04 листопада 2024 рокуСправа №160/19697/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-281390-55У від 01.02.2023р., зобов'язання вчинити певні дії, -
19.07.2024р. через систему "Електронний суд" ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області та просить:
- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Дніпропетровській області №Ф-281390-55У від 01.02.2023 року про нарахування ОСОБА_1 заборгованості (недоїмки) зі сплати єдиного внеску у розмірі 18 276,72 гривень;
- зобов'язати Головне управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 шляхом виключення з неї відомостей про наявність у ОСОБА_1 боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 18276,72 гривень;
- стягнути з Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області на користь позивача усі понесені по справі судові витрати.
Свої позовні вимоги позивачка обґрунтовує тим, що вона не погоджується із оспорюваною вимогою, вважає її протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки у період з 2016-2021 роки позивачка була працевлаштована та єдиний внесок за неї, як за працівника, нараховували та сплачували роботодавці; перебування у трудових відносин та отримання застрахованою особою заробітної плати, на яку нараховується та з якої сплачується єдиний внесок, виключає обов'язок сплати нею як особою, що зареєстрована як фізична особа - підприємець, єдиного внеску, якщо при цьому підприємницьку діяльність вона фактично не здійснює та доходів від неї не отримує. Окрім того, позивач вважає, що ефективним способом захисту її порушеного право є саме зобов'язання відповідача здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника - позивача, що відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у його постанові від 25.03.2020р. у справі №826/9288/18 (а.с.1-8).
Ухвалою суду від 04.09.2024р. було поновлено позивачеві строк звернення до суду з даним позовом, відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано, зокрема, відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву згідно до вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.79).
13.09.2024р. через систему «Електронний суд», на виконання вимог вищевказаної ухвали суду, від відповідача надійшов письмовий відзив на позовну заяву, в якому останній просив відмовити в задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі посилаючись на те, що ОСОБА_1 з 15.12.2009 по 18.01.2019 перебувала на податковому обліку в ГУ ДПС у Дніпропетровській області, Царичанська ДПІ, як фізична особа-підприємець у статусі - "основний платник" на загальній системі оподаткування та була платником єдиного внеску відповідно до п.4 ч.1 ст.4 Закону №2464; згідно даних ІКП позивача, за 2017-2018 роки, проведені щоквартальні нарахування на загальну суму 18 276,00 грн, а саме: 2017 рік - 8 448,00 грн., І квартал 2018 року - 2 457,18 грн., ІІ квартал 2018 року - 2 457,18 грн., ІІІ квартал 2018 року - 2 457,18 грн., ІV квартал 2018 року - 2 457,18 грн.; станом на 12.09.2024 в ІКП ОСОБА_1 рахується заборгованість по єдиному внеску в сумі 18 276,72 грн. (а.с.95-96).
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Отже, рішення у даній справі приймається 04.11.2024р., тобто у межах строку, встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи у порядку письмового провадження, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
ОСОБА_1 з 14.12.2009р. по 18.01.2019р. була зареєстрована як фізична особа-підприємець за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується відомостями з ЄДРПОУ, наявним у справі (а.с.11,41-44).
Зокрема, у 2017-2018 роках ОСОБА_1 була найманим працівником (а.с.88-94) та факт сплати єдиного соціального внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за спірні наведені періоди роботодавцями позивача підтверджується роздруківкою індивідуальних відомостей Пенсійного фонду України про застраховану особу позивача (форма ОК-5) - (а.с.25-27).
Проте, 01.02.2023р. Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області станом на 31.01.2023р. було сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-281390-55У на загальну суму заборгованості зі сплати єдиного внеску 18276,72 грн., що підтверджується змістом копії відповідної вимоги (а.с.22,64,100).
Правомірність прийняття вищенаведеної оспорюваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 01.02.2023р. №Ф-281390-55У, про нарахування заборгованості (недоїмки) зі сплати єдиного внеску у розмірі 18 276,72 гривень, є предметом розгляду у даній справі.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Спірні правовідносини регулюються нормами Податкового кодексу України (далі - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин з 2017 по 2018 роки) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК України, самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю “працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464 єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно до статті 2 Закону №2464 його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону №2464 надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464 (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464 не врегульовано.
Наведені норми свідчать про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
З аналізу наведеного, можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону №2464, на якому наполягає контролюючий орган, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Відповідна правова позиція також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19, від 23.01.2020р. у справі №480/4656/18, від 22.09.2020р. у справі №620/2772/19, яка є обов'язковою для застосування судом першої інстанції згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як встановлено судом з наявних в матеріалах справи документів, зокрема, у 2017-2018 роках ОСОБА_1 була найманим працівником, що підтверджується наявною у справі копією трудової книжки позивача (а.с.88-94).
Тобто, у період з 2017 року по 4 квартал 2018 року (за який винесено оспорювану вимогу) позивач була найманим працівником та у цей період саме роботодавці позивача сплачували за неї єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що підтверджується індивідуальними відомостями Пенсійного фонду України про застраховану особу позивача (форма ОК-5) - (а.с.25-27).
Докази отримання позивачем у цей період доходів від провадження підприємницької діяльності матеріали справи не містять, відповідач про наявність таких доходів не зазначив та їх не надав, у зв'язку з чим обставини щодо відсутності у позивача протягом 2017 - ІV кварталу 2018 років доходу від провадження власної підприємницької діяльності окремо від доходів, отриманих від підприємств, на яких працювала позивачка, не підлягають доказуванню відповідно до ч.1 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України.
Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону №2464 позивачка є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї в період, за який винесено оскаржувану вимогу (2017 - ІV квартал 2018 років), нараховували та сплачували роботодавці в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримував дохід від неї.
Відповідна правова позиція також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19, від 23.01.2020р. у справі №480/4656/18, яка є обов'язковою для застосування судом першої інстанції згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також і відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи “Серков проти України» (заява №39766/05), “Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Однак, відповідачем не надано суду жодних доказів правомірності прийняття оспорюваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-281390-55У від 01.02.2023 року про нарахування ОСОБА_1 заборгованості (недоїмки) зі сплати єдиного внеску у розмірі 18 276,72 гривень, з урахуванням обставин встановлених судом, доказів наданих позивачем, аналізу наведених норм чинного законодавства, яким регулюються спірні правовідносини та позиції Верховного Суду, яка наведена вище та не спростована відповідачем жодними належними та допустимими доказами.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши правомірність прийняття відповідачем оспорюваної вимоги згідно до вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, суд приходить до висновку, що при прийнятті оспорюваної вимоги відповідач діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, необґрунтовано, без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), тому оспорювана вимога підлягає визнанню протиправною та скасування, у зв'язку з чим позовні вимоги позивачки у наведеній частині підлягають задоволенню.
Разом з тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 шляхом виключення з неї відомостей про наявність у ОСОБА_1 боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 18276,72 гривень, оскільки до моменту набрання законної сили судовим рішенням у цій справі такі вимоги позивача є передчасними та направлені на захист прав позивача на майбутнє, що не відповідає вимогам ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому, судом критично надається оцінка та відхиляються судом аргументи позивача на необхідність застосування в частині даних позовних вимог правової позиції Верховного Суду, викладеній у його постанові від 25.03.2020р. у справі №826/9288/18, на застосуванні якої наполягає позивачка у позові, з огляду на те, що зі змісту дослідженої судом наведеної постанови Верховного Суду вбачається, що її прийнято не у подібних відносинах, а саме: у наведеній справі предметом спору була бездіяльність контролюючого органу: щодо невнесення до інтегрованої картки платника - юридичної особи, на якій обліковуються розрахунки з бюджетом за податком на прибуток підприємств, інформації про наявність надмірної сплати податку та щодо невиключення з ІКП інформації про нарахування пені, тобто дані правовідносини не є подібними, у зв'язку із чим зазначені обставини виключають обов'язковість їх застосування в порядку ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
При прийнятті даного рішення, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява №65518/01 від06.09.2005; п.89), "Проніна проти України" (заява №63566/00 від18.07.2006; п.23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04 від10. 02.2010; п.58), яка полягає у тому, що принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) 09.12.1994, п.29).
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат зі сплати судового збору відповідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати позивача по сплаті судового збору понесені позивачем згідно квитанції про сплату №7838-8856-0334-6184 від 19.07.2024р. пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у загальному розмірі 484,48 грн., виходячи із розрахунку: 968,96 грн. (з урахуванням ставки судового збору за подання позову в електронному вигляді, встановленої Законом України «Про судовий збір»)/2 (а.с.9).
Також, відповідно до положень ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судові витрати позивача на правничу допомогу пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (з урахуванням того, що позов задоволено частково, а відповідачем не заявлено клопотання про зменшення таких витрат) у розмірі 1250,00 грн., виходячи із розрахунку: 2500 грн. (500,00 грн. вартість послуг з підготовки та направлення адвокатського запиту + 2000,00 грн. вартість послуг з підготовки та направлення позовної заяви)/2 (а.с.28-38).
При цьому, слід зазначити, що заявлення до відшкодування позивачем витрат на надання такого виду правової допомоги як представництво інтересів позивача в Дніпропетровському окружному адміністративному суді при розгляді справи - 2000,00 грн. є безпідставним, оскільки розгляд даної справи проводився в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судових засідань) за наявними у справі матеріалами.
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 134, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-281390-55У від 01.02.2023р., зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-281390-55У від 01.02.2023 року про нарахування ОСОБА_1 заборгованості (недоїмки) зі сплати єдиного внеску у розмірі 18 276,72 гривень (вісімнадцять тисяч двісті сімдесят шість гривень 72 коп.).
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, буд.17-а; код ЄДРПОУ ВП 44118658) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 484 грн. 48 коп. (чотириста вісімдесят чотири грн. 48 коп.) та судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1250 грн. 00 коп. (одна тисяча двісті п'ятдесят гривень 00 копійок).
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва