31 жовтня 2024 року справа №200/2175/24
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року (повне судове рішеня складено 16 липня 2024 року) у справі № 200/2175/24 (суддя в І інстанції Зеленов А.С.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії,
У квітні 2024 року через підсистему «Електронний Суд» ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просив суд:
визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 з 01 квітня 2024 року;
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 квітня 2024 року.
В обґрунтування позовної заяви зазначено, що позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримує пенсію за віком на підземних роботах відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Однак, позивачу 03 квітня 2024 року не прийшла пенсія на рахунок у банку. Листом від 11.04.2024 відповідач повідомив що в матеріалах пенсійної справи позивача не має ідентифікації.
Вважав, що відповідач протиправно припинив виплату пенсії позивачеві з 01 квітня 2024 року, чим порушив конституційне право позивача на належний соціальний захист. Просив задовольнити позовні вимоги.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року позов задоволено.
Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Щодо суті спірних правовідносин з посиланням на Постанову Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (із змінами), Постановою Правління Фонду соціального страхування України № 27 «Про затвердження Порядку наданн страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для внутрішньо переміщених осіб» зазначає, що позивач не пройшов ідентифікацію до 01.04.2024. Після проходження гр. ОСОБА_1 ідентифікації одним з передбаченим положеннями Постанови № 637 способом, виплату пенсії буде поновлено.
Апеляційний розгляд здійснено в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_1 , є внутрішньо переміщеною особою, зареєстрованим місцем проживання позивача є АДРЕСА_1 .
Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та з 03 листопада 2021 року отримує пенсію за віком, що підтверджується довідкою від 15 травня 2024 року.
08 квітня 2024 року представник позивача звернувся до пенсійного органу з адвокатським запитом щодо надання правової допомоги позивачу.
У листі Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 11 квітня 2024 року повідомлено про те, що Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2023 № 1384 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 і від 08.08.2023 № 837» встановлено, що фізична ідентифікація внутрішньо переміщеної особи, яка одержує пенсію через поточний рахунок в установі акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», проводиться акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» кожні шість місяців з дня відкриття рахунка або з дня проведення попередньої фізичної ідентифікації. Для осіб, які взяті на облік як внутрішньо переміщені особи до введення Указом Президента України від 24.02.2022 № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» воєнного стану в Україні та які не проходили фізичну ідентифікацію протягом дії карантину або обмежувальних заходів, пов'язаних з поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - коронавірусна хвороба (COVID-19), для продовження нарахування пенсій необхідно пройти фізичну ідентифікацію до 31 березня 2024 року. Тобто, територіальні органи Пенсійного фонду України продовжують нарахування пенсії - до 31 березня 2024 року. В електронній пенсійній справі ОСОБА_1 інформація щодо проходження фізичної ідентифікації відсутня.
Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві листом від 17 травня 2024 року повідомило суд про те, що оскільки позивачем не пройдено фізичну ідентифікацію, виплату пенсії призупинено з 01 квітня 2024 року.
Не погоджуючись із такими діями відповідача щодо припинення (призупинення) виплати пенсії з 01 квітня 2024 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи адміністративний позов по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходив з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються, зокрема: 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки; 12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом, визначено Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон №1058-IV).
Відповідно до частини першої статті 58 Закону № 1058-IV Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, забезпечує збирання, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування виплати пенсій, допомоги на поховання, виплат за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом, соціальні та інші виплати, передбачені законодавством України, та інші функції, передбачені цим Законом, Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та статутом Пенсійного фонду.
Кошти Пенсійного фонду відповідно до статті 73 Закону №1058-IV використовуються на: 1) виплату пенсій, передбачених цим Законом; 1-1) здійснення страхових виплат та фінансування заходів з профілактики страхових випадків, передбачених Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»; 2) надання соціальних послуг, передбачених цим Законом та Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»; 3) фінансування адміністративних витрат, пов'язаних з виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду; 4) оплату послуг з виплати та доставки пенсій; 5) формування резерву коштів Пенсійного фонду.
Відповідно до пункту 1 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що затверджено постановою правління Пенсійного фонду України 22 грудня 2014 року № 28-2 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України 21 грудня 2022 року № 28-2) та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 січня 2015 року за № 40/26485, головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - головне управління Фонду) є територіальними органами Пенсійного фонду України (далі - Фонд).
Головні управління Фонду підпорядковуються Фонду та разом з управліннями Фонду в районах, містах, районах у містах, а також об'єднаними управліннями (далі - управління Фонду) утворюють систему територіальних органів Фонду.
Основними завданнями головного управління Фонду є: реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення, загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, надання житлових субсидій та пільг на оплату житлово-комунальних послуг, придбання твердого та рідкого пічного побутового палива і скрапленого газу; забезпечення ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, осіб, які мають право на пільги, а також отримувачів житлових субсидій; здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг відповідно до Законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»; профілактика нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; проведення перевірки обґрунтованості видачі, продовження листків непрацездатності та документів, що є підставою для їх формування, на базі інформації з електронних систем та реєстрів; здійснення контролю за використанням страхувальниками та застрахованими особами страхових коштів; виконання інших завдань, визначених законом (пункт 3 зазначеного Положення).
Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування (частина друга статті 5 Закону № 1058-IV).
За правилами частини першої статті 47 № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Підстави припинення та поновлення виплати пенсії врегульовано статтею 49 Закону № 1058-IV.
Відповідно до частини першої зазначеної статті (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Отже, припинення виплати пенсії можливе лише на підставі відповідного рішення територіального органу Пенсійного фонду або за рішенням суду, і лише з підстав, визначених статтею 49 Закону № 1058-IV, перелік яких є вичерпним.
Будь-яких доказів стосовно прийнятого рішення щодо припинення виплати пенсії позивачу відповідно до частини 4 статті 49 Закону № 1058-IV матеріали справи не містять.
Верховний Суд у постанові від 22 березня 2018 року (справа № 243/6391/17) дійшов висновку, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав, визначених ст. 49 Закону № 1058-IV
Слід зазначити, що законами про пенсійне забезпечення, у тому числі Законом № 1058-IV, не передбачено такої підстави для припинення (призупинення) виплати пенсії, як «не проходження фізичної ідентифікації».
Посилання відповідача на підзаконні нормативно-правові акти, як на підставу припинення (призупинення) виплати пенсії є необґрунтованими, оскільки суперечать ст. 49 Закону № 1058-IV.
Конституційний Суд України в рішенні від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Стаття 1 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.ХІ.1950) з Протоколами №№ 1, 4, 6, 7, 12, 13 та 16, яка ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколів № 11, 14 та 15 визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Положеннями ст. 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 липня 2004 року в справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, встановив, що право на отримання пенсії як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Верховний Суд України 06 жовтня 2015 року ухвалив постанову у справі № 608/1189/14-а, де зазначив, що держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право (право на отримання пенсії) незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Припиненням виплати пенсії позивачу відбулося не у спосіб, що передбачений законом, і з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.
Отже, дії пенсійного органу в частині припинення виплати позивачу пенсії у зв'язку з не проходженням ідентифікації до 31 березня 2024 року є протиправними та такими, що порушують право позивача на належне пенсійне забезпечення, яке гарантовано Державою.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від09.12.1994, серія A, N 303-A, п.29).
Необхідно звернути увагу відповідача на те, що відповідно до вимог частини другої статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно норм статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;
4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;
5) як розподілити між сторонами судові витрати;
6) чи є підстави допустити негайне виконання рішення;
7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Норми статті 245 КАС України визначають повноваження суду при вирішенні справи. Так, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Рішення суду, згідно положень статті 246 КАС України, складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.
У вступній частині рішення зазначаються:
1) дата і місце його ухвалення;
2) найменування суду;
3) прізвище та ініціали судді або склад колегії суддів;
4) прізвище та ініціали секретаря судового засідання;
5) номер справи;
6) ім'я (найменування) сторін та інших учасників справи;
7) вимоги позивача;
8) прізвища та ініціали представників учасників справи та прокурора.
В описовій частині рішення зазначаються:
1) стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача;
2) заяви, клопотання учасників справи;
3) інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо).
У мотивувальній частині рішення зазначаються:
1) обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;
2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;
3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову;
4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку;
5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування;
6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування;
7) мотиви, з яких у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суд, відмовляючи у позові, дійшов висновку, що оскаржуване рішення, дія чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень визнано судом таким, що вчинено відповідно до вимог частини другої статті 2 цього Кодексу.
У резолютивній частині рішення зазначаються:
1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог;
2) розподіл судових витрат;
3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження;
4) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та по батькові (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб), за його наявності, або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України.
Слід зазначити, що висновки суду, викладені в мотивувальній частині його рішення є в однаковій мірі обов'язковими для врахування суб'єктом владних повноважень при здійсненні своїх повноважень на виконання рішення суду, як і висновки, визначені в резолютивній частині рішення.
Отже, місцевий суд слушно зауважив, що при визначенні меж встановлених зобов'язань необхідно враховувати як резолютивну, так і мотивувальну частини судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, місцевий суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду.
Щодо посилання апелянта на необґрунтоване стягнення судом першої інстанції судового збору.
Оскарженим рішенням стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь позивача судовий збір у розмірі 968,96 грн.
За ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, оскільки позовні вимоги задоволені, судом обґрунтовано стягнуто на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати понесені позивачем.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статями 291, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 16 липня 2024 року у справі № 200/2175/24 - залишити без змін.
Повне судове рішення - 31 жовтня 2024 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Колегія суддів І. В. Сіваченко
А. А. Блохін
Т. Г. Гаврищук