Справа № 214/3294/24
2/214/2806/24
Іменем України
15 жовтня 2024 року м. Кривий Ріг
Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі:
головуючого судді - Євтушенка О.І.,
за участю:
секретаря судового засідання - Пугача Р.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу №214/3294/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до держави Російська Федерація про визнання збройної агресії Російської Федерації проти України геноцидом Українського народу, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, -
Представник: від позивача - адвокат Висоцький О.О.,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою шляхом направлення засобами поштового зв'язку 29.03.2024 (надійшла до суду 08.04.2024), в якій просив суд: визнати повномасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави - України та експропріацію Російською Федерацією природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях Луганської і Донецької областях і АРК - геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на його користь майнову шкоду в розмірі 1 990 149,79 доларів США та 5 200 000 грн. моральної шкоди; судові витрати покласти на відповідача.
Пред'явлені вимоги мотивовано тим, що 20.02.2014 розпочалася військова збройна агресія Російської Федерації (далі - РФ) проти України, що призвело до окупації РФ частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу РФ на правах суб'єктів федерації - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, про що було проголошено РФ 18.03.2014 нібито внаслідок проведення 16.03.2014 так званого «референдуму про статус Криму». З цього моменту фактично розпочалася перша фаза військової збройної агресії РФ проти України. У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби РФ проголосили створення Донецької народної республіки (07.04.2014) та Луганської народної республіки (27.04.2014). РФ 27.08.2014 розпочала масове вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил РФ на територію Донецької та Луганської областей. 21.02.2022 президент РФ Путін підписав укази про визнання Донецької народної республіки та Луганської народної республіки самостійними республіками, а також підписав з республіками договори про дружбу, співпрацю та допомогу. 24.02.2022 розпочалася збройна агресія РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора РФ на суверенну територію України, шляхом обстрілу крилатими ракетами великої дальності з території Білорусі майже всіх міст України. У даний час Україна залишається об'єктом збройної військової агресії з боку РФ, яку остання здійснює дотепер. Отже, з 20.02.2014 тривають незаконні збройні військові дії РФ проти України, які є актами незаконної збройної агресії відповідно до ст.3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН. РФ своїми протиправним діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й усім її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, здоров'я, честь і гідність, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на території АРК, Донецької та Луганської областей, а також на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. Таким чином, РФ несе відповідальність за порушення прав і свобод Українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території.
З інформації, розміщеної The Washington Post і Нафтогаз України в мережі Інтернет встановлено, що за час незаконної окупації Криму та Донецької області РФ присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по одному - урану, золота, та великого кар'єру з видобутку вапняку, який раніше використовувався для виробництва сталі в Україні. За підрахунками експертів SecDev, Україна втратила 63% покладів вугілля, 11% родовищ нафти, 20% родовищ природного газу, 42% родовищ металів і 33% родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію, які є об'єктами права власності Українського народу. Близько 309 мільярдів тон українського вугілля зараз перебуває під контролем РФ, що складає близько 11,9 трильйони доларів США. Отже, загальні збитки, нанесені державі Україна незаконною експропріацією РФ зазначених вище покладів природних ресурсів, що є об'єктами права власності Українського народу, становлять 36,7 трильйонів доларів США. «Акціонери» України, якими є український народ, тобто громадяни України, понесли збитків у сумі 36 трильйонів 700 мільярдів доларів США, що на кожного громадянина України припадає 1 990 149,79 доларів США, якщо брати за розрахунок чисельність громадян України в загальній кількості 18 440 823 людини, враховуючи динаміку виробництва споживання хліба населенням України за 2020 рік, без врахування населення на тимчасово окупованих територіях, які за час окупації в добровільному порядку набули громадянства РФ.
Позивач вважає, що в нього виникає право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди з РФ через експропріацію 63 % вугільних родовищ, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу, 42 % покладів металів та 33 % рідкісноземельних та інших важливих корисних копалин, включаючи літій. У результаті цього позивач просив суд: визнати повномасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України геноцидом Українського народу та стягнути з Російської Федерації на його корись майнову шкоду в розмірі 1 990 149,79 доларів США та 5 200 000 гривень моральної шкоди.
Ухвалою суду від 18.06.2024 позовну заяву прийнято до розгляду з відкриттям загального позовного провадження та призначенням підготовчого судового засідання у справі.
Ухвалою суду від 01.08.2024 закрито підготовче провадження у справі з призначенням її до судового розгляду по суті.
Ухвалою суду від 15.10.2024 відмовлено у задоволенні клопотання позивача щодо повернення на стадію підготовчого провадження у справі.
Інших заяв, клопотань від учасників справи не надходило. Інші процесуальні дії не вчинялись.
Позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Висоцький О.О. правом на участь в судовому засіданні не скористались, останній подав через канцелярію суду заяву про проведення судового засідання за їх відсутності. Позовні вимоги підтримав, наполягав на їх задоволенні, не заперечував проти ухвалення заочного рішення. Додатково подав письмові пояснення щодо заявлених вимог, деталізувавши вимогу про визнання збройної агресії Російської Федерації проти України геноцидом Українського народу із посиланням на постанову Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» від 14.04.2022 №2188-ІХ, ряд постанов Верховного Суду, зокрема, від 08.06.2022 у справі №490/9551/19, від 14.04.2022 у справі №308/9708/19, від 18.05.2022 у справі №760/17232/20-ц, а також судову практику у вирішенні аналогічних спорів судами першої інстанції.
Представник відповідача у судове засідання повторно не з'явився, повідомлявся у встановленому законом порядку, причини неявки суду не відомі. Правом на подання відзиву на позов не скористався, клопотань про надання додаткового строку не заявляв.
Щодо виклику відповідача, суд вважає за необхідне констатувати таке. У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24.02.2022 Україна розірвала дипломатичні відносини з Російською Федерацією, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства Російської Федерації в Україні з огляду на припинення його роботи на території України.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14.04.2022 у справі №308/9708/19, від 18.05.2022 у справі №428/11673/19, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.05.2022 у справі №635/6172/17, що в силу ч.4 ст.263 ЦПК України підлягають врахуванню судами, починаючи з 2014 року немає необхідності в направленні до посольства Російської Федерації в Україні запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.2022 таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією.
Таким чином, судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом. Після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії Російської Федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
З перших днів повномасштабного вторгнення між державами припинено будь-яке логістичне, поштове сполучення, у тому числі доставку поштових відправлень до/з Російської Федерації. Відтак, передача будь-яких документів компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами, наразі неможлива.
Попри наведене, з метою дотримання основних засад цивільного судочинства, суд вживав всіх можливих заходів для повідомлення відповідача про розгляд справи та про призначені у справі судові засідання, зокрема, шляхом публікації оголошення про дату, час і місце проведення підготовчих засідань та судових засідань по розгляду справи по суті на офіційній вебсторінці суду.
Суд, дослідивши письмові докази у справі, врахувавши позицію сторони позивача, дотримуючись принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у
м. Кривому Розі Дніпропетровської області, є українцем та громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України НОМЕР_1 , виданим 03.07.2006 на його ім'я Саксаганським РВ Криворізького МУ УМВС України в Дніпропетровській області.
З 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені ст.3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 14.12.1974 як акт збройної агресії.
Згідно із заявою Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21.04.2015 №337-VІІІ, збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії). Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014). Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27.08.2014 масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації. 24.02.2022 розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії Російської Федерації проти України - повномасштабне вторгнення Збройних Сил Російської Федерації на суверенну територію України.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого триває до теперішнього часу.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України №309 від 22.12.2022 затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.
Із копії паспорта позивача ОСОБА_1 та за відомостями реєстру Криворізької міської територіальної громади судом встановлено, що з 03.07.2006 його місце проживання зареєстроване у м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.
Хоча м. Кривй Ріг, Дніпропетровської області, не входить до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначених наказом № 309 від 22.12.2022, місто систематично перебуває під серійними ракетними обстрілами, які здійснюються Збройними Силами Російської Федерації з 24.02.2022, початку чергової фази збройної агресії Російської Федерації проти України, та до теперішнього часу, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 82 ЦПК, не потребує доказування, оскільки такі бставини визнаються судом загальновідомими.
Постановою Кабінету Міністрів України №945 від 23.08.2022 «Про затвердження переліку об'єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими Російською Федерацією» затверджено перелік об'єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими Російською Федерацією.
Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Приписами ст. 324 ЦК України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
Зі змісту преамбули Конституції України слідує, що Український народ - це громадяни України всіх національностей.
Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
Частиною першою статті 4 Кодексу України про надра встановлено, що надра є виключною власністю Українського народу і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності Українського народу на надра, є недійсними. Український народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.
Разом з тим, законодавцем в ч. 2 ст. 4 Кодексу України про надра, яка не набирала чинності згідно із Законом № 2805-IX від 01.12.2022, визначено, що з метою безпосередньої реалізації права власності Українського народу на надра та для забезпечення економічних і соціальних інтересів громадян щодо прозорого використання та справедливого розподілу доходу від користування надрами громадяни України мають право на отримання відповідно до закону частини доходу державного бюджету від рентної плати за користування надрами для видобування корисних копалин.
Така позиція законодавця приводить суд до переконання, що кожний громадянин України, незалежно від національності, як частина народу України, є суб'єктом права виключної власноті на частину надр, що породжує у нього самостійну форму власності на частину цих об'єктів.
Отже, суд вважає, що позивач, незважаючи, що на час прийняття судом рішень не виділена частка кожного громадянина України у зазначених вище об'єктах, має матеріально правову зацікавленість (інтерес) на землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної морської економічної зони.
Зі змісту аналізу, проведеного на замовлення канадської аналітичної компанії SecDev, а саме відомостей із нього, опублікованих в газеті The Washington Post (WP) та наданих позивачем, слідує, що Російська Федерація контролює територію України з покладами енергоресурсів, металів та мінералів, які оцінюють як мінімум у 12,4 трильйонів дол. США, і це лише половина доларової вартості 2209 родовищ, Російська Федерація захопила 63 % вугільних родовищ, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу, 42 % покладів металів та 33 % рідкісноземельних та інших важливих корисних копалин, включаючи літій. Також, було взято під контроль низку родовищ: 41 вугільне, 27 газових, 14 пропанових, дев'ять нафтових, шість залізорудних, два родовища титанової руди, два родовища цирконієвої руди та по одному родовищу стронцію, літію, урану, золота, а також контролює значні поклади вапняку, який широко використовується у виробництві сталі. Близько 30 мільярдів тон українського вугілля зараз перебуває під контролем РФ, що складає близько 11,9 трильйонів дол. США;
Діями з боку Російської Федерації було порушено гарантоване ст. 13 Конституції України право позивача на природні ресурси, тобто сам факт збройної агресії Російської Федерації проти України є причиною виникнення ситуації, за якої позивач змушений відстоювати порушене відповідачем право у судовому порядку.
Російська Федерація здійснивши збройну агресію відносно України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ. Зокрема,
пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.
Держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров'я людини, а також нанесення шкоди її майну.
Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету. При цьому, оскільки вчинення Російською Федерацією з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, Російська Федерація заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Російська Федерація, вчинивши повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування. Аналогічну позицію щодо непоширення на Російську Федерацію судового імунітету при розгляді справ щодо відшкодування шкоди, завданої збройною агресією Російської Федерації проти України, викладено в постанові Верховного Суд від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782 св 21), а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі
№ 635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20.
Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би Російська Федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду Російської Федерації.
Звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту його права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
За змістом ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Як передбачено ч.2 ст.1192 ЦК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
У силу ст.5 Закону України від 15.04.2014 №1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п'ята та дев'ята).
Частиною шостою цієї статті визначено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.
Частиною першою статті 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія. Згідно з пунктом 8 частини другої статті 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. За приписами частин 1-3 статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування. Враховуючи положення частини четвертої статті 22 ЦК України, стягнення збитків є формою відшкодування майнової шкоди.
Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що незважаючи на відсутність на національному рівні ефективного юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав, не може бути перешкодою у реалізації особою таких прав та свобод. Отже, враховуючи множинний та триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, суд вважає законним обраний позивачем спосіб стягнення майнової та моральної шкоди у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією відносно нього, а отже позовні вимоги позивача про стягнення з Російської Федерації на його користь майнової шкоди підлягаючь частковому задоволенню в розмірі 672 421,18 доларів США, що відповідає розміру задоволених аналогічних вимог позивачів по схожим справам (постанова Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі №216/5657/22, провадження №61-8556св23).
Разом з тим, суд вважає необхідним перевести зазначений розмір майнової шкоди з доларів США в гривневий еквівалент, визначивши його за офіційним курсом НБУ на момент виконання грошового зобов'язання, яким є дата зарахування коштів на рахунок стягувача або видачі йому готівки. Вказаний правовий висновок відповідає постанові Великої Палати у справі № 761/12665/14-ц від 04 липня 2018 року (провадження № 14-134цс18). Згідно відомостями НБУ на 15 жовтня 2024 року (день постановлення рішення), офіційний курс долара США до гривні складає 41,19 грн., що еквівалентно 27 697 028,40 грн. (41,19 х 672 421,18 = 27 697 028,40).
Щодо вимоги позивача про визнання збройної агресії Російської Федерації геноцидом Українського народу, суд враховує наступне.
Політичне визнання цього злочину вже є. Заяви щодо вчинюваного геноциду в Україні вже зробили Верховна Рада та парламенти низки держав і в Європі, і у Північній Америці.
Так, 14.04.2022 Верховною радою України прийнято Постанову №2188-IX про схвалення Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні». Зі місту Заяви слідує, що від імені Українського народу Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України розцінюючи означені у Заяві дії Російської Федерації проти населення України як такі, що спрямовані на знищення Українського народу, цією Заявою: визнає дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу; звертається до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав щодо визнання вчинення Російською Федерацією геноциду Українського народу, а також злочинів проти людяності та воєнних злочинів на території України. При цьому, резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11.12.1946 геноцид був визнаний міжнародним злочином. Оскільки вказані обставини визнані Верховною Радою України, а тому вони не підлягають доказуванню.
Необхідно також зазначити, що резолюція 180 (II) від 21.11.1947 встановила, що «…геноцид є міжнародним злочином, який тягне за собою національну та міжнародну відповідальність окремих осіб і держав». Крім того, 09.12.1948 була прийнята й відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (набула чинності у 1951 року).
У свою чергу, юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування. Відповідальність держави за вчинення геноциду можлива лише згідно з рішенням Міжнародного Суду ООН. Росія та Україна свого часу ратифікували Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка уповноважує Міжнародний суд ООН серед іншого розглядати ці питання.
01 липня 2022 року Україна подала Меморандум до Міжнародного Суду ООН (далі - МС ООН) у справі проти Російської Федерації щодо порушення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) (далі - Конвенція про запобігання геноциду). Це є важливою подією у процесі протидії агресії Російській Федерації та притягненні її до міжнародної відповідальності.
Відповідно до Статуту МС ООН, ця міжнародна судова інституція має юрисдикцію розглядати міждержавні спори за заявою однієї зі сторін щодо порушення положень міжнародних договорів, сторонами яких є відповідні держави. І Україна, і Росія є учасниками Конвенції про запобігання геноциду, таким чином це дає юридичні підстави для розгляду справи Судом. Отже, у задоволенні вказаної вище позовної вимоги позивачу також слід відмовити, враховуючи також, що зазначені позивачем вимоги підлягають встановленню міжнародним судом і не належать до комепетенції національного суду.
Щодо відшкодування моральної шкоди, то при вирішенні заявленої вимоги суд виходить з такого.
Згідно зі ст.23 ЦК України моральна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із душевними стражданнями, у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів, а також ушкодженням здоров'я. Моральна шкода відшкодовується грішовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (ст.1 Декларації про право на мир, затвердженої резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 71/189 від 19.12.2016).
Отже, обов'язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12.04.2012 № 9-рп/2012
(справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Основного Закону України).
Суд враховує, що преамбула Статуту Організації Об'єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об'єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.
Пункт 122 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005, підкреслює, що всі держави зобов'язані поважати права людини та основні свободи.
Відповідно до ст.28 Загальної декларації прав людини кожному гарантується право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
Згідно зі ст.1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія - це, в тому числі, застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20.02.2014 є актами збройної агресії відповідно до пунктів "a", "b", "с", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14.12.1974.
Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих РФ.
Відповідно до ст.ст.1-3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» сухопутна територія Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, внутрішні води України цих територій визнаються тимчасово окупованими внаслідок збройної агресії Російської Федерації з 20.02.2014.
Наслідком саме збройної агресії РФ відносно України (що є загальновідомими фактами, а тому не підлягають доказуванню за нормами ч.3 ст.82 ЦПК України), стала окупація частини території України.
За нормою ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що цивільні права та обов'язки виникають, у тому числі внаслідок правопорушень (деліктів), у зв'язку з чим потерпіла сторона має право вимагати відшкодування завданих збитків.
В деліктних правовідносинах юридичною підставою відповідальності, яка виникає внаслідок заподіяння шкоди, є склад цивільного правопорушення. До його елементів належать протиправна поведінка завдавача шкоди, настання шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою завдавача шкоди, вина останнього. При цьому на потерпілого (позивача) покладається обов'язок довести факт неправомірної поведінки відповідача, заподіяння ним шкоди та її розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою завдавача шкоди та негативними наслідками. У свою чергу, відповідач має довести відсутність своєї вини у спричиненні шкоди потерпілому (позивачу).
У випадку завдання громадянинові шкоди внаслідок незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб шкода відшкодовується у повному обсязі незалежно від вини цих органів та осіб.
Право на відшкодування моральної шкоди виникає у особи, у тому числі внаслідок неправомірних дій щодо неї або членів її сім'ї, якщо це призвело до фізичних і душевних страждань потерпілого.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач до початку військової агресії з боку Російської Федерації, як повноправний громадянин своєї країни, мав налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. У зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України ОСОБА_1 , що є безсумнівно очевидним, зазнав душевних страждань, переніс стрес і побоювання за свої безпеку, життя та здоров'я, були порушені його нормальні життєві зв'язки, що потребує вчинення додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, завданої ОСОБА_1 порушенням його особистих конституційних прав внаслідок неправомірних дій держави Російська Федерація стосовно повномасштабних незаконних військових дій, незаконної збройної агресії Російської Федерації проти України.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала особа, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. При оцінці обґрунтованості вимог про відшкодування моральної шкоди необхідно керуватися принципом розумності, тобто виходити з об'єктивно передбачуваних за обставин конкретної справи втілень моральної шкоди. Відповідно, як основний доказ заподіяння моральної шкоди слід розглядати достатньо переконливі з погляду розумності пояснення потерпілої сторони щодо характеру завданих їй немайнових втрат.
Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.
Разом з тим, з огляду на моральну зумовленість виникнення інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.
Оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12.07.2007).
Визначаючи розмір моральної шкоди, суд враховує характер допущеного державою Російська Федерація правопорушення, глибину душевних страждань ОСОБА_1 , позбавлення його можливості реалізації своїх прав, а також вимоги розумності та справедливості, тривалість протиправності дій з боку РФ та прояв тенденції до збільшення обстрілів цивільного населення у м. Кривому Розі протягом останнього часу.
Разом з тим, суд вважає, що розмір моральної шкоди заявлений позивачем у розмірі
5 200 000 грн. є достатнім та таким, що відповідає принципу справедливості.
Вирішуючи питання щодо розміру такої компенсації за спричинену позивачу моральну шкоду, суд виходить також із розміру задоволених вимог заявників в аналогічних спорах, що розглядалися Європейським судом з прав людини. Зокрема, згідно із рішенням Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), Турецька Республіка має сплатити позивачу компенсацію у розмірі 20000 кіпрських фунтів (станом на 01 січня 1998 року Європейський Союз при підготовці до запровадження єдиної валюти ЄС - Євро, виходив із співвідношення 0,585274 кіпрських фунтів за 1 Євро, і таке відношення було актуальним на момент розгляду спору в Європейському суді з прав людини).
З огляду на вищевикладене, врахувавши обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, множинний характер порушень конституційних прав позивача, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його житті, час та зусилля, необхідні для можливості відновлення попереднього стану, суд дійшов до висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 5 200 000 грн.
Приходячи до такого висновку суд зауважує, що кожен громадянин, який проживає в Україні, зазнав та зазнає безумовних моральних страждань. Кожен громадянин, який не покинув територію України, відчуває себе у небезпеці після введення в Україні воєнного стану, позбавлений звичного ритму життя, звичайного спілкування з близькими та друзями. Проте, це не позбавляє особу, яка звернулась до суду із позовом про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ, обов'язку обґрунтувати та довести у суді належними доказами, а суд обов'язку встановити на підставі наданих доказів елементи правопорушення, що призвело до завдання моральної шкоди (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача (причинно-наслідковий зв'язок). Відтак вимоги в цій частині слід задовольнити частково.
Інші доводи позивача та посилання на судову практику суд залишає поза увагою, оскільки вони не впливають на результати вирішення спору судом. Позаяк, наведена представником підбірка судових рішень касаційної інстанції стосується подібних, а не аналогічних спорів. Посилання на рішення судів першої інстанції для врахування при вирішенні даного спору суд взагалі вважає неприйнятними, оскільки відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат звідповідно до ст.141 ЦПК України, суд враховує звільнення позивача від сплати судового збору на підставі п.22 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», та характер позовної вимоги про стягнення матеріальної та моральної шкоди, визначеної у грошовому вимірі, яка є майновою. У зв'язку з цим суд вважає за необхідне судовий збір в розмірі 15 140 грн. стягнути з відповідача в дохід держави до спеціального фонду Державного бюджету України (з розрахунку: 1% від суми матеріальної та моральної шкоди, присудженої до стягнення, але не менше 3 028 грн. 00 коп. та не більше 15 140 грн. 00 коп. згідно зі ставкою судового збору, діючою на момент звернення до суду).
Керуючись ст.ст.4, 5, 13, 19, 76-81, 89, 95, 133, 136, 141, 247 ч.2, 258-259, 263-265, 280-284, 287, 354, 355 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до держави Російська Федерація про визнання збройної агресії Російської Федерації проти України геноцидом Українського народу, відшкодування матеріальної та моральної шкоди - задовольнити частково.
Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 майнову шкоду, завдану збройною агресією проти України, у розмірі 27 697 028 (двадцять сім мільйонів шістсот дев'яносто сім тисяч двадцять вісім) гривень 40 копійок.
Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, завдану збройною агресією проти України, у розмірі 5 200 000 (п'ять мільйонів двісті тисяч) гривень.
Стягнути з Російської Федерації в дохід держави до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір в 15 140 (п'ятнадцять тисяч сто сорок) грн. 00 коп.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом 30 днів з дня складання не подана заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. Заочне рішення може бути переглянуте Саксаганським районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області за письмовою заявою відповідача, оформленою згідно ст.285 ЦПК України та поданою протягом 30 днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом 20 днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржено відповідачем в загальному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Позивач та його представник мають право оскаржити заочне рішення в загальному порядку.
Відомості про сторін:
ОСОБА_1 , інн НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Держава Російська Федерація, адреса посольства Російської Федераці в Україні: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27-а.
Суддя О.І. Євтушенко