Справа № 641/2563/23 Головуючий суддя І інстанції Богдан М. В.
Провадження № 22-ц/818/2826/24 Суддя доповідач Яцина В.Б.
Категорія: надання послуг
29 жовтня 2024 року м. Харків.
Харківський апеляційний суд у складі суддів судової колегії судової палати у цивільних справах :
головуючого Яцини В.Б.,
суддів колегії Мальованого Ю.М., Пилипчук Н.П.,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 травня 2024 року, по цивільній справі № 641/2563/23, за позовом Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги теплопостачання,
встановив:
У травні 2023 року КП «ХТМ» звернувся до суду з позовною заявою доОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги теплопостачання.
Позовна заява мотивована тим, що КП "Харківські теплові мережі" надає послуги з централізованого опалення та підігріву холодної води для потреб гарячого водопостачання відповідно до норм ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» та "Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення", затверджених постановою КМУ від 21.07.2005 року №630, що регулюють відносини між виконавцем послуг та споживачами.
Зазначило, щовідповідач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , користувався послугами КП “Харківські теплові мережі», однак не сплачував вартість цих послуг.
На підставі вищевикладеного, КП “Харківські теплові мережі» просило суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за період з 01.08.2001 року по 31.03.2023 року у розмірі 92496,12 грн.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 травня 2024 року задоволено позов.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь комунального підприємства "Харківські теплові мережі" заборгованість за послуги з теплопостачання за період з 01.04.2017 року по 31.03.2023 року в розмірі 68862,07 грн., та витрати по сплаті судового збору у розмірі 1998,24 грн., а всього 70 860 (сімдесят тисяч вісімсот шістдесят) грн. 31 коп.
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 апеляційній скарзі просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Просив застосувати строки позовної давності за останні три роки, що передували дню звернення до суду з вказаним позовом, тобто з 13.05.2020 по 31.03.2023.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказав, що в рішенні суду також містяться неточності. Так, у мотивувальній частині рішення вказано, що заборгованість за теплопостачання до квартири відповідача в період часу з 01.04.2017 р. по 31.03.2023 р. складає 28899,87 грн., а за в період часу з 01.09.2019 р. по 31.12.2021 р. заборгованість становить 68862,07 грн., що з логічної точки зору не є вірним.
Відзивів на апеляційну скаргу від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам рішення суду не повністю відповідає.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/ тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами. Внаслідок невиконання відповідачем обов'язку по оплаті житлово-комунальних послуг утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню у заявленому у позові розмірі.
Такі висновки суду першої інстанції розміру стягнення не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судовим розглядом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та являється споживачем послуг КП «ХТМ».
Як вбачається з відомістю про нарахування та оплату за послуги з теплопостачання з урахуванням періоду платежу внаслідок неповної та несвоєчасної сплати послуг за особовим рахунком № НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , утворилася заборгованість, яка за період з 01.08.2001 року по 31.03.2023 року складає 92496,12 грн.
Опалення та гаряче водопостачання будинку, в якому квартира належала відповідачам, здійснялись позивачем централізовано.
Даних про відмову відповідачів від надання їм позивачем послуг опалення та підігріву води - матеріали справи не містять.
Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» є постачальником послуг з теплопостачання в місті Харкові і надає послуги з теплопостачання в будинку за вказаною адресою.
Договір про надання послуг з теплопостачання між сторонами не укладався.
У відповідності до затверджених тарифів позивач щомісячно виставляв відповідачу рахунки на оплату послуг, однак відповідач не виконував належним чином свої обов'язки зі своєчасного внесення в повному обсязі плати за отримані комунальні послуги.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки визначені Законом України «Про житлово-комунальні послуги».
Пунктом 1 статті 7 Закону передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.
При цьому, такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини 2 статті 7 Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Відповідно до частин 1, 3 статті 9 вказаного Закону споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
Порядок оплати за житлово-комунальні послуги визначений у статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», якою передбачено, що плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується, виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. Розмір плати за утримання будинків і споруд та прибудинкових територій встановлюється залежно від капітальності, рівня облаштування та благоустрою.
Обов'язок щодо оплати власниками квартир та споживачами житлово-комунальних послуг, крім вищенаведених положень законодавства, закріплений також у статті 162 ЖК України.
Частиною 6 статті 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Відповідно до вимог статті 25 Закону України «Про теплопостачання» у разі відмови оплачувати споживання теплової енергії заборгованість стягується в судовому порядку.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15 та є усталеним у практиці Верховного Суду, зокрема, підтриманий у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 761/48615/18-ц (провадження № 61-14819 св 20), від 09 червня 2021 року у справі № 303/7554/16-ц (провадження № 61-20523св19), від 28 липня 2021 року у справі № 554/7740/17 (провадження № 61-13603св19).
Під час розгляду справи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги визначальним є встановлення факту надання обслуговуючою організацією (позивачем) житлово-комунальних послуг особам, які є їх споживачами (відповідачу), та правильність нарахування заборгованості за житлово-комунальні послуги.
Як встановлено судом, з відомості про нарахування та оплату за послуги з теплопостачання, Комунальним підприємством «Харківські теплові мережі» з 01.08.2001 року по 31.03.2023 року надавались відповідачу послуги з теплопостачання, які вони повинні оплатити.
Установивши, що відповідач фактично отримували житлово-комунальні послуги, проте належним чином не виконував своїх обов'язків щодо оплати наданих Комунальним підприємством «Харківські теплові мережі» послуг, внаслідок чого у них утворилась заборгованість, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вимоги позивача про стягнення заборгованості підлягають частковому задоволенню в межах строку позовної давності з урахуванням його продовження на час карантину.
Відповідно до статті 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Власники несуть відповідальність за своєчасність здійснення платежів за комунальні послуги незалежно від використання приміщень особисто чи надання належних їм приміщень в оренду, якщо інше не передбачено законом.
В ухвалі ВССУ від 20 листопада 2013 року по справі № 6-29503св13 зазначено, що у разі, коли жиле приміщення належить особі на праві приватної власності, то учасником правовідносин з приводу надання житлово-комунальних послуг щодо такого приміщення є саме ця особа. Участь інших осіб, які проживають у жилому приміщенні, у таких випадках визначається його власником і обов'язки з оплати вказаних послуг виникають у них лише перед останнім (стаття 156 ЖК України).
Відповідно до положень частин 1, другої та третьої статті 32 Закону № 1875-ІV, плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується, виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. Розмір плати за утримання будинків і споруд та прибудинкових територій встановлюється залежно від капітальності, рівня облаштування та благоустрою.
Відповідно до частин 1 статті 9 Закону № 2189-VIII споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором.
Пунктом 1 частини 1 Закону № 1875-ІV, пунктом 1 статті 7 Закону № 2189-VIII передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг.
У відповідності до частини першої статті 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.
При цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини 3 статті 20 Закону № 1875-ІV, пунктом 5 частини 2 статті 7 Закону №2189-VIII обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Порядок оплати за житлово-комунальні послуги визначений у статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», якою передбачено, що плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується, виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. Розмір плати за утримання будинків і споруд та прибудинкових територій встановлюється залежно від капітальності, рівня облаштування та благоустрою.
Обов'язок щодо оплати власниками квартир та споживачами житлово-комунальних послуг, крім вищенаведених положень законодавства, закріплений також у статті 162 ЖК України.
Частиною шостою статті 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Аналіз наведених вище положень свідчить про те, що споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Відповідно до вимог статті 25 Закону України «Про теплопостачання» у разі відмови оплачувати споживання теплової енергії заборгованість стягується в судовому порядку.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Щодо часткового визнання боргу відповідачем в межах трирічного строку, судова колегія зазначає наступне.
Доводи скарги ОСОБА_1 про те, що стягнення з нього заборгованості за період з 02 квітня 2017 року є незаконним, оскільки цей період перевищує строк позовної давності, колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами) було запроваджено карантин на всій території України з 12 березня 2020 року. У подальшому термін дії карантину неоднаразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України.
При цьому, Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 року № 540-IX було внесено зміни до законодавчих актів та зазначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Вказаний Закон України набрав чинності 02.04.2020, до суду позивач звернувся 12.05.2023, під час дії карантину, який був відмінений з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на підставі Постанови КМУ від 27 червня 2023 р. № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Внаслідок дії цього Закону України усі вимоги, за якими припинився (сплив) трирічний строк загальної позовної давності під час дії карантину - були продовжені.
У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).
Подібний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22), від 19 квітня 2023 року у справі № 199/782/21 (провадження № 61-1323св23), від 31 травня 2023 року у справі № 938/632/20 (провадження № 61-16716св21).
З цього випливає, що у разі закінчення строку, який припадає на період дії карантину, такий строк продовжується до закінчення дії карантину.
Згідно ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. У спірних правовідносинах обов'язок споживача - відповідача у справі сплатити за надані позивачем послуги визначений ч. 1, 3 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» - щомісяця, а тому заборгованість, яка існувала в межах трирічного строку позовної давності на день набрання чинності згаданого Закону України № 540-IX, 02.04.2020, тобто по зобов'язанням зі строком виконання з 02.04.2017, - вважається такою, що позовна давність щодо них не спливла.
Правова позиція щодо застосування статті 257 ЦК України та пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України при аналогічних обставинах справи викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.05.2021 у справі № 903/323/20, від 31.05.2022 у справі №926/1812/21, від 22.06.2022 у справі № 916/1157/21, які суд відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховує у даній справі, що є аналогічною за обставинами у цьому питанні.
Так, вказаним Законом внесені зміни до пункту 4 розділу X «Прикінцеві положення» Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII «Прикінцеві положення» Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України, тобто до норм процесуального права.
Що стосується Цивільного кодексу України, тобто норм матеріального права, то даним Законом до нього змін не внесено.
Як зазначалось вище, у чинній редакції пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559,681,728,786,1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Позовна давність регулюється саме статтями 256-268 ЦК України, тобто нормами матеріального, а не процесуального права.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) зазначено, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Отже, посилання ОСОБА_1 на необхідність поновлення процесуального строку є безпідставними, ґрунтуються на помилковому розумінні ним позовної давності як інституту процесуального, а не матеріального права.
Належних та допустимих доказів, які б свідчили про ненадання чи неналежне надання підприємством послуг відповідачу, матеріали справи не містять.
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідачем не надано доказів на спростування розрахунку заборгованості, тому колегія суддів бере його за основу свого рішення.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки відповідач фактично отримував послуги позивача, заборгованість відповідача згідно наданого позивачем розрахунку має враховуватися за період з квітня 2017 по березень 2023 року, що становить 68785,90 грн, та за вираховуванням згідно до ухвали суду від 06.12.2023 року періоду заборгованості з 24.02.2022 по 31.05.2022, оскільки позовні вимоги залишені без розгляду за заявою представника позивача (а.с.26), що становить 5255,02 грн, та остаточна заборгованість відповідача перед позивачем дорівнює 63530,88 грн.
Виходячи з вищевикладеного, судова колегія приходить до висновку, що відповідно до п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає відповідній зміні, а позовні вимоги - частковому задоволенню.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Так, з матеріалів справи вбачається, що КП «Харківські теплові мережі», звертаючись до суду з позовом, сплатило 2684,00 грн судового збору (а.с.6).
Позовні вимоги задоволено на 68,68 %.
Оскільки позовні вимоги Комунального підприємства «Харківські теплові мережі», задоволено на 68,68%, тому сплачений судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 1843 грн 37 коп підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства «Харківські теплові мережі».
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково на 31,32%, тому судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 692 грн 81 підлягає стягненню з Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» на користь ОСОБА_1 .
Згідно ч.10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Таким чином з ОСОБА_1 на користь КП «Харківські теплові мережі» слід стягнути судовий збір у розмірі 1150 грн 56 коп (1843,37-692,81).
Керуючись ст. 367, 369, 376, 381, 382, 383, 384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Комінтернівського районного суду м.Харкова від 20 травня 2024 рокузмінити.
Позов Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги теплопостачання- задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» заборгованість за надані послуги за послуги теплопостачання за період з 02.04.2017 року по 31.03.2023 року у розмірі 63530 грн. 88 коп.
В іншій частині позов Комунального підприємства «Харківські теплові мережі- залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» витрати по сплаті судового збору у розмірі 1150 грн.56 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом 30 днів після отримання її повного тексту лише у визначних п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України випадках.
Повний текст судового рішення складений 29 жовтня 2024 року.
Головуючий В.Б. Яцина.
Судді колегії Ю.М. Мальований.
Н.П. Пилипчук.