15 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 537/532/21
провадження № 61-18743св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Крюківського районного суду міста Кременчука від 20 липня 2023 року у складі судді Мурашової Н. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року у складі суддів Чумак О. В., Обідіної О. І., Пилипчук Л. І.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про витребування майна із чужого незаконного володіння.
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовну заяву мотивував тим, що 30 січня 1979 року на підставі рішення виконавчого комітету Кременчуцької міської ради він отримав ордер на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Через деякий час він одружився із ОСОБА_6 , з якою проживав за адресою: АДРЕСА_2 .
Зазначав, що за час проживання з ОСОБА_6 він приватизував належну йому квартиру, проте свідоцтво про приватизацію зазначеної квартири разом з паспортом і довідкою про присвоєння ідентифікаційного коду викрав ОСОБА_7 - син ОСОБА_6
Вказував, що після смерті ОСОБА_6 йому стало відомо про наявність договору купівлі-продажу, укладеного 04 листопада 1999 року
на Кременчуцькій товарній біржі за номером 3-104, згідно з яким ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_1 квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
Вкрадені документи, а саме паспорт і довідку про присвоєння ідентифікаційного коду, ОСОБА_7 повернув йому через сусідку у серпні 2015 року.
Зазначав, що він ніяких дій щодо продажу належної йому на той час квартири не вчиняв, на час спільного проживання з дружиною у його квартирі за усною домовленістю проживав її син ОСОБА_7 .
Зазначав, що у серпні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до нього, Кременчуцької міської ради Полтавської області про визнання договору купівлі-продажу, укладеного на Кременчуцькій товарній біржі, дійсним, після зміни своїх позовних вимог просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_4 за набувальною давністю.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 31 серпня 2017 року у справі № 537/2420/16-ц, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 01 листопада 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності відмовлено у зв'язку із пропуском позовної давності; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю відмовлено за недоведеністю.
Зазначав, що відмовляючи ОСОБА_4 в задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд виходив з того, що її позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки вона не є особою, яка заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти ним протягом десяти років в розумінні приписів статті 344 ЦК України.
Вказував, що у січні 2019 року йому стали відомі обставини, які є істотними для справи і які не були і не могли бути відомі йому на час розгляду
справи, а саме наявність висновку судово-почеркознавчої експертизи
від 31 жовтня 2018 року № 20867/23983 у кримінальному провадженні
№ 12016170090001586, в якому зазначено, що підпис від його імені
у договорі від 04 листопада 1999 року купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_4 , зареєстрованому на Кременчуцькій товарній біржі за номером 3-104, розташований у рядку між друкованими словами «продавець» та « ОСОБА_1 » виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів не ним, а іншою особою.
Таким чином, під час розгляду справи ОСОБА_4 достеменно знала про те, що він не підписував спірного договору.
Після розгляду справи 08 грудня 2017 року ОСОБА_4 звернулась до приватного нотаріуса Веселовського А. Г. та продала спірну квартиру ОСОБА_5 , яка є дочкою ОСОБА_7 , а та в свою чергу продала квартиру ОСОБА_2 .
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просив суд витребувати у ОСОБА_2 об'єкт житлової нерухомості - однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 та повернути її у його власність.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Крюківський районний суд м. Кременчука заочним рішенням від 31 травня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Полтавський апеляційний суд постановою від 21 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.
Заочне рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 31 травня 2021 року скасував та ухвалив нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 задовольнив.
Витребував у ОСОБА_2 об'єкт житлової нерухомості - однокімнатну квартиру
АДРЕСА_1 та повернув квартиру
АДРЕСА_4 , власнику
ОСОБА_1 .
Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Верховний Суд постановою від 08 червня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.
Заочне рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 31 травня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав неповідомлення відповідача ОСОБА_2 про місце і час розгляду справи, що є істотним порушенням її прав.
Крюківський районний суд м. Кременчука рішенням від 20 липня 2023 року відмовив в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності.
Полтавський апеляційний суд постановою від 23 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 20 липня 2023 року скасував. Ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не довів той факт, що він є належним власником спірної квартири, який наділений правом відповідно до статей 387, 388 ЦК України витребувати майно з чужого незаконного володіння.
Враховуючи, що договір купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року, укладення якого він заперечує та на підставі якого ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру є чинним, ОСОБА_4 мала право розпоряджатися належним їй нерухомим майном на власний розсуд.
Посилання позивача на те, що після ознайомлення з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 31 жовтня 2018 року № 20867/23983 у кримінальному провадженні № 12016170090001586, на який він посилається в позові, йому стало відомо про те, що ОСОБА_4 на момент укладення договору купівлі-продажу було відомо, що він його не підписував, не може бути взято до уваги, оскільки, як питання щодо недійсності цього договору, в тому числі з підстав його неукладення ОСОБА_1 , було предметом судового розгляду та в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 відмовлено за пропуском позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Крюківського районного суду м. Кременчука.
06 лютого 2024 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц.
У касаційній скарзі зазначається, що ОСОБА_2 не подавала до суду заяву про застосування позовної давності.
Суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що ОСОБА_4 була співмешканкою ОСОБА_7 , а ОСОБА_5 його дочкою.
Покупцям було відомо, що вказані особи пов'язані родинними стосунками, а вчинення повторного протягом двох місяців правочину відразу після зняття арешту зі спірної квартири, має ознаки фіктивності; відчуження квартири відбулося під час перебування справи на розгляді в суді касаційної інстанції; при цьому в договорі сторони вказують, що квартира в спорі не знаходиться, а ОСОБА_2 приховала від суду договір, за яким придбала спірну квартиру та ціну її продажу. Зазначене свідчить про те, що ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем.
Зважаючи на фактичні обставини справи, позивач не погоджується з висновками суду щодо пропуску позовної давності, оскільки він ужив усіх своєчасних заходів для захисту свого порушеного права власності відразу як дізнався про це порушення. При цьому саме держава несе відповідальність за нездійснення ефективного захисту порушеного права власності позивача у кримінальному провадженні та за подальші незаконні дії ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Скаржник вважає, що до угод, оформлених до набуття чинності ЦК України 2004 року, не може бути застосована презумпція правомірності правочину. В даному випадку застосовується недійсність правочину, прямо встановлена в законі. Для застосування наслідків недійсності правочину прямо встановленої нормами ЦК Української РСР не є обов'язковим попереднє визнання правочину недійсним в судовому порядку.
Вказує на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
У лютому 2024 року ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому вказує, що касаційна скарга є необґрунтованою та безпідставною, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Фактичні обставини справи
Суд установив, що на підставі рішення виконавчого комітету Кременчуцької міської ради депутатів трудящих від 31 грудня 1978 року № 1274 ОСОБА_1 виданий ордер № 91 від 30 січня 1979 року на зайняття квартири АДРЕСА_4 (т. 1 а. с. 12).
Відповідно до розпорядження органу приватизації від 01 лютого 1994 року № 3315/1 ОСОБА_1 передано у приватну власність квартиру АДРЕСА_4 .
Згідно із свідоцтвом про шлюб від 09 жовтня 1981 року, виданим Крюківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Кременчуцького міського управління юстиції у Полтавській області, ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_6 .
Із договору купівлі-продажу квартири від 04 листопада 1999 року відомо, що брокер брокерської контори № 2 ОСОБА_8 , яка діяла за згодою та дорученням ОСОБА_1 та брокер брокерської контори № 1 ОСОБА_9 , який діяв за згодою та дорученням ОСОБА_4 , склали на Кременчуцькій товарній біржі договір, відповідно до якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_4 купила квартиру АДРЕСА_4 . У договорі зазначено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з договором ознайомлені, його суть роз'яснена, з умовами згодні, претензій до викладеного не мають, договір підписаний ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 13).
Як убачається із листа КП «Кременчуцьке МБТІ Полтавської обласної ради» (далі - КП «Кременчуцьке МБТІ») від 26 травня 2017 року № 2138, квартира АДРЕСА_4 зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Управлінням ЖКГ виконавчого комітету Кременчуцької міської ради від 01 лютого 1994 року, яке було погашено та право власності зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого Кременчуцькою товарною біржою 04 листопада 1999 року за № 3-104.
Згідно із технічним паспортом квартира АДРЕСА_4 перебувала у власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 лютого 1994 року, а згідно договору купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року належить ОСОБА_4 .
Відповідно до листа КП «Кременчуцьке МБТІ» від 27 квітня 2017 року № 1697 за даними архівного обліку КП «Кременчуцьке МБТІ» станом на 28 грудня 2012 року квартира АДРЕСА_4 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Кременчуцькою товарно-сировинною біржою 04 листопада 1999 року № 3-104, інвентаризаційна/реєстраційна справа на квартиру АДРЕСА_4 не заводилась.
З картки прописки та поквартирної картки на квартиру АДРЕСА_4 вбачається, що за вказаною адресою з 12 лютого 1979 року був прописаний ОСОБА_1 та 02 листопада 1999 року він був виписаний із цієї квартири на АДРЕСА_2 і з 25 липня 2000 року у квартирі зареєстрована ОСОБА_4 .
Згідно довідки КП «Кременчуцьке МБТІ» від 14 серпня 2015 року № 61/3082 квартира АДРЕСА_5 , зареєстрована на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 02 лютого 1999 року за ОСОБА_6 .
Як убачається з паспорта ОСОБА_1 , він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла у віці 76 років, про що 26 травня 2015 року складено відповідний актовий запис № 614.
29 вересня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Крюківського РВ УМВС України в Полтавській області із заявою, відповідно до якої просив провести перевірку з приводу шахрайських дій ОСОБА_7 , який викрав його документи та в результаті його дій він був позбавлений житлової площі для особистого проживання, а саме квартири АДРЕСА_4 .
04 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернувся до прокуратури м. Кременчука із заявою, в якій просив притягнути ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності у відповідності до статей 186 та 190 КК України, зокрема за фактом відчуження квартири АДРЕСА_4 .
13 квітня 2016 року старший слідчий Кременчуцького ВП ГУНП у Полтавській області Грисюк С. П. на підставі зави ОСОБА_1 вніс відомості до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 190 КК України щодо заволодіння ОСОБА_7 шахрайським шляхом квартирою АДРЕСА_4 .
Як вбачається з протоколу допиту потерпілого ОСОБА_1 від 10 травня 2016 року, на запитання слідчого, чи підписував він договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 04 листопада 1999 року ОСОБА_1 відповів, що ніякого договору він не підписував.
Листами від 10 серпня 2015 року № 7/5650 та від 09 вересня 2015 року № 14/6-8039 Кременчуцький міський відділ УМВС України в Полтавській області повідомив ОСОБА_1 про відсутність ознак кримінального правопорушення в діях ОСОБА_7 .
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 31 серпня 2017 року у справі № 537/2420/16-ц, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 01 листопада 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності відмовлено у зв'язку із пропуском позовної давності; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю відмовлено за недоведеністю.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за номером інформаційної довідки 129865148 від 05 липня 2018 року та за номером інформаційної довідки 130651295 від 12 липня 2018 року, 08 грудня 2017 року приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Веселовським А. Г. посвідчено договір купівлі-продажу за номером 4679, відповідно до якого право власності на квартиру АДРЕСА_4 , набула ОСОБА_5
02 лютого 2018 року приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночка О. В. посвідчила договір купівлі-продажу за номером 185, відповідно до якого квартиру АДРЕСА_4 , придбала ОСОБА_2 , яка
є володільцем спірного нерухомого майна.
Згідно із висновком судово-почеркознавчої експертизи від 31 жовтня
2018 року № 20867/23983 за кримінальним провадженням
№ 12016170090001586, складеним Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, підпис від імені ОСОБА_1 у договорі від 04 листопада 1999 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 , зареєстрованому Кременчуцькою товарною біржою за номером 3-104, розташований у рядку між друкованими словами «продавець» та « ОСОБА_1 » виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (т. 1 а. с. 6-11).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із частиною першою статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором було придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у таких випадках: якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У процесі розгляду спорів про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути виключно власник майна (фізичні, юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів), який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором.
Отже, враховуючи, що виключно власник наділений правом, передбаченим статтею 388 ЦК України, саме на позивача покладається обов'язок доведення володіння цим титулом до вибуття майна.
Окрім того, особливістю віндикаційного позову є відсутність спору з приводу належності позивачеві майна (майнових прав) на праві власності чи іншому титулі. За наявності відповідного спору право позивача не може бути захищено шляхом задоволення віндикаційного позову.
Аналогічний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 127/5819/20.
Добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати.
Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна від набувача, при цьому випадки такого витребування законодавством обмежуються, зокрема пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що витребування майна можливе в разі його вибуття з володіння власника не з його волі іншим шляхом.
Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК України має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майнав особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач).
Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення частини другої статті 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності. Це означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону.
Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно зі статтею 388 ЦК України, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їхньою волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Суди встановили, що спірна квартира на законних підставах належала на праві власності позивачеві ОСОБА_1 та вибула з його володіння на підставі договору купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року, який укладений і зареєстрований на Кременчуцькій товарній біржі.
Відповідно до частин четвертої, п'ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
З матеріалів справи відомо, щорішенням Апеляційного суду Полтавської області від 31 серпня 2017 року у справі № 537/2420/16-ц, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 01 листопада 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності відмовлено у зв'язку із пропуском позовної давності; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю відмовлено за недоведеністю.
Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , виходив із того, що пропущено позовну давність для звернення до суду за захистом порушеного права. При цьому погодився із висновками місцевого суду про те, що договір купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року укладений і зареєстрований на Кременчуцькій товарній біржі та нотаріально не посвідчений, отже він є недійсним з моменту його вчинення.
При вирішенні питання щодо строків давності колегія суддів виходила з презумпції можливості та обов'язку ОСОБА_1 знати про стан своїх майнових прав відносно спірної квартири.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 , апеляційний суд при розгляді вказаної справи виходив із того, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки вона не є особою, яка заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, у розумінні приписів статті 344 ЦК України.
При цьому суд апеляційної інстанції послався на те, що ОСОБА_4 заволоділа квартирою АДРЕСА_4 у 1999 році на підставі договору купівлі-продажу і продовжує користуватися і володіти нею. З часу придбання спірної квартири ОСОБА_4 у встановленому порядку зареєстрована як власник цієї квартири. Отже, ОСОБА_4 не є особою, яка заволоділа чужим майном у розумінні приписів статті 344 ЦК України.
Отже при розгляді вказаної справи встановлено, що ОСОБА_1 пропустив позовну давність до вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності.
З огляду на обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 537/2420/16-ц, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом, не довів той факт, що він є належним власником спірної квартири, який наділений правом відповідно до статті 387, 388 ЦК України витребувати майно з чужого незаконного володіння.
Також, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність.
Враховуючи, що договір купівлі-продажу від 04 листопада 1999 року є чинним, ОСОБА_4 розпорядилася належним їй нерухомим майном на власний розсуд. Питання щодо недійсності договору від 04 листопада 1999 року, в тому числі з підстав його неукладення ОСОБА_1 , було предметом судового розгляду та в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 відмовлено за пропуском позовної давності.
Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги є безпідставними.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не подавала до суду заяву про застосування строків позовної давності спростовуються матеріалами справи (т. 2 а. с. 88-91).
Разом з тим, рішення суду першої інстанції від 20 липня 2023 року, яким відмовлено в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, скасоване постановою Полтавського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року, а тому не може бути повторно скасоване за умови, коли суд касаційної інстанції погоджується з висновками апеляційного суду.
Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Доводи касаційної скарги щодо суті спору (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі.
Ураховуючи конкретні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції, оскаржуване судове рішення не суперечить висновкам щодо застосування норм права, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду, яка зазначена в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 23 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров