судді Великої Палати Верховного Суду Воробйової І. А.
щодо ухвали Великої Палати Верховного Суду від 30 жовтня 2024 року
у справі № 757/18879/20 (провадження № 14-127цс24)
за позовом
першого заступника керівника Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, визнання спадщини відумерлою, скасування державної реєстрації та витребування майна,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою її представником - адвокатом Бойком Віталієм Васильовичем, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2023 року у складі судді Остапчук С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня
2023 рокуу складі колегії суддів Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,
Немировської О. В.
1. Ухвалою від 25 вересня 2024 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду передала справу № 757/18879/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) для відступу від сформульованого нею в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15 правового висновку про неможливість застосування у спірних правовідносинах віндикації та натомість необхідність застосування за аналогією закону частини другої статті 1280 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України),
а також для формулювання правового висновку про те, що захист речових прав територіальної громади у випадку незаконного відчуження спадкового майна, яке за відсутності спадкоємців є відумерлою спадщиною, можливий шляхом зазначення в мотивувальній частині судового рішення висновку
про відумерлість спадщини та її витребування від добросовісного (недобросовісного) останнього набувача.
2. 30 жовтня 2024 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, якою повернула справу № 757/18879/20на розгляд Верховному Суду
у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України та виходила з того, що обставини справи № 757/18879/20 не є подібними з обставинами у справі № 461/12525/15.
3. Порівнюючи обставини справи, що переглядається, з обставинами у справі № 461/12525/15, Велика Палата Верховного Суду виходила із того, що у справі № 461/12525/15 один з відповідачів набув право власності на нерухоме майно в порядку спадкування, отримавши свідоцтво про право на спадщину за законом на підставі судового рішення (про встановлення факту проживання зі спадкодавицею та визнання права на спадкування за законом після її смерті), яке в подальшому було скасоване. У зв'язку з викладеним прокурор уважав, що покупець придбала квартиру в особи, яка не мала права її відчужувати, та просив визнати квартиру відумерлою спадщиною і витребувати її у покупця на користь територіальної громади.
Натомість у справі № 757/18879/20 спадщина, на переконання прокурора, є відумерлою та підлягає витребуванню у власність територіальної громади з тих підстав, що після смерті спадкодавця у визначений законом строк до нотаріальної контори для прийняття спадщини ніхто не звернувся; спадкоємців за заповітом і за законом немає; право власності в порядку спадкування ніким не набувалося, а спадкова справа не відкривалася. Водночас підставою для вибуття нерухомого майна із власності спадкодавця став договір дарування, факт підробки якого встановлено в межах кримінального провадження. Тому прокурор переконаний, що, незважаючи на неодноразове відчуження спірної квартири, право власності на неї після смерті спадкодавця ніким у встановленому законом порядку не набуто.
Оскільки, у справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відповідач набув право власності на спірне нерухоме майно не в порядку спадкування (рішення суду про визнання права на спадкування, яке в подальшому було скасовано), а на підставі підробленого, на думку прокурора, договору дарування, тому Велика Палата Верховного Суду вважала, що правовідносини у вказаних справах не є подібними, а Велика Палата Верховного Суду в межах цієї справи не може вирішувати питання відступу від висновку, сформульованого у справі № 461/12525/15.
4. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що нерелевантними до спірних правовідносин є і висновки, висловлені Верховним Судом України в постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, на яку у своїй ухвалі послалася колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У вказаній постанові не вирішувалося питання захисту інтересу територіальної громади щодо відумерлої спадщини, а з позовом до суду про витребування майна із чужого незаконного володіння звернувся спадкоємець за заповітом.
5. З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо повернення справи на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджуюсь та вважаю, що Велика Палата Верховного Суду мала прийняти цю справу для продовження розгляду відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України, викладаю окрему думку.
6. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
7. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
8. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня
2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон
№ 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
9. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
10. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ
від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ
від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
11. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
12. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
13. При цьому принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це означало б неможливість виправити судом свою позицію або виключало б можливість динамічного розвитку права та суспільних правовідносин.
14. Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
15. Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17(пункт 41)).
16. У пунктах 24-32, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 12 жовтня 2021 року у справі№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) визначено, що для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин слід оцінювати за змістовним, суб'єктним та об'єктним критеріями.
17. Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Велика Палата Верхового Суду звертала увагу на те, що слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось;такий самий; такий, як той (про якого йде мова).Тому термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
18. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 (пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України; пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України) та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України (пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України; пункту 5 частини першої статті 339 КАС України), таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
19. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. На те, що зміст спірних правовідносин визначальний для їхнього порівняння на предмет подібності, вказує, зокрема, частина дев'ята статті 10 ЦПК України щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.
20. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад саме цих правовідносин (як-от участь банку або іншої фінансової установи у кредитних правовідносинах, що слідує зі змісту частини першої статті 1054 ЦК України) та/чи їх специфічний об'єкт (об'єктом правовідносин за кредитним договором є кошти).
21. Якщо норма права не передбачає, що її дія поширюється лише на обмежене коло осіб (наприклад, лише на фізичних або на юридичних осіб чи на конкретну групу тих або інших), немає сенсу застосовувати суб'єктний критерій для встановлення подібності правовідносин у різних справах.
22. Так само не завжди для встановлення подібності правовідносин має значення й об'єктний критерій. Наприклад, у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц, вирішуючи питання невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що в порівнюваних справах № 6-52цс14, № 6-535цс15 і № 916/2129/15 об'єктами спору були нежилі приміщення, а не земельні ділянки, як у справі
№ 522/2201/15-ц. Водночас Велика Палата Верховного Суду вказала, що означена відмінність в об'єктах спору не означає неподібність спірних правовідносин у зазначених справах, бо і нежилі приміщення, і земельні ділянки є нерухомим майном, щодо якого приписи ЦК України про позовну давність і про витребування майна з чужого незаконного володіння мають діяти однаково.
23. Подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. У визначених випадках необхідно встановити подібність правовідносин, що з огляду на значення слова «подібний» не завжди означає тотожність.
24. Якщо у різних справах вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то можливість звернення з касаційною скаргою з підстави, визначеної пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України), була б вкрай обмеженою та не відповідала б ролі Верховного Суду як найвищого суду в системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша
статті 36 Закону № 1402-VІІІ).
25. Самі по собі предмети позовів і сторони справ можуть не допомогти встановити подібність правовідносин ні за змістовим, ні за суб'єктним, ні за об'єктним критеріями. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об'єкт спірних правовідносин. Порівняння сторін справи не обов'язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб'єктами спірних правовідносин.
26. Отже, у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
27. Зазначаючи про нерелевантність висновків, висловлених Верховним Судом України в постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, Велика Палата Верховного Суду послалась на неподібність правовідносин за суб'єктним складом, а також на те, що в зазначеній справі не вирішувалося питання захисту інтересу територіальної громади щодо відумерлої спадщини.
28. Проте Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що в наведених справах є подібним зміст спірних правовідносин, зокрема за характером урегульованих нормами права прав і обов'язків учасників, що є визначальним (основним) критерієм для порівняння правовідносин на предмет подібності, а також не звернула увагу на актуальну проблему тлумачення норм права в питанні захисту речових прав територіальної громади у випадку відчуження спадкового майна, яке за відсутності спадкоємців є відумерлою спадщиною.
29. У справі, що переглядалась, поданий першим заступником керівника Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради позов спрямований на захист інтересу територіальної громади на майно, яке за своїм статусом та у зв'язку з відсутністю спадкоємців померлої особи може бути визнане відумерлою спадщиною відповідно до положень статті 1277 ЦК України та глави 9 ЦПК України. При цьому прокурором заявлено декілька позовних вимог, зокрема про визнання спадщини відумерлою, витребування на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради спірної квартири.
30. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від висновків якої вважала за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вирішено питання способу захисту інтересу територіальної громади на спадкове майно (відумерлу спадщину). Зокрема, у цій постанові викладено висновок про неможливість застосування у спірних правовідносин віндикації та необхідність застосування положення статті 1280 ЦК Україниза аналогією закону, що регулює подібні правовідносини.
31. Застосовуючи аналогію закону, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що територіальна громада в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, на користь добросовісного набувача має право на отримання виключно грошової компенсації.
32. Велика Палата Верховного Суду вважала, що закон передбачає саме такий спосіб захисту порушеного інтересу територіальної громади та спосіб відновлення її інтересу на спадкове майно за відсутності спадкоємців
(стаття 16 ЦК України) та у разі продажу спадкового майна іншій особі, якщо остання є добросовісним набувачем.
33. За висновками Великої Палати Верховного Суду, зробленими в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження
№ 14-190цс20), при відчуженні спадкового майна територіальна громада має право лише на відшкодування вартості спадкового майна за ринковими цінами, а тому позовні вимоги територіальної громади про визнання спадщини відумерлою та передачу її позивачу задоволенню не підлягають.
34. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не погодилась із такими висновками та вважала, що є підстави для відступу від них.
35. Колегія суддів посилалася на те, що Верховний Суд України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 зазначив, що згідно зі
статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. На підставі частини п'ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття із часу відкриття спадщини. Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, у тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
36. З наведених підстав Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спірна квартира була відчужена від імені спадкодавця поза його волею, то він мав право домагатися відновлення свого права на неї. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину, позивач з часу її відкриття набув речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею і, відповідно, право на захист цих прав.
37. У зазначеній постанові Верховний Суд України сформулював таку правову позицію: «В спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього».
38. Тобто за такими висновками Верховного Суду України, від яких не відступлено, навіть до державної реєстрації прав на нерухоме майно спадкоємець може застосувати механізм захисту права, встановлений у статті 388 ЦК України, стосовно особи, за якою зареєстровано право власності на спірне майна.
39. Також колегія суддів виходила з того, що спадкування є підставою універсального правонаступництва в цивільних правовідносинах, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження
№ 14-37цс20), у якій зазначено, що заміна сторони в зобов'язанні може бути наслідком або сингулярного правонаступництва (зокрема, на підставах договорів купівлі-продажу (частина третя статті 656 ЦК України), дарування (частина друга статті 718 ЦК України), факторингу (глава 73 ЦК України)), або універсального правонаступництва (у випадку реорганізації юридичної особи (частина перша статті 104 ЦК України) чи спадкування (стаття 1216 ЦК України)). Правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним.
40. Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України), є підставою для універсального правонаступництва у цивільних відносинах. У такому разі відбувається зміна суб'єктного складу у певному правовідношенні, тобто цивільні відносини існують безперервно, не припиняючись, у них відбувається лише заміна одного з їх учасників.
41. За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
42. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).
43. Законодавством визначено, що у подібних випадках не відбувається припинення одних правовідносин і виникнення інших, правовідносини за змістом і природою продовжують існувати за основними своїми характеристиками.
44. Отже, у разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину,
не відмовилися від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.
45. Спадкування - це вольовий акт (окрім деяких винятків), яким спадкоємець свідомо приймає рішення про прийняття спадщини або свідомо не користується правом відмовитися від такого прийняття спадщини, тобто безпосереднє волевиявлення презюмується, якщо особа проживала зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини і не відмовилася від її прийняття або якщо законний представник неповнолітньої чи недієздатної особи не відмовився від прийняття спадщини.
46. Ураховуючи існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен спадкоємець діє добросовісно, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим під час ухвалення юридично значимих рішень та обранні певного варіанта власної поведінки. Дотримання наведених норм забезпечуватиме стабільність цивільного обороту.
47. Такі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 136/1822/14-ц (провадження № 61-17847св18),
від 14 листопада 2018 року у справі № 191/405/15-ц (провадження
№ 61-17160св18), від 12 грудня 2018 року у справі № 753/23907/15-ц (провадження № 61-5671св18), від 03 липня 2019 року у справі
№ 748/3603/15-ц (провадження № 61-10062св18).
48. Територіальна громада не є спадкоємцем за законом чи за заповітом, проте є учасником спадкових відносин щодо визначення юридичної долі відумерлої спадщини, яку складають як права, так і обов'язки, що належали спадкодавцю.
49. Відумерле майно, на яке правомірно вправі претендувати територіальна громада, складає вся спадкова маса, яка залишилася без спадкоємців за законом або заповітом.
50. Територіальна громада виступає так званим екстраординарним спадкоємцем, тоді коли ординарних спадкоємців такого майна (за заповітом чи за законом) немає. Оскільки до територіальної громади переходять як права, так і обов'язки, її правовий статус є таким самим, як і у спадкоємців.
51. Незважаючи на те, що набуття суб'єктивного права у територіальної громади на відумерлу спадщину пов'язується з відповідним висновком суду про відумерлість такої спадщини, для територіальної громади такою самою мірою діятиме принцип, що відумерла спадщина належить територіальній громаді з моменту відкриття спадщини.
52. Останній висновок зобов'язує визнавати за територіальною громадою право на отримання судового захисту до моменту констатації судом спадщини як відумерлої у тому разі, якщо спадкове майно підлягає поверненню з незаконного володіння іншої особи.
53. У спадкових відносинах територіальна громада завжди має правомірні очікування щодо отримання у комунальну власність відумерлого майна, а відтак має речові права на майно, які підлягають захисту, як і право власності у класичному розумінні, яке у випадку нерухомого майна виникає з моменту державної реєстрації.
54. Ураховуючи, що до складу відумерлої спадщини входять і обов'язки,
що передбачено частиною четвертою статті 1277 ЦК України, територіальна громада має розглядатися так само як універсальний правонаступник спадкодавця.
55. Визначивши територіальну громаду таким екстраординарним спадкоємцем, треба надати їй можливість захисту речових прав та правомірних інтересів тими способами захисту, які б мав і спадкодавець.
56. Ураховуючи зазначене, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходив з того, що не існує прогалини у правовому регулюванні відносин із захисту прав територіальної громади, яка претендує на майно як відумерле, проте було незаконно відчужене.
57. Запропонований Великою Палатою Верховного Суду підхід до вирішення питання захисту прав територіальної громади на відумерлу спадщину нівелює правове призначення самого інституту відумерлої спадщини, оскільки, відповідно до статті 1277 ЦК України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), територіальна громада, як універсальний правонаступник, по перше, має обов'язок, а не право, подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою, а по друге, територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу.
58. Отже, залишення за територіальною громадою можливості лише на отримання виключно грошової компенсації, позбавить кредиторів спадкодавця можливості захистити свої права.
59. Також, Велика Палата Верховного Суду, зазначаючи про право територіальної громади в разі відчуження спадкового майна особою, яка не є спадкоємцем, на користь добросовісного набувача, на отримання лише грошової компенсації, не конкретизувала, хто зобов'язаний сплатити таку компенсацію.
60. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував наявність підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду
від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження
№ 14-190цс20).
61. Ключовою проблемою в контексті цієї справи є проблема захисту інтересу територіальної громади на майно, яке за своїм статусом та у зв'язку з відсутністю спадкоємців померлої особи може бути визнане відумерлою спадщиною відповідно до положень статті 1277 ЦК України та глави 9 ЦПК України, а у подальшому відчужене добросовісному або недобросовісному набувачу.
62. Саме неврахування особливостей законодавчого регулювання і змісту понять «перехід», «переходить» могло зумовити висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 461/12525/15-ц, відповідно до якого оскільки позивач не є власником або законним користувачем спірного майна, яке незаконно вибуло з його володіння, то у нього немає підстав для витребування майна на свою користь як неволодіючого власника або користувача.
63. Зважаючи на викладене та виходячи зі змісту правовідносин у справах,
які є подібними та на які послалась колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду мала підстави для прийняття справи № 757/18879/20 до провадження, оскільки Велика Палата Верховного Суду у справі № 461/12525/16-цвирішила питання, яке постає незалежно від юридичних фактів та спорів, які можуть передувати визнанню спадщини відумерлою. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду підняла актуальну проблему тлумачення та застосування норм права у питанні захисту речових прав територіальної громади у випадку відчуження спадкового майна, яке за відсутності спадкоємців є відумерлою спадщиною. Цю проблему Велика Палата Верховного Суду могла б вирішити, тому мала підстави прийняти справу № 757/18879/20 для розгляду.
Суддя Великої Палати Верховного Суду І. А. Воробйова