Україна
Донецький окружний адміністративний суд
про продовження розгляду справи
11 жовтня 2024 року Справа №200/5572/24
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Голошивець І.О., ознайомившись з позовною заявою ОСОБА_1 до відповідача 1: Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, до відповідача 2: Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до відповідача 1: Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, до відповідача 2: Державної судової адміністрації України, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області щодо нарахування та виплати судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01 січня 2024 року по 31 липня 2024 року включно, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2024 року у розмірі 2102,00 гривні;
- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 за період з 01 січня 2024 року по 31 липня 2024 року включно на підставі частин 2, 3, 4 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого на 1 січня 2024 року складає 3 028,00 грн., з урахуванням надбавки за вислугу років у розмірі 80% від посадового окладу, з утриманням з цих сум передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті;
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого на виконання рішень судів на користь суддів, коштів для проведення виплати судді Слов'янського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 недоплачену суддівську винагороду за період з 01 січня 2024 року по 31 липня 2024 року включно.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 19.08.2024 було відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Встановлений відповідачу 1 строк, для надання на адресу суду: відзиву на позовну заяву, довідку про фактично нараховану та виплачену суддівську винагороду позивачу за період з 01 січня 2024 року по 31 липня 2024 року включно, в якій зазначити базовий розмір посадового окладу судді, розміри доплати за вислугу років, а також окремо зазначити в довідці, який розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб був використаний для обчислення суддівської винагороди за період з 01.01.2024 по 31.07.2024 включно. Встановлений відповідачу 2 строк для надання на адресу суду: відзиву на позовну заяву.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у задоволенні клопотання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області про залучення у статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1 - Міністерство фінансів України та Кабінет Міністрів України - відмовлено.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 30.09.2024 позовну заяву ОСОБА_1 до відповідача 1: Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, до відповідача 2: Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії - залишено без руху та надано позивачеві строк для надання суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду та докази поважності причин його пропуску в частині періоду з 01.01.2024 по 30.04.2024 року (включно).
У жовтні 2024 року від позивача на адресу суду надійшла заява про поновлення пропущеного строку звернення, в якій позивач зокрема зазначив: - «Указом Президента України від 24.02.2022 за №64/2022 «Про введення воєнного стану» у зв'язку з військовою агресією російської федерації в Україні введений воєнний стан, який неодноразово продовжувався та триває на теперішній час.
Згідно ч. 1 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Прошу суд поновити строк позовної давності, враховуючи те, що правовідносини між сторонами на даний час тривають, протиправні дії відповідач 1 щодо невиплати мені суддівської винагороди у належному розмірі носять системний характер, тому легалізація такого триваючого порушення не може бути обрана для відмови у захисті порушеного права. Фактично з огляду на системність дій відповідача 1 я вимушений кожні 3 місяці звертатись до суду з новим позовом щодо виплати мені суддівської винагороди у належному розмірі.
Посилаючись на сталу судову практику, згідно якої, триваючим порушенням (бездіяльністю суб'єкта владних повноважень) є триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити. Зазначене формулювання бездіяльності закріплено і у постановах Верховного Суду від 04.03.2021р. у постанові ВП ВС у справі №9901/203/20, від 06.07.2023р. у справі №500/63/20.
Крім того, прошу суд врахувати, що я тривалий час перебував у відрядженні до Авдіївського міського суду Донецької області та незважаючи на введення воєнного стану та повномасштабної збройної агресії рф проти України, я один продовжував здійснювати судочинство. Авдіївський міський суд Донецької області з моменту відновлення роботи у січні 2022 року до 09 вересня 2024 року не припиняв своєї роботи. Внаслідок активних бойових дій на території м. Авдіївка, була здійснена евакуація суду до м. Кам'янське Дніпропетровської області та забезпечено безперервну роботу суду, що коштувало мені величезних зусиль. Через вказані обставини, я неодноразово був змушений змінювати місце свого мешкання у Дніпропетровській та Донецькій областях.».
Суд розглянувши клопотання позивача про поновлення строку звернення з даним адміністративним позовом, зазначає наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, метою забезпечення незалежної судової влади є гарантування кожній особі основоположного права на розгляд справи справедливим судом.
Незалежність суду є головною умовою забезпечення верховенства права і в усіх національних законодавствах це положення формується як основоположний принцип судоустрою та судових проваджень. На міжнародному рівні принцип незалежності судової гілки влади визнається як одна з найвагоміших рис демократії як такої.
Незалежність судової влади є гарантією ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина, юридичних осіб, інтересів суспільства й держави.
В Основних принципах щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, зазначено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових органів і дотримуватися її, а кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції.
Відповідно до Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1).
Оплата праці суддів повинна відповідати їхній професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки для догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які повинні відповідати попередньому рівню оплати їхньої праці. Винагорода суддів має бути відповідною їх професії та відповідальності, і бути достатнім для убезпечення їх від впливу на їх рішення та від ризику вчинення корупції. Також повинно бути гарантовано виплату пенсії за вислугу років, яка має бути в розумному відношенні до рівня їх винагороди в період здійснення повноважень. Певні положення закону повинні бути запроваджені як гарантія проти скорочення винагороди, в т.ч. суддівської (Рекомендація CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки).
Такі самі висновки містяться у Висновку Консультативної ради Європейських судів (КРЄС) № 1 та у Європейській хартії про закон «Про статус суддів». Навіть у часи економічної кризи законодавча та виконавча влади різних держав-членів повинні зрозуміти, що серйозне скорочення зарплат суддів є потенційною загрозою їх незалежності та належному здійсненню правосуддя і може піддати небезпеці (об'єктивно і суб'єктивно) роботу суддів[3].
Конституційний Суд України також неодноразово та послідовно вказував на те, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм (рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020). Конституційний принцип незалежності суддів означає, у тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.
Конституційний Суд України у рішенні від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.
Згідно з Конституцією України держава є соціальною, правовою (стаття 1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3). При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України).
Право на отримання суддівської винагороди у належному та повному розмірі не може бути поставлено в залежність від неналежного виконання обов'язків державними органами в частині внесення змін до законодавчих актів чи то до формування бюджету, а обмеження такого права є порушенням вимог статті 19, 130 Конституції України, статті 135 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII та статті 1 Протоколу 1 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а державний орган, який не дотримується своїх власних процедур, не повинен мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно зі статтями 8, 9 Конституції України, у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі Delcourt v. Belgium Європейський суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.
У справі Bellet v. France Європейський суд зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Аналогічний підхід і застосовує в своїй практиці і Верховний суд (постанова Касаційного адміністративного суду в складі Верховного суду від 06.06.2018р., справа № 826/671/16).
У той же час, рішенням Європейського Суду з прав людини по справі "Іліан проти Туреччини" визначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи.
Отже, як свідчить позиція Європейського суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Відповідно до Консультативного висновку щодо законопроекту №12000 затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 01 жовтня 2024 року №2878/0/15-24, зокрема у п.5.1 зазначено: - «Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Згідно зі статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Базовий розмір посадового окладу судді відповідного суду становить певну кількість прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Із 2021 року законами України про Державний бюджет України на відповідний рік визначається окремий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який встановлюється для визначення базового посадового окладу судді, - 2102 грн (дорівнює прожитковому мінімуму для працездатних осіб, установленому Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на 1 січня 2020 року), тоді як прожитковий мінімум для працездатних осіб щороку зростав.
Вища рада правосуддя під час бюджетних процесів на відповідні роки наголошувала на хибності підходу щодо визначення окремого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який встановлюється для визначення посадового окладу судді, як такого, що суперечить статті 130 Конституції України, статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум», висловлювала прохання виключити із проєктів законів про Державний бюджет України на відповідний рік такі положення. На жаль, застереження Вищої ради правосуддя були проігноровані.
Зазначимо, що інструктивний лист містить, зокрема, вимогу до Верховного Суду, ВАКС, Вищого суду з питань інтелектуальної власності, Вищої ради правосуддя та ДСА України під час розподілу граничних показників за загальним фондом та обсягу надходжень за спеціальним фондом забезпечити видатки на суддівську винагороду (винагороду судді) з урахуванням умов, що визначені на 2024 рік, фактичної чисельності суддів станом на 1 серпня 2024 року, а також передбачити видатки для обґрунтованої кількості вакантних посад суддів, які будуть заповнені до кінця 2024 року та протягом 2025 року.
При цьому інструктивним листом доведено до відома головних розпорядників коштів державного бюджету, що під час здійснення розподілу граничних показників на 2025-2027 роки необхідно враховувати, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, залишається на рівні 2024 року.
У публічному зверненні до Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України, яке ухвалене рішенням Вищої ради правосуддя від 29 серпня 2024 року № 2585/0/15-24, Вища рада правосуддя наголосила на неможливості продовження у 2025 році подібної практики держави щодо визначення окремого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.
Водночас абзацом п'ятим статті 7 законопроєкту № 12000 вкотре пропонується встановити окремий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, а саме 2102 гривні. При цьому розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня 2025 року визначено в сумі 3028 гривень.
Відповідна позиція є помилковою, адже продовження у 2024 році та у 2025-2027 роках подібної практики щодо визначення окремого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, суперечить чинному законодавству й призводить до порушення порядку та умов нарахування й виплати суддівської винагороди згідно із частиною другою статті 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
З огляду на це судді за захистом своїх порушених прав звертаються до суду. Зокрема, Верховний Суд у справах № 360/503/21, № 400/2031/21, № 120/19262/21-а зазначив, що Законом України «Про прожитковий мінімум» не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді». Судді не належать до соціальної демографічної групи населення, для якої прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо. Натомість статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» водночас із встановленням на 1 січня 2021 року прожиткових мінімумів, зокрема для працездатних осіб у розмірі 2270 грн, був введений новий вид прожиткового мінімуму - прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, розмір якого становив 2102 гривні.
Суд констатував, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Заміна на підставі абзацу п'ятого статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» гарантованого Конституцією України одною зі складників суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року (2270 грн), іншою розрахунковою величиною, яка Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 грн), була неправомірною.
Водночас ДСА України в листі від 19 вересня 2024 року № 11-18232/24 повідомила Вищу раду правосуддя про те, що станом на вересень 2024 року на розгляді в судах України перебувають понад 1300 адміністративних позовів суддів про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії щодо нарахування та виплати суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2024 року, обчисливши її розмір з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 3028 гривень. Виконання зазначених судових рішень призведе до додаткових витрат із державного бюджету, пов'язаних зі здійсненням виконавчого провадження.
Статтею 42 законопроєкту № 12000 установлено, що у 2025 році судді місцевого суду в межах коштів, передбачених у кошторисі на суддівську винагороду, може виплачуватися премія за результатами його роботи, яка встановлюється щокварталу в розмірі до 40 відсотків посадового окладу за кожен місяць. Положення про преміювання затверджується Вищою радою правосуддя.
Наголошуємо, що наведена норма не узгоджується з положеннями частин першої, другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якими суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Невирішеним залишається також питання компенсації недоотриманої суддівської винагороди за період дії обмежень, установлених Законом України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", ураховуючи Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020.
Однією з гарантій незалежності суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, яке має гарантувати здійснення справедливого, незалежного, безстороннього правосуддя. Гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його матеріального і соціального забезпечення, поширюються на всіх суддів і не можуть бути скасовані чи зменшені іншими нормативними актами (Рішення Конституційного Суду України від 15 квітня 2020 року № 2-р(ІІ)/2020).
Конституційний Суд України вважає, що обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.
Для забезпечення виплати суддівської винагороди в порядку і розмірах, встановлених Законом України «Про судоустрій і статус суддів», та уникнення порушень гарантій незалежності суддів Вища рада правосуддя наголошує на неможливості продовження практики держави щодо визначення окремого розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, та неможливості визначення такого розміру в законах про Державний бюджет України, а також на необхідності забезпечення судової гілки влади достатніми коштами для виплати суддям недоотриманої суддівської винагороди з огляду на Рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020.».
Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене вирішування судом спорів, з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушення збоку суб'єктів владних повноважень. Крім цього основними засадами адміністративного судочинства є верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та офіційне з'ясування всіх обставин у справі.
З урахуванням вищенаведеного, а також зазначеного у заяві позивачем щодо поважних причин пропущеного строку звернення, суд дійшов до висновку поновити строк звернення позивача в частині періоду з 01.01.2024 по 30.04.2024 року (включно) та продовжити розгляд справи.
Відповідно до частини 14 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи.
Таким чином, оскільки позивач усунув недоліки позовної заяви, суд дійшов висновку про необхідність продовжити розгляд справи.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 9, 160, 161, 169, 171, 248, 256, 257, 260-262 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Поновити строк звернення позивача до суду в частині періоду з 01.01.2024 по 30.04.2024 року (включно) та продовжити розгляд справи.
Продовжити розгляд справи №200/5572/24 за позовною заявою ОСОБА_1 до відповідача 1: Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, до відповідача 2: Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дії та зобов'язання вчинити певні дії.
Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили з моменту її підписання.
Текст ухвали розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя І.О. Голошивець