Справа № 344/18669/23
Провадження № 22-ц/4808/1122/24
Головуючий у 1 інстанції Матолич В. В.
Суддя-доповідач Фединяк
22 жовтня 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі колегії суддів:
головуючого Фединяка В.Д. (суддя-доповідач)
суддів: Василишин Л.В., Максюти І.О.
секретаря Струтинської Д.В.
з участю представників: ОСОБА_1 адвокатів Тиніва І.Д. та
ОСОБА_2 ;
ОСОБА_3 адвоката Романка В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 адвоката Тиніва Ігора Дмитровича на рішення Надвірнянського районного суду від 04 червня 2024 року, постановлене в складі судді Матолич В.В. в м. Надвірна, повний текст складено 14 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів: орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання права користування житлом,
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 ,яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів: орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання права користування житлом.
Позовні вимоги мотивовані тим, що з 16.11.2006 ОСОБА_1 , з дозволу колишньої власниці спірного житлового будинку, була зареєстрована та постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 . За цією ж адресою, з моменту народження, були зареєстровані та постійно проживали її малолітні діти. Власником будинку була ОСОБА_6 , яка доводиться прабабусею позивачу ОСОБА_1 та матір'ю відповідачки. Колишня власниця спірного будику ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті житловий будинок на підставі заповіту успадкувала ОСОБА_3 . Протягом 2022 року відповідачка почала систематично вчиняти дії, пов'язані з виселенням їх із спірного житлового будинку. 21.07.2023 за заявою відповідача їх зняли з реєстрації місця проживання у спірному житловому будинку. За період проживання позивач покращила житлові умови в цьому будинку шляхом проведення ремонту, придбання меблів, облаштування прибудинкової території. Вказує, що вона сплачує за житлово-комунальні послуги за проживання у вказаному будинку, іншого житла не мають. Просить суд визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , та за її малолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути судові витрати понесені у зв'язку з розглядом справи з відповідача.
Рішенням Надвірнянського районного суду від 04 червня 2024 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , в інтересах яких діє ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів: орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання права користування житлом.
Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 адвокат Тинів Ігор Дмитрович подав апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового про задоволення позову, посилаючись на те, що суд неповно з'ясував обставини справи, допустив порушення норм матеріального та процесуального права, тому постановив незаконне рішення. Вказує, що вона є членом сім'ї як попереднього власника домоволодіння так і поточного, яким є відповідач, оскільки вони є близькими родичами, протягом тривалого часу проживають разом, ведуть спільне господарство, а також позивач несла та продовжує нести витрати по утриманню домоволодіння. Зокрема, шляхом його якісного поліпшення та сплати комунальних платежів, докази чого наявні в матеріалах справи (виписки з погосподарських книг, квитанції про сплату комунальних платежів, показання свідків). Відповідно, позивачка, а також її малолітні діти, мають право користуватися житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , як члени сім'ї власника будинку. Окрім того, у ОСОБА_1 відсутнє інше житло де б вона могла проживати разом зі своїми дітьми, докази такого у матеріалах справи відсутні. ОСОБА_3 проживає у кухні, яка є відокремленою від житлового будинку. Проте, ОСОБА_3 живе там з власної ініціативи, є належні умови для проживання. ОСОБА_3 має вільний доступ до житлового будинку, перешкоди щодо ї проживання у будинку ОСОБА_1 не вчиняються, докази такого в матеріалах справи відсутні. У будинку є дитяча та дві великі житлові кімнати, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами (фотознімки), проживання позивачки та її дітей жодним чином не обмежує право відповідачки на проживання.
08 серпня 2024 року представник ОСОБА_3 адвокат Романко В.М. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому доводи апеляційної скарги заперечив. Вказує, що позивачка є внучкою колишньої власниці спірного житлового будинку та не належить до членів сім'ї нової власниці цього будинку, яка має право користуватись спірним майном. При цьому, ОСОБА_1 незаконно переоформила особі рахунки по сплаті комунальних платежів та самовільно здійснювала оплату послуг без згоди власника. Спірний житловий будинок є особистою власністю ОСОБА_3 . Проте ОСОБА_1 самовільно зайняла вказаний будинок, не дає законному власнику користуватись будинком та обмежила доступ до нього.
У судовому засіданні представники сторін узгодили умови мирової угоди щодо вирішення цього спору, та подали її на затвердження суду. Під час узгодження умов мирової угоди, представник відповідачки подав аналогічну мирову угоду, підписану стронами про визнання за позивачами права на проживання у спіному будинку без їх реєстрації в ньому. Проте з новими умовами мирової угоди не погодились представники позивачів.
В подальшому, у судовому засіданні представники ОСОБА_1 підтримали доводи апеляційної скарги, просили задовольнити цю скаргу.
Представник ОСОБА_3 заперечив доводи апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законим та обґрунтованим.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи та перевіривши відповідно до ст. 367 ЦПК України наведені у скарзі доводи, апеляційний суд дійшов наступних висновків.
Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є власником спірного житлового будинку, доступу до вказаного помешкання вона фактично не має. У цьому будинку проживають позивачі та їх мати ОСОБА_7 , які безперешкодно користуються ним на відміну від законного власника цього будинку. Натомість відповідач змушена проживати у літній кухні умови проживання в якій, відповідно до технічних характеристик значно поступаються тим умовам у яких проживають позивачі. У ході судового розгляду не встановлено, що відповідач вчиняла дії спрямовані на виселення позивачів з вказаного житла. Однак відсутність у відповідача ключів від будинку, що належить їй на праві власності, порушує її права як власника житлового будинку. Враховуючи наведене, суд прийшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, оскільки у ході судового розгляду не встановлено обставин, які б свідчили про те, що права позивачів на користування житлом невизнаються, порушуються чи оспорюються відповідачем.
Ухвалене судом першої інстанції рішення не відповідає вимогам закону і матеріалам справи.
Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, що згідно з копією витягу з погосподарської книги будинок АДРЕСА_1 належав до колгоспного двору, головою якого була ОСОБА_6 , членами сім'ї якої були: ОСОБА_8 , зять; ОСОБА_3 , донька; ОСОБА_9 , внук (а.с.25).
Відповідно до копії витягу з реєстру територіальної громади від 02.08.2023 №2023/005915392 позивач ОСОБА_1 з 15.02.2006 до 21.07.2023 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності відповідача на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 було зареєстроване 11.07.2023 та підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11.07.2023 і копією витягу з ДРРПНМ від 19.07.2023 №339662136. Встановлено, що відповідач успадкувала вказаний будинок після смерті своєї матері ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності від 08.06.2023 №10512 та копії технічного паспорту, домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 складається із: житлового будинку садибного типу (А), загальною площею 56 кв.м; літньої кухні (Б), площа забудови 19,1 кв.м; сараю (В), площа забудови 27,3 кв.м; сараю (Г), площа забудови 25 кв.м; комори (Д), площа забудови 20,2 кв.м; погребу (Е), площею 14,8 кв.м; сараю (Ж), площа забудови 8,9 кв.м; вбиральні (З), площа забудови 1 кв.м; воріт (№1), довжиною 6,3 м; колодязя питного (№2).
Будинок складається з першого поверху та горища, на першому поверсі розташований коридор, кухня, санвузол та три житлові кімнати. Фасад будинку, гаража та сараю відремонтовано, територія має охайний вигляд. Це підтверджується фотографіями, що долучені до матеріалів справи.
Згідно з витягом з ДРРПНМ від 27.09.2023 №348166491 за позивачем ОСОБА_1 не зареєстроване право власності на нерухоме майно.
У справі, яка переглядається, спір фактично виник між відповідачкою ОСОБА_3 як новим власником житла та ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах своїх малолітніх дітей, які не є членом сім'ї власника житла з приводу користування позивачкою вказаним житлом.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
В постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 вказано, що право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тим у спірних правовідносинах, права ОСОБА_3 як власника спірного будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
В даному випадку спір виник між фактичним користувачем будинку та власником будинку з приводу користування вказаним житлом після смерті колишньої власниці будинку, яка була членом сімї позивачки.
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 64, 150 та 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).
Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Разом з тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише - з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Наведені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, вказано, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - Особа-1 (колишня дружина) житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - Особа-2 (колишній чоловік) вселився до цього будинку як член сім'ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з Особа-1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір'ю. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. У спірних правовідносинах права позивачки як власниці житлового будинку захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Разом з тим, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Таким чином, у цій справі питання про припинення права користування житловим приміщення має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та встановлених статтею 50 ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивача, права відповідача як колишнього члена її сім'ї на користування квартирою. Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), пункт 60). Велика Палата Верховного Суду врахувала вимоги Особи-1 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції. Вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, Особа-2 має постійне зареєстроване місце проживання за іншою адресою, спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років, позивач з дитиною змушена проживати у батьків, оскільки, окрім спірного житлового будинку, іншого житла не має, однак змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом з нею. Разом з тим, встановивши, що права позивачки порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і її права як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати син, тому відповідач як колишній член її сім'ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом її сім'ї, не зареєстрований у спірному житловому будинку. Таким чином, у справі, яка переглядається, інтереси позивачки як власника житла та користувача цим житлом перевищують інтереси колишнього члена сім'ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивачки, забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.
Встановлено , що ОСОБА_1 з 16.11.2006 вселилась за адресою: АДРЕСА_1 та постійно проживала в даному будинку з дозволу колишньої власниці ОСОБА_6 (баба позивачки), померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 , як член сім'ї останньої.
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, зазначене узгоджується з правовоим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
При цьому не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, судом першої інстанції не враховано вимоги ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права користування житлом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, при цьому, що позивачка та її малолітні діти не забезпечені іншим житлом, не звернув увагу на баланс інтересів сторін спору.
Оскільки суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, не врахував згоди відповідачка права позивачів на проживання у спірному будинку і, внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції підлягає скасування з ухваленням нового про завдолення позову та визнання за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , та за її малолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 ., який належить на праві власності ОСОБА_3 .
Згідно п.п.1,2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв'язку із задоволенням позову та апеляційної скарги ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 підлягає стягнення з ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 211, грн. за подання позову та 1 817,10 грн судового збору за подання апеляційної скарги, а разом 3 028, 50 грн судового збору .
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 адвоката Тиніва Ігора Дмитровича задовольнити. Рішення Надвірнянського районного суду від 04 червня 2024 року скасувати й ухвалити нове.
Позовов ОСОБА_1 , яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів: орган опіки та піклування виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання права користування житлом задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , та за її малолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 ., який належить на праві власності ОСОБА_3 .
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 211, грн. судового збору за подання позову та 1 817,10 грн судового збору за подання апеляційної скарги, а разом 3 028, 50 грн судового збору.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 30 жовтня 2024 року.
Судді: В.Д.Фединяк
Л.В.Василишин
І.О.Максюта