Справа №760/25424/23
2/760/3247/24
05 листопада 2024 року м. Київ
Суддя Солом'янського районного суду м. Києва Козленко Г.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими що втратили право користуватися житловим приміщенням, -
До Солом'янського районного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просить суд:
- визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_1 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову зазначено, що на підставі ордеру на жиле приміщення №7083 від 02.07.1988 надано у користування квартиру за дресою: АДРЕСА_1 жилою площею 42,3 кв.м, яка складається з трьох кімнат. Згідно з ордером вказана квартира надана у користування сім'ї з п'яти осіб, а саме: ОСОБА_5 - квартиронаймач (померла у 2012 році), ОСОБА_1 - чоловік, ОСОБА_6 - донька (померла у 2017 році), ОСОБА_4 - син.
Станом на 23.10.2023 в квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (син), ОСОБА_2 (колишній чоловік померлої доньки), ОСОБА_3 - онук.
03.02.2009 шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було розірвано. Після розірвання шлюбу ОСОБА_7 та ОСОБА_3 виїхали до Молдови та з того часу не проживають у вказаній квартирі.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 28.11.2023 відкрито спрощене позовне провадження в цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими що втратили право користуватися житловим приміщенням.
Ухвала від 28.11.2023 та примірник позовної заяви разом з доданими до неї документами направлялась за зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_3 , однак конверт повернувся до суду із відміткою АТ «Укрпошта» «за закінченням терміну зберігання».
Ухвала від 28.11.2023 та примірник позовної заяви разом з доданими до неї документами направлялась за зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_7 , однак конверт повернувся до суду із відміткою АТ «Укрпошта» «за закінченням терміну зберігання».
ОСОБА_4 ухвалу від 28.11.2023 та примірник позовної заяви разом з доданими до неї документами отримав 15.03.2024, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
Ухвала від 28.11.2023 та примірник позовної заяви разом з доданими до неї документами направлялись для ОСОБА_4 .
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
Відповідачі правом подати відзив на позовну заяву, а треті особи правом подати пояснення на позов не скористались.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з частиною другою статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Судом встановлено, що 02.07.1988 ОСОБА_5 було видано ордер на житлове приміщення №7083 за адресою: АДРЕСА_1 для сім'ї, яка складається з: ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 .
Відповідно до витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 станом на 29.08.2023 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_4 у ОСОБА_9 та ОСОБА_6 народився син - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Залізничного району м. Києва, серії НОМЕР_2 , актовий запис №780.
03.02.2009 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 було розірвано, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві, серії НОМЕР_3 , актовий запис №65.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданого Солом'янським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, серія НОМЕР_4 , актовий запис №217.
Листом Солом'янська районна в місті Києві державна адміністрація від 25.09.2023 №108-11763 повідомила, що проведення обстеження на факт проживання/не проживання осіб за певною адресою не віднесено до повноважень комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва» та його відокремлених структурних підрозділів.
Листом Житлово-експлуатаційної дільниці №902 комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва» від 02.10.2023 №902/1673 повідомлено, що проведення обстеження на факт проживання/не проживання осіб за певною адресою не віднесено до повноважень Житлово-експлуатаційної дільниці №902 комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва» та його відокремлених структурних підрозділів.
Відповідно до акту від 04.10.2023 про фактичне не проживання осіб за адресою: АДРЕСА_1 вбачається, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , фактично не проживають з 2009 року після розірвання шлюбу з ОСОБА_6 та по теперішній час за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем.
Так, частиною першою статті 383 Цивільного кодексу України передбачено, що власник жилого будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів сім'ї та інших осіб.
Аналогічне правило міститься в статті 150 Житлового кодексу Української РСР, відповідно до якої громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Тобто проживання членів сім'ї у житловому приміщенні, яке належить громадянину на праві власності, є результатом реалізації права власника й у них виникає право на користування чужим майном, тобто сервітутне право.
У разі виникнення спірної ситуації, що стосується власника та осіб, які проживали з ним як члени сім'ї, необхідно враховувати той факт, що право користування житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 Цивільного кодексу України.
Частиною другою статті 405 Цивільного кодексу України передбачені спеціальні підстави для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням власника. Так, згідно цієї норми закону член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Одночасно, стаття 72 Житлового кодексу Української РСР визначає порядок визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та передбачає, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Також згідно з частиною першою статті 71 Житлового кодексу Української РСР жиле приміщення за тимчасової відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається протягом шести місяців.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, що встановлено частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном - частиною першою статті 317 ЦК України.
Статтею 319 Цивільного кодексу України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений або обмежений у здійсненні права власності, як вказано у частині другій статті 321 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Разом з тим, згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», надав роз'яснення, що відповідно до положень статей 391, 396 Цивільного кодексу України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Відповідно до частини другої статті 405 Цивільного кодексу України особа втрачає право на користування житлом, у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено договором або законом.
Представником позивача подано до суду акт від 04.10.2023 на підтвердження не проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Враховуючи наведене, суд, на підставі належним чином оцінених доказів, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов висновку про наявність підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки вони хоч і є зареєстровані у спірній квартирі, проте таким правом не користуються понад один рік.
З огляду на те, що обставини, на які посилався позивач знайшли своє підтвердження під час судового розгляду, не спростовані відповідачем, вони підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦК України).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Керуючись ст.ст. 3, 8, 21, 22, 24, 55, 61, 129, 129-1 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 316, 317, 319, 321, 405 ЦК України, ст.ст. 1-18, 76-81, 95, 141, 228, 229, 235, 241, 244, 245, 258, 259, 263-265, 268, 274-282, 289, 351 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими що втратили право користуватися житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_1 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Г.О. Козленко