Справа № 303/94/20
Іменем України
26 вересня 2024 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд в складі:
головуючого судді: Джуги С.Д.,
суддів : Кожух О.А., Собослоя Г.Г.
з участю секретаря судового засідання: Чичкало М.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства "Сенс Банк" на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 липня 2023 року у складі судді Куцкіра Ю.Ю., у справі за позовом акціонерного товариства "Альфа-Банк" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком та зняття їх з реєстраційного обліку, -
У січні 2020 року акціонерне товариство "Альфа-Банк", змінено назву на акціонерне товариство "Сенс Банк" звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком та зняття їх з реєстраційного обліку.
Позов мотивовано тим, що на підставі ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» право власності на буд. АДРЕСА_1 , було зареєстровано за АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», а отже, відповідачі втратили право власності на будинок і право користування ним. У свою чергу, позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, намагався врегулювати питання в досудовому порядку, зокрема надіслав вимогу про добровільне виселення. Проте, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у будинку, колишній власник продовжує користуватися ним та відмовляється добровільно виселятися. Такі дії відповідача створюють перешкоди у здійсненні законних прав власника, який не може вільно користуватися та розпоряджатися нерухомим майном.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 липня 2023 року у заявленому позові відмовлено.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 вересня 2023 року головуючим суддею було визначено суддю Готру Т.Ю.
На підставі рішення Вищої ради правосуддя від 28 вересня 2023 року ОСОБА_3 звільнено з посади судді Закарпатського апеляційного суду у зв'язку з поданням заяви про відставку.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 жовтня 2023 року визначено для розгляду колегію суддів у складі: головуючого (судді-доповідача) Джуги С.Д., суддів Кожух О.А., Собослоя Г.Г.
Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 23 жовтня 2023 року колегією суддів у складі головуючого (судді-доповідача) Джуги С.Д., суддів Кожух О.А., Собослоя Г.Г. цивільну справу №303/94/20 прийнято до свого провадження та призначено справу до розгляду.
В апеляційній скарзі акціонерне товариство "Сенс Банк" просить рішення суду першої інстанції скасувати, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд не врахував обставини, які наведені в обґрунтуванні позову, не надав належної правової оцінки та безпідставно відмовив у заявленому позові.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Пітух Василь Іванович, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Пітух Василь Іванович просив апеляційну скаргу відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Представник акціонерного товариства "Сенс Банк" та ОСОБА_1 у судове засідання не з'явилися. Про дату, час, місце розгляду належним чином повідомлені. Представник апелянта - адвокат Дорош Ірина Іванівна подала до апеляційного суду клопотання про розгляд справи за відсутності апелянта. Колегія суддів, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглянула справу за відсутності осіб, які не з'явились в судове засідання.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що така підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що заявлена позивачем вимога про зняття з реєстрації відповідачів з місця проживання пред'явлена до самих відповідачів, а не до органу, уповноваженого здійснювати зняття особи з реєстраційного обліку, а отже її пред'явлено до неналежного відповідача, що у свою чергу є самостійною підставою для відмови у задоволенні такої позовної вимоги. Крім цього, суд першої інстанції вказував на необґрунтованість позову, посилаючись на те, що зміст та аргументація позовної заяви, а також додані до неї докази, зводяться представником позивача до виселення відповідачів із будинку, натомість, в позовній заяві представник позивача не виклав обставини, якими обґрунтовує заявлені позовні вимоги.
Колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду підлягає зміні шляхом зміни його мотивувальної частини, виходячи з наступного.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що згідно іпотечного договору №305/84-Ж (з майновим поручителем) укладеного між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , останні передали в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання позичальником зобов'язань по договору про надання невідновлювальної кредитної лінії №305/84-Ж від 19 травня 2006 року наступне нерухоме майно: недобудований житловий будинок за планом земельної ділянки літ.3 заг. пл. 634,30 кв.м., крім того балкон 2,10 кв.м., та підвал 11,40 кв.м., житловою 224,30 кв.м., готовністю 75%, з приналежними надвірними спорудами та прибудовами, а саме: гараж - літ. О, споруди - літ.1-4, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , право власності на яке зареєстроване згідно витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Мукачівським МБТІ та ЕО від 05 травня 2006 року, за №4610461, шляхом передачі в іпотеку іпотекодержателю земельної ділянки, на якій знаходиться недобудований житловий будинок, що передається в іпотеку і яка призначена для його будівництва та обслуговування розміром 0,3 га, кадастровий номер 2110400000:01:016:0224, та належить іпотекодавцям на праві приватної спільної сумісної власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЗК №024311, виданого на підставі рішення 35-ї позачергової сесії 4-го скликання Мукачівської міської ради від 21 липня 2004 року та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №21104000000106070700184 (а.с.5 - 6).
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Мукачівським міжрегіональним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, від 05 травня 2006 року вбачається, що у ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету місцевої Ради депутатів/ рішення МВК №97 «Про будівництво»/ 27.04.2006/ Мукачівського виконкому виникло право спільної часткової власності по 1/4 на домоволодіння, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 82-83).
Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЗК №024311 вбачається, що ОСОБА_1 на підставі рішення 35-ї позачергової сесії 4-го скликання Мукачівської міської ради від 21 липня 2004 року є власником земельної ділянки площею 0,3000 га, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 (а.с.84-85).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №178790411 від 27 серпня 2019 року вбачається, що з 21 серпня 2019 року власником житлового будинку АДРЕСА_1 є акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (а.с. 8, 9).
Згідно з відомостей про зміну типу акціонерного товариства від 09 серпня 2018 року вбачається, що було змінено тип акціонерного товариства з публічного на приватне, а також змінено найменування акціонерного товариства з ПАТ «Альфа-Банк» на АТ «Альфа-Банк» (а.с. 19).
Із рішення №5/2019 єдиного акціонера акціонерного товариства «Укрсоцбанк» від 15 жовтня 2019 року вбачається, що правонаступником всього майна, прав та обов'язків акціонерного товариства «Укрсоцбанк» є акціонерне товариство «Альфа-Банк» (а.с.13).
16 грудня 2019 року акціонерним товариством «Альфа-Банк» було надіслано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 письмову вимогу про добровільне виселення (а.с.10-12).
Відповідно до довідки від 03 жовтня 2019 року за №01-40/11589, виданої Центром надання адміністративних послуг виконавчого комітету Мукачівської міської ради, вбачається, що за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.7). Вказане також підтверджується витягами з реєстру територіальної громади від 28 червня 2023 року (а.с.86, 87).
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ч.ч.4, 5 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Частиною першою статті 1 протоколу №1 до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, згідно якої кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення).
Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
На переконання Великої Палати Верховного Суду (див. постанову від 31.10.2018 № 753/12729/15-ц) таким законом є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року №643/18788/15-ц зазначила, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об'єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.
У постанові від 31 березня 2021 року №753/72/17 Верховним Судом зазначено, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
У вказаній постанові від 31 березня 2021 року № 753/72/17 зазначено, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана за особисті кошти позичальника, а не за кредитні, тому відсутні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.
У справі, яка розглядається апеляційним судом, встановлено, що право власності на спірний житловий будинок зареєстровано за Банком на підставі іпотечного застереження, такий житловий будинок до набуття позивачем права власності на нього, був предметом іпотеки.
Вимога Банку про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення.
Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
У цій справі апеляційний суд дійшов висновку, що колишні співвласники, які проживають у житлі, яке набуто за їх кошти, а не за рахунок кредиту, та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, шляхом набуття права власності, у силу положень статті 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла.
За обставинами даної справи встановлено, що на момент набуття нерухомості у власність, Банк достеменно знав, що предмет іпотеки було набуто не за кредитні кошти, і у житловому будинку зареєстровані та проживають співвласники, які передали майно в іпотеку.
Отже, обмеження права власника (Банку), який набув житловий будинок за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону №898-IV, є передбачуваними.
З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув житловий будинок за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР (Постанова ВП ВС від 05.06.2019 у справі № 643/18788/15-ц).
Банк міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при набутті у власність у позасудовому порядку.
Набувши у власність житловий будинок, який був предметом іпотеки, Банк знав про проживання в ньому відповідачів - колишніх співвласників (іпотекодавців), які не мають іншого житла, тому право Банку на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, які внаслідок цього стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.
У справі, що розглядається, апеляційний суд не встановив достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав Банку, як актуального власника житла, на користування житловим будинком, шляхом серйозного втручання у право відповідачів на повагу до житла, яким вони користуються протягом тривалого часу (з 2006 року).
Сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення колишніх співвласників цього нерухомого майна.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 зазначила, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК УРСР, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Установивши, що спірний житловий будинок набутий відповідачами у власність не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що для виселення відповідачів зі спірного будинку без надання іншого житла немає правових підстав, у зв'язку з чим вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, задоволенню не підлягає, а відтак не підлягає задоволенню похідна вимога про зняття з реєстрації.
Позивач не навів правових підстав і обставин для виселення відповідачів без надання іншого житла, наявність у відповідача у власності іншого житла не довів.
Беручи до уваги вищевказані правові норми та встановлені у справі обставини, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, однак не погоджується з наведеними мотивами, і вважає за необхідне змінити рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні позову, оскільки, суд першої інстанції помилково посилався як на підставу для відмови у задоволенні позову на не залучення позивачем до участі у даній справі органу, вповноваженого здійснювати зняття особи з реєстраційного обліку.
Ураховуючи наведене апеляційний суд вважає, що внаслідок неправильного застосування судом норм матеріального права, апеляційну скаргу слід задовольнити частково - рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а резолютивну частину рішення залишити без змін.
Керуючись ст.368, п. 2 ч. 1 ст.374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст.381,382-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу акціонерного товариства "Сенс Банк" задовольнити частково.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 липня 2023 року змінити в редакції даної постанови.
Резолютивну частину рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 липня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 16 жовтня 2024 року.
Головуючий:
Судді: