих послуг неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг.
Тому, з огляду на викладене, приймаючи до уваги обставини цієї справи, враховуючи значення справи для позивача, обсяг наданих адвокатом послуг, їх складність та час, необхідний для їх надання та позицію відповідача про їх не співмірність, суд доходить висновку про часткове обґрунтування понесених витрат на надання правничої допомоги, тому слід стягнути з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн., що відповідає вимогам розумності та співмірності.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) до Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (код ЄДРПОУ 44840602, вул. Франка, 4, м. Івано-Франківськ, 76018) про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення за № 70-ДПС від 21.08.2024 - задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення за № 70-ДПС від 21.08.2024.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Південно-Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці (код ЄДРПОУ 44840602, вул. Франка, 4, м. Івано-Франківськ, 76018) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) сплачений судовий збір у розмірі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) гривні 40 копійок та 10000 (десять тисяч) гривень 00 копійок витрат на правову допомогу.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Матуляк Я.П.