10 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 369/6097/18
провадження № 51-741 км 24
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
осіб, кримінальне провадження
стосовно яких закрито ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 ,
захисника в режимі відеоконференції ОСОБА_9 ,
потерпілого ОСОБА_10 ,
представника потерпілого ОСОБА_11 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12017110200005575 за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки м. Чернігова, мешканки АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 364-1, частинами 1, 2 ст. 366, ч. 1 ст. 388 КК України,
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_2 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України,
за касаційною скаргою з доповненнями потерпілого ОСОБА_10 на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 лютого 2023 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 лютого 2023 року було задоволено клопотання сторони захисту та звільнено:
- ОСОБА_7 , яка обвинувачувалася у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 364-1, частинами 1, 2 ст. 366, ч. 1 ст. 388 КК України;
- ОСОБА_6 , який обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України,
від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, а кримінальне провадження щодо них закрито.
Цивільні позови залишено без розгляду.
За обставин, детально наведених в ухвалі суду першої інстанції, ОСОБА_7 органом досудового розслідування обвинувачувалася у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 364-1, частинами 1, 2 ст. 366, ч. 1 ст. 388 КК України, з огляду на таке.
ОСОБА_7 на підставі наказу № 3/1 від 11 березня 2010 року, будучи керівником підприємства, виконуючи організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, повинна була забезпечувати необхідні умови для правильного ведення бухгалтерського обліку товариства.
Проте, вона, перебуваючи на посаді керівника підприємства, будучи посадовою особою, заволоділа чужим майном, шляхом зловживання довірою (шахрайство), вчинене повторно, що завдало значної шкоди ОСОБА_10 .
Так, 29 лютого 2016 року приблизно о 19:00 ОСОБА_7 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_3 , з метою заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою, умисно, повторно, діючи з корисливих мотивів в особистих інтересах та з метою особистого збагачення, скориставшись довірою ОСОБА_10 , який був одним з учасників вказаного підприємства з часткою в статутному капіталі 40 %, повідомила йому, що підприємству потрібно збільшити наявність обігових грошових коштів для здійснення господарської діяльності, при цьому запропонувала ОСОБА_10 надати ТОВ «УНСП «Шмайсер» безвідсоткову позику в сумі 111 110 грн шляхом укладення договору позики, на що ОСОБА_10 погодився.
Так, ОСОБА_10 , будучи впевненим, що ОСОБА_7 діє правомірно, в інтересах товариства, не здогадуючись про її дійсні наміри, спрямовані на заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою, а також про те, що вона має намір заздалегідь не виконувати умови договору позики та обернути отримані від нього грошові кошти на свою користь, перебуваючи за вказаною адресою, уклав з керівником товариства ОСОБА_7 договір безвідсоткової поворотної позики № 29/02 від 29 лютого 2016 року.
При цьому за умовами договору ОСОБА_10 як позикодавець надав ТОВ «УНСП «Шмайсер» в особі директора ОСОБА_7 як позичальнику безвідсоткову позику в сумі 111 110 грн, що за курсом НБУ є еквівалентом 4200 дол США, з метою поповнення обігових коштів ТОВ «УНСП «Шмайсер» для розвитку його господарської діяльності.
Цього ж дня керівник ТОВ «УНСП «Шмайсер» ОСОБА_7 , з метою приховування своїх незаконних дій, спрямованих на заволодіння грошовими коштами, що належать ОСОБА_10 , у сумі 111 110 грн, видала останньому завідомо неправдивий офіційний документ - квитанцію до прибуткового касового ордера (без дати та без номера) про прийняття позики на вказану суму, зазначивши в ньому недостовірні відомості, а саме щодо оприбуткування зазначеної суми грошових коштів у касі ТОВ «УНСП «Шмайсер», що не відповідає касовій книзі товариства.
Водночас ОСОБА_7 , реалізуючи свій злочинний намір, спрямований на заволодіння грошовими коштами ОСОБА_10 шляхом зловживання довірою останнього, грошові кошти в сумі 111 110 грн, що згідно з курсом НБУ становить 4200 дол США, до каси товариства не здала, привласнила їх та використала на власні потреби, чим заподіяла ОСОБА_10 значну матеріальну шкоду, яка в 100 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.
При цьому ОСОБА_7 , використовуючи повноваження керівника підприємства, всупереч інтересам ТОВ «УНСП «Шмайсер», одержавши для себе неправомірну вигоду від ОСОБА_10 у вигляді грошових коштів в сумі 111 110 грн, розпорядилася ними на власний розсуд, а боргові зобов'язання про їх повернення переклала на ТОВ «УНСП «Шмайсер», чим спричинила істотну шкоду ОСОБА_10 .
Крім того, ОСОБА_7 , згідно з наказом № 3/1 від 11 березня 2010 року перебуваючи на посаді керівника підприємства ТОВ «УНСП «Шмайсер», будучи відповідальною особою, вчинила незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, а саме щодо частки в статутному капіталі вказаного підприємства в розмірі 90 % вартістю 616 500 грн, що належить ОСОБА_7 , при наступних обставинах.
21 грудня 2016 року постановою старшого слідчого Києво-Святошинського ГУНП в Київській області ОСОБА_12 у кримінальному провадженні № 12016110200005233 від 20 грудня 2016 року, яке зареєстроване за заявою ОСОБА_10 , визнано речовим доказом частку в статутному капіталі ТОВ «УНСП «Шмайсер», належну ОСОБА_7 , у розмірі 90 %, що становить 616 500 грн.
22 грудня 2016 року ухвалою слідчого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області ОСОБА_13 у справі № 369/11913/16-к було накладено арешт на частку в статутному капіталі ТОВ «УНСП «Шмайсер», що належить ОСОБА_7 , у розмірі 90 %, що становить 616 500 грн.
Під час виконання у кримінальному провадженні вимог ст. 290 КПК України з підозрюваною ОСОБА_7 остання ознайомилася з рішенням слідчого про визнання речовими доказами вказаної частки в статутному капіталі ТОВ «УНСП «Шмайсер», ухвалою слідчого судді про накладення на неї арешту та витягом про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.
Після цього ОСОБА_7 , діючи умисно, з метою вчинення незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, а саме відчуження майна - частки в статутному капіталі ТОВ «УНСП «Шмайсер», що належить ОСОБА_7 , в розмірі 90 %, що становить 616 500 грн, на яке накладено арешт:
- 11 жовтня 2017 року за не встановлених досудовим розслідуванням обставин уклала з ОСОБА_14 договір купівлі-продажу частини частки в статутному капіталі ТОВ «УНСП «Шмайсер», згідно з яким передала йому свою частину частки в розмірі 5 % статутного капіталу товариства, що становить 34 250 грн;
- 11 жовтня 2017 року за не встановлених досудовим розслідуванням обставин уклала з ОСОБА_15 договір купівлі-продажу частини частки в статутному капіталі ТОВ «УНСП «Шмайсер», згідно з яким передала йому свою частину частки в розмірі 5 % статутного капіталу товариства, що становить 34 250 грн;
- 18 жовтня 2017 року за не встановлених досудовим розслідуванням обставин уклала з ОСОБА_16 договір купівлі-продажу частини частки в статутному капіталі ТОВ «УНСП «Шмайсер», відповідно до якого передала йому свою частину частки в розмірі 5 % статутного капіталу товариства, що становить 34 250 грн.
Таким чином, ОСОБА_7 незаконно відчужила частку в розмірі 15 % від статутного капіталу ТОВ «УНСП «Шмайсер» вартістю 102 750 грн, на яку накладено арешт.
Крім того, за обставин, детально наведених в ухвалі суду першої інстанції, ОСОБА_6 органом досудового розслідування обвинувачувався в тому, що він, будучи учасником ТОВ «УНСП «Шмайсер», вчинив підроблення офіційного документа, який видається та посвідчується підприємством ТОВ «УНСП «Шмайсер», з огляду на таке.
Так, ОСОБА_6 , діючи з прямим умислом, з метою підроблення офіційного документа, а саме протоколу загальних зборів учасників ТОВ «УНСП «Шмайсер», що видається та посвідчується цим підприємством і який надає право на внесення змін до установчих документів товариства, 13 грудня 2016 року і не встановлений досудовим розслідуванням час та місці, з порушенням статей 4, 60 Закону України «Про господарські товариства» і статуту ТОВ «УНСП «Шмайсер», без участі ОСОБА_10 , разом із ОСОБА_7 провели без кворуму загальні збори учасників товариства.
За результатами зборів ОСОБА_6 як головою загальних зборів учасників товариства був складений протокол № 13/12/6 від 13 грудня 2016 року загальних зборів учасників ТОВ «УНСП «Шмайсер», до якого він уніс неправдиві відомості щодо участі в цих зборах ОСОБА_10 , хоча останньому не було відомо про їх проведення. Також те, що ОСОБА_6 як головою зборів товариства разом із ОСОБА_7 як секретарем зборів товариства, було прийнято незаконне рішення про виключення зі складу учасників ТОВ «УНСП «Шмайсер» ОСОБА_10 у зв'язку з відступленням в повному обсязі його частки в розмірі 274 000 грн, що становить 40 %, на користь ОСОБА_7 та про вихід його зі складу учасників товариства. Вказаний підроблений документ був виготовлений ОСОБА_6 з метою його подальшого використання ОСОБА_7 під час реєстрації змін до установчих документів ТОВ «УНСП «Шмайсер» та реєстрації на ім'я останньої частки в розмірі 40 % статутного капіталу товариства, яка належала ОСОБА_10 .
Після цього 13 грудня 2016 року на підставі виготовленого та підробленого ОСОБА_6 . протоколу загальних зборів учасників ТОВ «УНСП «Шмайсер» ОСОБА_7 незаконно, умисно, з метою заволодіння майном ОСОБА_10 , внесла зміни до статуту товариства, а саме:
- у п. 1.6 виключила зі складу учасників товариства ОСОБА_10 ;
- у п. 5.2 збільшила власну частку в статуті товариства з 342 500 грн, що становить 50 %, до 616 500 грн, що становить 90 %, відсотків статутного капіталу товариства.
Зміна складу учасників ТОВ «УНСП «Шмайсер», проведена на підставі підроблених документів, у тому числі протоколу № 13/12/6 від 13 грудня 2016 року загальних зборів учасників ТОВ «УНСП «Шмайсер», та була зареєстрована 14 грудня 2016 року за № 13391050014006484 державним реєстратором ОСОБА_17 на підставі заяви про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року апеляційну скаргу потерпілого ОСОБА_10 було залишено без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без зміни.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі з доповненнями, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У своїй касаційній скарзі з доповненнями потерпілий ОСОБА_10 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування своїх вимог потерпілий указує, що місцевий суд, розглядаючи клопотання про звільнення обвинувачених від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження з цих підстав:
- не дослідив жодних доказів і документів на підтвердження факту закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності;
- не встановив, коли саме розпочався перебіг строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також не зазначив коли саме ці строки закінчилися, а лише перерахував обсяг обвинувачення;
- проігнорував клопотання потерпілого про з'ясування причин неявки в численні судові засідання обвинувачених, що спричинило постановлення ухвал про їх привід;
- не надав оцінки доводам потерпілого щодо ухилення обвинувачених від явки до суду та не мотивував свого рішення в цій частині.
Також, посилаючись на:
- кількість судових засідань, які були відкладені за ініціативою сторони захисту;
- наявність ухвал суду про привід ОСОБА_6 і ОСОБА_7 ;
- відсутність належних обґрунтувань з боку ОСОБА_7 щодо неявки в судові засідання,
потерпілий вважає, що в цій справі підлягає встановленню факт ухилення обвинуваченої ОСОБА_7 від суду та, як наслідок, відновленню строку притягнення її до кримінальної відповідальності з 04 лютого 2021 року (коли вона з'явилася в судове засідання).
Разом з тим потерпілий указує, що:
- у зв'язку з неявкою ОСОБА_6 у судові засідання місцевий суд неодноразово зобов'язував прокурора встановити місцезнаходження обвинуваченого, а також тричі постановляв ухвали про привід ОСОБА_6 до суду, однак останній уперше з'явився в судовому засіданні місцевого суду лише 29 листопада 2022 року з метою подання клопотання про звільнення його від кримінальної відповідальності;
- під час апеляційного розгляду ОСОБА_6 підтвердив, що перетнув кордони України, пояснивши це станом здоров'я та побоюванням за власне життя, проте належних і допустимих доказів на підтвердження своїх доводів не надав;
- ОСОБА_6 не повідомив суд першої інстанції про те, що він виїхав за кордон, хоча мав таку можливість.
За таких обставин потерпілий вважає, що обвинувачені вчиняли дії, спрямовані на умисне ухилення від суду, а тому в цьому випадку, з огляду на зміст положень ст. 49 КК України та практику Верховного Суду, має місце зупинення диференційованих строків давності та визначення загальних строків притягнення до кримінальної відповідальності, а саме: 15 років із часу вчинення злочину та 5 років з часу вчинення кримінального проступку.
Крім того, потерпілий ОСОБА_10 зазначає, що:
- ОСОБА_6 був засуджений вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 30 серпня 2018 року за ч. 1 ст. 14, частинами 4, 5 ст. 27, ч. 3 ст. 258, ч. 1 ст. 263 КК України, який набрав законної сили 02 жовтня 2018 року, що, на думку потерпілого, впливає на обрахування строку притягнення до кримінальної відповідальності, а саме унеможливлює застосування до нього положень ст. 49 КК України, оскільки ОСОБА_6 не тільки вчинив новий злочин, а й перетнув державний кордон та жодного разу не з'являвся до суду і не повідомляв про причини своєї неявки;
- під час апеляційного розгляду прокурором було долучено довідки про притягнення обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності, проте суд апеляційної інстанції не надав їм належної оцінки.
Крім того, у доповненнях до касаційної скарги потерпілий ОСОБА_10 зазначає, що суд апеляційної інстанції, постановляючи ухвалу, дійшов суперечливих висновків, а саме:
- послався на те, що до обвинувачених мають застосовуватися загальні строки давності (15 років для ОСОБА_7 та 5 років для ОСОБА_6 ), при цьому вказав, що перебіг строку давності для ОСОБА_7 розпочався 18 жовтня 2017 року, а для ОСОБА_6 - 30 травня 2018 року, однак не врахував, що в такому разі строки притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_7 спливають у 2032 році, а ОСОБА_6 - 30 травня 2023 року;
- установивши, що ОСОБА_6 12 січня 2021 року не прибув у судове засідання місцевого суду без поважних причин, безпідставно не визнав такі дії обвинуваченого ухиленням від суду.
Таким чином, потерпілий вважає, що суд апеляційної інстанції фактично дійшов протилежних висновків ніж місцевий суд, однак його апеляційну скаргу залишив без задоволення.
Разом з тим потерпілий вказує, що:
- суд апеляційної інстанції не встановив, коли саме закінчився строк притягнення обвинувачених до кримінальної відповідальності;
- судовий розгляд від 29 листопада 2022 року в суді першої інстанції, а також апеляційний розгляд здійснювалися в режимі відеоконференції за участю обвинуваченого ОСОБА_6 , однак у матеріалах справи відсутні відповідні судові рішення, постановлені в порядку ст. 336 КПК України, що, на думку потерпілого, не узгоджується з указаною нормою процесуального закону та практикою Верховного Суду і позбавило суди можливості ідентифікувати особу ОСОБА_6 та роз'яснити йому права. При цьому суд апеляційної інстанції проігнорував заперечення потерпілого щодо участі ОСОБА_6 у судовому провадженні дистанційно.
На зазначену касаційну скаргу захисник ОСОБА_8 , який діє в інтересах ОСОБА_7 , подав заперечення, в яких посилаючись на необґрунтованість і невмотивованість доводів потерпілого, просив відмовити в задоволенні касаційної скарги.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні потерпілий ОСОБА_10 та його представник ОСОБА_11 підтримали подану касаційну скаргу з доповненнями і просили її задовольнити.
Прокурор ОСОБА_5 , а також особи, кримінальне провадження стосовно яких закрито - ОСОБА_6 і ОСОБА_7 та їх захисники ОСОБА_8 і ОСОБА_9 заперечували щодо задоволення касаційної скарги з доповненнями потерпілого.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційній скарзі з доповненнями доводи, колегія суддів дійшла висновку, що подана касаційна скарга з доповненнями потерпілого не підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.
У своїй касаційній скарзі з доповненнями потерпілий ОСОБА_10 фактично не погоджується з рішеннями судів попередніх інстанцій щодо звільнення обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності та закриття кримінального провадження з цієї підстави.
Відповідно до пунктів 2, 3 ч. 1 ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
- 3 роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання у виді обмеження волі, чи у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років;
- 5 років - у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого у п. 2 цієї частини.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України кримінальне провадження закривається судом у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
Як убачається з матеріалів справи, 21 листопада 2022 року на стадії підготовчого судового засідання від обвинуваченої ОСОБА_7 надійшло клопотання про звільнення її від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності та закриття кримінального провадження. При цьому 19 січня 2023 року до суду надійшло аналогічне клопотання захисника ОСОБА_9 , подане в інтересах ОСОБА_6 .
Суд першої інстанції, заслухавши думку учасників провадження, зокрема обвинувачених, які підтримали подані клопотання, та роз'яснивши їм наслідки звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення зазначених клопотань.
На обґрунтування свого рішення місцевий суд указав, що:
- ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України, а оскільки строк притягнення до кримінальної відповідальності, який з огляду на положення, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України, становить 3 роки, на момент розгляду провадження в суді пройшов, обвинувачений підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності;
- ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні нетяжких злочинів, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 364-1, частинами 1, 2 ст. 366, ч. 1 ст. 388 КК України, а оскільки строк притягнення до кримінальної відповідальності, який з огляду на положення, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 49 КК України, становить 5 років, на момент розгляду провадження в суді пройшов, обвинувачена підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.
З такими висновками погодився і суд апеляційної інстанції.
Разом з тим, спростовуючи доводи апеляційної скарги потерпілого ОСОБА_10 про те, що місцевий суд у своїй ухвалі не вказав, з якого часу він обчислював перебіг строків давності, суд апеляційної інстанції зазначив, що з формулювання висунутого обвинувачення вбачається таке:
- ОСОБА_6 вчинив кримінальний проступок, передбачений ч. 1 ст. 358 КК України, 13 грудня 2016 року;
- вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 30 серпня 2018 року ОСОБА_6 було визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 14, частинами 4, 5 ст. 27, ч. 3 ст. 258, ч. 2 ст. 8 ч. 1 ст. 263 КК України (вказані злочинні дії ОСОБА_6 були припинені співробітниками Служби безпеки України 30 травня 2018 року);
- 29 лютого 2016 року ОСОБА_7 вчинила кримінальні правопорушення, передбачені ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 364-1, ч. 1 ст. 366 КК України, 13 грудня 2016 року - кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 366 КК України, і в період з 11 жовтня 2017 року по 18 жовтня 2017 року - кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 388 КК України.
Таким чином, суд апеляційної інстанції зауважив, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності для ОСОБА_6 (оскільки перебіг давності переривався вчиненням ним злочинів, за які він був засуджений вказаним вироком) обчислюється з 30 травня 2018 року, а для ОСОБА_7 - з 18 жовтня 2017 року.
За таких обставин, а також ураховуючи положення, передбачені пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 49 КК України, статтями 284-286, ст. 288 КПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в частині звільнення обвинувачених ОСОБА_6 і ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності та закриття кримінального провадження з цієї підстави.
У своїй касаційній скарзі з доповненнями потерпілий зазначає, що:
- місцевий суд не дослідив жодних доказів і документів на підтвердження факту закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також не встановив, коли саме розпочався перебіг строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не зазначив, коли саме ці строки закінчилися, а лише перерахував обсяг обвинувачення;
- суд апеляційної інстанції не встановив, коли саме закінчився строк притягнення обвинувачених до кримінальної відповідальності.
Однак з огляду на те, що судом апеляційної інстанції було чітко зазначено дати, коли розпочався перебіг строків давності притягнення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності, а також вказано про строк, який згідно з положеннями, передбаченими ст. 49 КК України, минув з дня вчинення кримінальних правопорушень кожним з обвинувачених, то колегія суддів вважає, що вищенаведені доводи касаційної скарги не спростовують правильності застосування норм КК України в цій частині, оскільки з урахуванням вказаних даних, можливість визначення дати закінчення строків давності по кожному з обвинувачених є саме собою зрозумілим.
Що стосується доводів касаційної скарги потерпілого про те, що обвинувачені вчиняли дії, спрямовані на умисне ухилення від суду, а тому, на його думку, у цьому випадку, з огляду на зміст положень ст. 49 КК України та практику Верховного Суду, має місце зупинення диференційованих строків давності та визначення загальних строків притягнення до кримінальної відповідальності, а саме: 15 років із часу вчинення злочину та 5 років із часу вчинення кримінального проступку, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Як убачається з матеріалів справи, суд апеляційної інстанції встановив, що:
- судові засідання суду першої інстанції з 20 липня 2018 року відкладалися у зв'язку з неприбуттям обвинуваченого ОСОБА_6 , який був затриманий 30 травня 2018 року в межах іншого кримінального провадження, тримався під вартою, потім відбував покарання;
- ОСОБА_6 не міг бути переведений до ДУ «Київський слідчий ізолятор» за станом здоров'я, про що місцевий суд повідомлявся листом начальника ДУ «Бучанська виправна колонія (№ 85)», де обвинувачений проходив курс лікування;
- ухвалою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2019 року ОСОБА_6 був звільнений від покарання за хворобою;
- 25 листопада 2019 року прибув до Ізраїлю для отримання консультації та інструкцій щодо продовження медикаментозного лікування, де залишився у зв'язку із введенням карантину через поширення коронавірусної хвороби (COVID-19);
- 12 січня 2021 року ОСОБА_6 без поважних причин не прибув до суду, а тому суд постановив ухвалу про його привід;
- у судових засіданнях від 09 липня 2021 року та 24 жовтня 2022 року у зв'язку з неприбуттям ОСОБА_6 судом також було постановлено ухвали про привід обвинуваченого, проте у справі відсутні дані про належне повідомлення ОСОБА_6 про дату, час і місце цих судових засідань;
- відсутність ОСОБА_7 у судовому засіданні від 12 січня 2021 року, коли суд постановив ухвалу про її привід, а також у судовому засіданні від 24 жовтня 2022 року об'єктивно пояснюється тим, що вона не була повідомлена належним чином про дату, час і місце судових засідань;
- про неприбуття за станом здоров'я в засідання 09 липня 2021 року ОСОБА_7 завчасно повідомила суд, а про її неприбуття 17 лютого 2022 року повідомив її захисник;
- в судовому засіданні 07 червня 2022 ОСОБА_7 була присутня;
- у судовому засіданні від 13 липня 2022 року місцевий суд лише розглядав клопотання про скасування арешту майна, яке було подано в інтересах ОСОБА_18 представником останнього.
З огляду на вказане суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що постановлення однієї ухвали про привід ОСОБА_6 , за наявності для того підстав, і ненадання ОСОБА_7 медичних документів на підтвердження неможливості прибути в два судових засідання за станом здоров'я не дає підстав вважати, що вони ухилялися від суду з метою уникнення кримінальної відповідальності.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи касаційної скарги потерпілого ОСОБА_10 щодо наявності обставин, які, на його переконання, свідчать про ухилення обвинувачених від суду та, як наслідок, про неможливість застосування до них положень ст. 49 КК України, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до ч. 2 ст. 49 КК України перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання, а з часу вчинення кримінального проступку - 5 років. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального правопорушення минуло 15 років.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 23 травня 2023 року у справі № 653/679/15-к (провадження № 51-3504км21), від 11 січня 2024 року у справі № 186/1405/17 (провадження № 51-2627км23), від 09 квітня 2024 року у справі № 638/13757/20 (провадження № 51-7107км23), від 10 квітня 2024 року у справі № 754/339/19 (провадження № 51-6025км19), під ухиленням від слідства або суду з погляду застосування ст. 49 КК України необхідно розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез'явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо). Зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо певної особи, обізнаної про те, що стосовно неї проводиться слідство чи судовий розгляд. При цьому суд має з'ясувати, які дії особи мають визнаватися юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду.
Практика Суду зводиться до того, що для застосування положень ч. 2 ст. 49 КК України обов'язково мають бути наявні дві обставини: доведений факт ухилення від слідства чи суду та наявність процесуального рішення (у якому цей факт зафіксовано) про зупинення провадження і вжиття відповідних заходів.
За приписами ст. 335 КПК України, у разі якщо обвинувачений ухилився від явки до суду, суд своєю ухвалою зупиняє судове провадження стосовно такого обвинуваченого та оголошує розшук поки ухвалу суду не буде виконано.
Відповідно, ухилення від явки до суду повинно бути належно оформлено, зокрема шляхом оголошення особи в розшук, чого в даному провадженні судами попередніх інстанцій зроблено не було, судове провадження не зупинялося та розшук ОСОБА_6 чи ОСОБА_7 не оголошувався. При цьому постановлення ухвал про привід, без урахування вищезазначеного, не є належним процесуальним засобом підтвердження ухилення особи від суду в розумінні ст. 49 КК України.
Разом з тим колегія суддів зауважує, що зі змісту ухвали суду першої інстанції від 12 січня 2021 року про привід обвинувачених ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , а також ухвал віл 09 липня 2021 року та від 24 жовтня 2022 року про привід ОСОБА_6 вбачається, що судом було постановлено доставити приводом у судове засідання обвинувачених. Водночас будь-яких підстав, які б свідчили про ухилення обвинувачених від суду, місцевим судом наведено не було.
Судом апеляційної інстанції було встановлено, що обвинувачений ОСОБА_6 був належним чином повідомлений лише про дату, час і місце судового засідання суду першої інстанції, яке відбулося 12 січня 2021 року. При цьому даних про належне повідомлення ОСОБА_6 про дату, час і місце судових засідань від 09 липня 2021 року та 24 жовтня 2022 року, коли стосовно нього було постановлено ухвали про привід, у ході касаційного розгляду встановлено не було.
Крім того, Верховний Суд також звертає увагу на те, що відповідно до матеріалів кримінального провадження:
- обвинувачена ОСОБА_7 не була належним чином повідомлена про дату, час і місце судових засідань, які відбувалися 21 січня 2019 року, 20 березня 2019 року, 10 травня 2019 року, 17 травня 2019 року, 10 липня 2019 року, 18 вересня 2020 року, 12 січня 2021 року (коли стосовно неї було постановлено ухвалу про привід), 09 липня 2021 року, 20 серпня 2021 року, 02 листопада 2021 року та 17 лютого 2022 року;
- обвинувачена ОСОБА_7 з'являлася до суду першої інстанції за викликом 20 липня 2018 року, 01 листопада 2018 року, 02 жовтня 2019 року, 09 січня 2020 року, 04 лютого 2021 року, 07 червня 2022 року, 24 жовтня 2022 року та 21 лютого 2023 року;
- більша частина судових засідань суду першої інстанції була відкладена у зв'язку з неявкою учасників судового провадження, зокрема, не тільки сторони захисту, а й потерпілого і прокурора. Так, у матеріалах кримінального провадження містяться 18 довідок про те, що з огляду на положення, передбачені ч. 4 ст. 107 КПК України, у зв'язку з неявкою осіб, які беруть участь у судовому провадженні, фіксування судового процесу технічними записами не здійснювалося, а судовий розгляд кримінального провадження відкладався на іншу дату.
Разом з тим матеріали кримінального провадження містять дані, відповідно до яких кореспонденцію з повідомленнями про проведення судового розгляду від 07 грудня 2018 року та 22 січня 2019 року (період, коли ОСОБА_6 відбував покарання у виді позбавлення волі за попереднім вироком в іншому кримінальному провадженні) отримала його дружина, проте даних, які б підтверджували факт належного повідомлення саме обвинуваченого ОСОБА_6 про судовий розгляд в суді першої (як під час перебування в місцях відбування покарання, так і після його звільнення у 2019 році) інстанції матеріали справи не містять.
У своїй касаційній скарзі потерпілий зазначає, що суд першої інстанції проігнорував його клопотання про з'ясування причин неявки обвинувачених до суду, що спричинило постановлення ухвал про їх привід.
Однак колегія суддів не бере до уваги таких доводів потерпілого, оскільки останній не наводить обґрунтованих мотивів про те, яким саме чином вказані, на його думку, порушення, з огляду на вищенаведені обставини та дані матеріалів кримінального провадження, перешкодили суду ухвалити законне й обґрунтоване рішення.
Крім того, колегія суддів зауважує, що оскільки:
- судом апеляційної інстанції було встановлено факт виїзду ОСОБА_6 до Ізраїлю для отримання консультації та інструкцій щодо продовження медикаментозного лікування;
- в матеріалах провадження наявні листи з державних установ відбування покарання, надіслані на адресу місцевого суду щодо стану здоров'я ОСОБА_6 , а також медична довідка, долучена захисником обвинуваченого, про важкий стан здоров'я останнього,
то посилання потерпілого на відсутність доказів щодо підтвердження доводів обвинуваченого про необхідність перетину державного кордону України з метою лікування, в тому числі з огляду на зазначену практику Верховного Суду, в цілому не спростовують висновків судів попередніх інстанцій про відсутність підстав, які б свідчили про те, що обвинувачені вчиняли активні дії, спрямовані на ухилення від суду з метою уникнення від кримінальної відповідальності. При цьому неявка ОСОБА_6 у судове засідання від 12 січня 2021 року, неповідомлення ним суду першої інстанції про виїзд за межі України, а також відсутність ОСОБА_7 в декількох судових засіданнях суду першої інстанції, на переконання Суду, з огляду на зазначене, жодним чином не спростовує вказаних висновків.
Разом з тим колегія суддів зауважує, що з огляду на положення, передбачені ч. 2 ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.
За таких обставин касаційна скарга потерпілого в частині необхідності застосування положень, передбачених ч. 2 ст. 49 КК України, задоволенню не підлягає.
Що ж стосується посилань потерпілого на постанову об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 05 квітня 2021 року у справі № 328/1109/19 (провадження № 51-5464кмо20), як на додатковий аргумент необхідності застосування загальних строків притягнення ОСОБА_6 і ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності, а саме: 15 років із часу вчинення злочину та 5 років із часу вчинення кримінального проступку, то колегія суддів не бере їх до уваги, оскільки, як було зазначено вище, судами попередніх інстанцій, з висновками яких погоджується і Верховний Суд, не встановлено факту ухилення обвинувачених від суду.
Разом з тим, навіть за умови, що в цьому кримінальному провадженні підлягали б застосуванню положення ч. 2 ст. 49 КК України, то в такому випадку, відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2023 року у справі № 735/1121/20 (провадження № 13-26кс22), особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованого строку, передбаченого ч. 1 ст. 49 КК України, подовженого на період ухилення. При цьому закінчення загальних строків, установлених ч. 2 цієї статті (п'ятнадцять років з моменту вчинення злочину і 5 років з моменту вчинення проступку), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення.
Водночас, як убачається зі змісту висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в ухвалі від 11 жовтня 2023 року у справі № 607/1662/21 (провадження № 14-121цс23), висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів.
За таких обставин колегія суддів вважає необґрунтованими доводи потерпілого ОСОБА_10 щодо необхідності зупинення диференційованих строків давності та визначення загальних строків притягнення до кримінальної відповідальності, а тому касаційна скарга з доповненнями в цій частині задоволенню не підлягає.
У доповненнях до своєї касаційної скарги потерпілий стверджує, що суд апеляційної інстанції, постановляючи ухвалу, фактично дійшов суперечливих висновків, а саме послався на те, що до обвинувачених мають застосовуватися загальні строки давності (15 років для ОСОБА_7 та 5 років для ОСОБА_6 ), при цьому вказав, що перебіг строку давності для ОСОБА_7 розпочався 18 жовтня 2017 року, а для ОСОБА_6 - 30 травня 2018 року, однак не врахував, що в такому разі строки притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_7 спливають у 2032 році, а ОСОБА_6 - 30 травня 2023 року.
Однак такі твердження потерпілого колегія суддів вважає помилковими, оскільки, як убачається зі змісту оскаржуваної ухвали, суд апеляційної інстанції зазначив про необґрунтованість посилань ОСОБА_10 на те, що обвинувачені ухилилися від суду, а тому до них не застосовуються диференційовані строки давності, визначені в ч. 1 ст. 49 КК України, а мають застосовуватися загальні строки давності, зокрема, 15 років для ОСОБА_7 і 5 років для ОСОБА_6 .
Тобто суд апеляційної інстанції не стверджував щодо необхідності застосування загальних строків давності, а лише виклав доводи апеляційної скарги потерпілого в цій частині, вказавши при цьому на їх необґрунтованість.
У своїй касаційній скарзі потерпілий ОСОБА_10 , посилаючись на вчинення ОСОБА_6 інших злочинів, стверджує, що така обставина впливає на обрахування строку притягнення до кримінальної відповідальності, а саме унеможливлює застосування до нього положень ст. 49 КК України. При цьому наголошує, що під час апеляційного розгляду прокурором було долучено довідки про притягнення обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності, проте суд апеляційної інстанції не надав їм належної оцінки.
Згідно з ч. 3 ст. 49 КК України перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах 1, 2 цієї статті строків особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 2 років.
За правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 02 лютого 2023 року у справі № 735/1121/20, вчинення особою у межах передбаченого ч. 1 ст. 49 КК України строку нового злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк і понад 2 роки, не нівелює диференційованого строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за попередній злочин. У цьому разі термін, передбачений ч. 1 ст. 49 КК України, переривається і починає відраховуватися з моменту вчинення нового злочину. Тобто диференційований строк не замінюється на загальний, більш обтяжливий для особи, а лише відтерміновується його початок.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, судом апеляційної інстанції було встановлено, що відповідно до вироку Голосіївського районного суду м. Києва від 30 серпня 2018 року ОСОБА_6 було засуджено за ч. 1 ст. 14 частинами 4, 5 ст. 27 ч. 3 ст. 258, ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 263 КК України. При цьому суд зауважив, що 30 травня 2018 року співробітниками Служби безпеки України було припинено злочинну діяльність ОСОБА_6 , а тому ухвалення щодо нього вказаного вироку впливає на переривання строку давності, який за таких обставин має обраховуватися саме з 30 травня 2018 року.
Разом з тим суд апеляційної інстанції зазначив, що наявність щодо ОСОБА_7 кримінального провадження № 12916110200001246, у якому вона обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2-4 ст. 190, ч. 2 ст. 364-1, ч. 3 ст. 206-2, ч. 1 ст. 366 КК України, ніяким чином не впливає на перебіг давності у цьому кримінальному провадженні, оскільки згідно з висунутим обвинуваченням ці кримінальні правопорушення були вчинені раніше.
Отже, суд апеляційної інстанції, постановляючи ухвалу, врахував дані щодо притягнення обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності й надав їм відповідну оцінку.
З огляду на вищенаведене колегія суддів не бере до уваги доводів касаційної скарги потерпілого в цій частині як такі, що суперечать матеріалам справи та не узгоджуються з положеннями, передбаченими ч. 3 ст. 49 КК України, і практикою Верховного Суду.
Також колегія суддів не вбачає істотного порушення вимог кримінального процесуального закону через проведення судових засідань у судах попередніх інстанцій у режимі відеоконференції за участю обвинуваченого ОСОБА_6 без постановлення відповідних ухвал та усупереч бажанню потерпілого щодо участі обвинуваченого в судовому провадженні дистанційно.
Частиною 1 ст. 412 КПК України визначено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 336 КПК України суд ухвалює рішення про здійснення дистанційного судового провадження за власною ініціативою або за клопотанням сторони чи інших учасників кримінального провадження. У разі якщо сторона кримінального провадження чи потерпілий заперечує проти здійснення дистанційного судового провадження, суд може ухвалити рішення про його здійснення лише вмотивованою ухвалою, обґрунтувавши в ній прийняте рішення. Суд не має права прийняти рішення про здійснення дистанційного судового провадження, в якому поза межами приміщення суду перебуває обвинувачений, якщо він проти цього заперечує, крім випадків здійснення дистанційного судового провадження в умовах воєнного стану.
Як убачається з матеріалів провадження, судові засідання в суді першої інстанції від 29 листопада 2022 року та від 21 лютого 2023 року, а також судовий розгляд у суді апеляційної інстанції здійснювалися в режимі відеоконференція за участю обвинуваченого ОСОБА_6 без постановлення відповідних ухвал у порядку ч. 2 ст. 336 КПК України.
Разом з тим Верховний Суд зауважує, що судові засідання в режимі відеоконференції здійснювалися на підставі клопотань сторони захисту, яка, посилаючись на стан здоров'я обвинуваченого, наполягала саме на такому форматі судових засідань. При цьому будь-яких заперечень від обвинуваченого ОСОБА_6 щодо проведення судових засідань в такому режимі не надходило.
До того ж згідно з технічними записами вказаних судових засідань, застосовані в дистанційному судовому провадженні технічні засоби і технології забезпечили належну якість зображення і звуку (ч. 3 ст. 336 КПК України), що дозволило судам попередніх інстанцій належним чином установити особу обвинуваченого та роз'яснити йому права й обов'язки (зокрема, наслідки звільнення його від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України).
Ураховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що порушення, на які у своїй касаційній скарзі з доповненнями посилається потерпілий, мають місце, однак у силу вимог ст. 412 КПК України, а також з огляду на те, що:
- судовий розгляд у форматі відеоконференції за участю обвинуваченого ОСОБА_6 здійснювався саме за клопотанням сторони захисту у зв'язку зі станом здоров'я останнього;
- ні матеріали кримінального провадження, ні доводи касаційної скарги з доповненнями потерпілого не містять будь-яких обґрунтувань того, що в режимі відеоконференції брав участь не обвинувачений ОСОБА_6 , а інша особа, яку б неможливо було ідентифікувати;
- сам ОСОБА_6 не звертався до Верховного Суду з касаційною скаргою з посиланнями на порушення його прав під час судових розглядів у режимі відеоконференції,
Суд не вбачає достатніх підстав для визнання їх таким, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Таким чином, на думку колегії суддів, порушення судами попередніх інстанцій вимог ч. 2 ст. 336 КПК України, на які вказує потерпілий з посиланням на практику Верховного Суду, у цьому конкретному випадку не є істотними, самі собою не впливають на правильність установлених судом обставин та не можуть бути безумовними підставами для скасування по суті правильного судового рішення.
Ураховуючи вищенаведене, Верховний Суд вважає, що ухвала суду апеляційної інстанції в цілому відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
Будь-яких інших доводів, які б свідчили про незаконність, необґрунтованість та невмотивованість оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, у касаційній скарзі з доповненнями потерпілого ОСОБА_10 не наведено.
За таких обставин, оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили або могли перешкодити судам попередніх інстанцій постановити законні й обґрунтовані рішення, не встановлено, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу з доповненнями потерпілого ОСОБА_10 необхідно залишити без задоволення, а ухвали судів першої та апеляційної інстанцій - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу з доповненнями потерпілого ОСОБА_10 залишити без задоволення, а ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 лютого 2023 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року стосовно ОСОБА_7 і ОСОБА_6 - без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3