Унікальний номер справи 752/18490/16-ц
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/14800/2024
Головуючий у суді першої інстанції Т. М. Данілова
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
02 жовтня 2024 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
відповідач Голосіївський відділ державної виконавчої служби у
м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Позднякова Петра Вікторовича на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 травня 2024 року, ухвалене у складі судді Данілової Т. М., в приміщенні Голосіївського районного суду м.Києва,
У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_2 , Відділу Державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві, треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна В. М., про поділ спільного майна подружжя.
В обґрунтування уточнених позовних вимог зазначила, що з 21.07.2000 по 31.01.2018 сторони перебувалиу зареєстрованому шлюбі, від якого у них народилась спільна дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час шлюбу сторонами придбано квартиру АДРЕСА_1 , яка була проінвестована за рахунок кредитних коштів, залучених на підставі кредитного договору, укладеного 23.11.2006 між ОСОБА_2 та АКБ СР «Укрсоцбанк» на суму 632 396,35 грн. Позивач вказала, що в неї відсутні правовстановлюючі документи на квартиру, однак їй відомо, що у жовтні 2009 року відповідач замовляв послугу щодо проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру. У спірній квартирі сторони та їх дочка не зареєстровані, однак позивач разом з дочкою проживає у спірній квартирі. 02.11.2016 їй стало відомо, що спірна квартира виставлена для продажу з прилюдних торгів, призначених Відділом державної виконавчої служби Голосіївського району м. Києва, у зв?язку із виконанням рішення Подільського районного суду м. Києва від 09.02.2016 про стягнення з ОСОБА_2 на користь третьої особи боргу у розмірі 1 474 989 грн. Також за час шлюбних відносин позивачем на підставі договору купівлі - продажу від 14.03.2011 було придбано легковий автомобіль марки «AUDIQ5», типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , НОМЕР_8, а також земельну ділянку 2000 кв.м. (0,20 га), розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 322148901:01:008:0024 на підставі договору купівлі - продажу від 30.08.2011, посвідченого приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Кизим Л. В., зареєстрованого в реєстрі за №387. Крім того, 30.08.2011 на підставі договору купівлі - продажу житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Кизим Л. В., зареєстрованого в реєстрі №383, було придбано дерев?яний житловий будинок, загальною площею 41,1 кв.м., житловою площею 20,3 кв.м., позначений літерою «А» з надвірними спорудами: дерев?яний сарай - літера «Б», дерев?яна літня кухня літера «В», цегляний погріб літера «Г», розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно звіту про незалежну оцінку експерта - оцінювача Боброва Д. Ю. станом на 09.10.2023 вартість земельної ділянки становить 235 000,00 грн, будинку - 415 800,00 грн, а легкового автомобіля - 666 540,00 грн.
Позивач вказує на те, що нерухоме майно є об'єктами права спільної сумісної власності подружжя, що підлягає поділу між пождружжям у рівних частках. У зв'язку із тим, що автомобіль придбаний у шлюбі та є неподільною річчю, перебуває у користуванні відповідача, який проживає окремо від позивача, тому позивач вважає за можливе припинити її право власності на спірний автомобіль з виплатою компенсації за її частину його вартості.
З урахуванням зазначеного, позивач просила суд визнати об?єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 81,9 кв.м., житловою площею 39,9 кв.м.; житловий будинок, загальною площею 41,1 кв.м., житловою площею 20,3 кв.м., позначений літерою «А» з надвірними спорудами: дерев?яний сарай - літера «Б», дерев?яна літня кухня літера «В», цегляний погріб літера «Г», розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; земельну ділянку, площею 0,20 га, кадастровий номер земельної ділянки 322148901:01:008:0024, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; легковий автомобіль марки «AUDIQ5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , НОМЕР_8. У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя просила визнати за позивачем право власності на частину двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 81,9 кв.м., житловою площею 39,9 кв.м.; частину житлового будинку, загальною площею 41,1 кв.м., житловою площею 20,3 кв.м., позначений літерою «А» з надвірними спорудами: дерев?яний сарай - літера «Б», дерев?яна літня кухня літера «В», цегляний погріб літера «Г», розташованих за адресою: АДРЕСА_2 ; частину земельної ділянки площею 0,20 га, кадастровий номер земельної ділянки 322148901:01:008:0024, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати за відповідачем право власності на частину двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 81,9 кв.м., житловою площею 39,9 кв.м.; частину житлового будинку, загальною площею 41,1 кв.м., житловою площею 20,3 кв.м., позначений літерою «А» з надвірними спорудами: дерев?яний сарай - літера «Б», дерев?яна літня кухня літера «В», цегляний погріб літера «Г», розташованих за адресою: АДРЕСА_2 ; частину земельної ділянки, площею 0,20 га, кадастровий номер земельної ділянки 322148901:01:008:0024, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , НОМЕР_8; стягнути з відповідача на користь позивача грошову компенсацію частини вартості легкового автомобіля марки «AUDIQ5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , НОМЕР_8, у розмірі 333 270 грн; припинити право спільної сумісної власності позивача на легковий автомобіль марки «AUDIQ5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 .
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 травня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Відділу Державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві, треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна В. М., про поділ спільного майна подружжя, задоволено. Визнано об?єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 наступне майно: - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 81,9 кв.м., житловою площею 39,9 кв.м.; - житловий будинок, загальною площею 41,1 кв.м., житловою площею 20,3 кв.м., позначений літерою «А» з надвірними спорудами: дерев?яний сарай - літера «Б», дерев?яна літня кухня літера «В», цегляний погріб літера «Г», розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; - земельну ділянку, площею 0,20 га, кадастровий номер земельної ділянки 322148901:01:008:0024, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; - легковий автомобіль марки «AUDIQ5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , НОМЕР_8. У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя: - визнано за ОСОБА_1 право власності на частину двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 81,9 кв.м., житловою площею 39,9 кв.м.; частину житлового будинку, загальною площею 41,1 кв.м., житловою площею 20,3 кв.м., позначений літерою «А» з надвірними спорудами: дерев?яний сарай - літера «Б», дерев?яна літня кухня літера «В», цегляний погріб літера «Г», розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; частину земельної ділянки площею 0,20 га, кадастровий номер земельної ділянки 322148901:01:008:0024, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; - визнано за ОСОБА_2 право власності на частину двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 81,9 кв.м., житловою площею 39,9 кв.м.; частину житлового будинку, загальною площею 41,1 кв.м., житловою площею 20,3 кв.м., позначений літерою «А» з надвірними спорудами: дерев?яний сарай - літера «Б», дерев?яна літня кухня літера «В», цегляний погріб літера «Г», розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; частину земельної ділянки, площею 0,20 га, кадастровий номер земельної ділянки 322148901:01:008:0024, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , НОМЕР_8. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію частини вартості легкового автомобіля марки «AUDIQ5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , НОМЕР_8, у розмірі 333 270,00 грн. Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_1 на легковий автомобіль марки «AUDIQ5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 000,00 грн.
Не погоджуючись із рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 травня 2024 року в частині поділу автомобіля, як частини спільного сумісного майна подружжя, представник ОСОБА_2 - адвокат Поздняков П. В. подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду в цій частині скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким визнати за кожним з подружжя право власності на частину спірного автомобіля, відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог про стягнення грошової компенсації частини вартості автомобіля та припиненні права спільної сумісної власності ОСОБА_1 на цей автомобіль. Здійснити перерозподіл судових витрат.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що задовольняючи вимоги позивача щодо стягнення на користь позивача грошової компенсації вартості частини спірного автомобіля та припиняючи право власності позивача на її частину автомобіля, суд першої інстанції не врахував, що відповідач не вносив грошову компенсацію на депозитний рахунок суду та непогоджується із таким варіантом поділу автомобіля, що унеможливлює стягнення з нього грошової компенсації. Ухвалюючи рішення, суд не враував, що ОСОБА_2 взагалі не був обізнаний про подання позивачем заяви про збільшення позовних вимог, судові засідання із розгляду справи у 2024 році проводилися за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, всупереч ст. 223 ЦПК України. Суд, ухвалюючи рішення, дійшов помилкового висновку про те, що шлюб між сторонами не розірвано, оскільки шлюб було розірвано 31.01.2018 за рішенням суду, ухваленим у справі №758/10086/15. Також суд помилково визнав встановленою ту обставину, що спірний автомобіль перебуває у володінні та користуванні відповідача, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що автомобіль залишився у користуванні відповідача після припинення між сторонами шлюбних стосунків.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Поздняков П. В. підтримав подану апеляційну скаргу, просив задовольнити її з викладених підстав.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Білошапка О. В. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на безпідставність її доводів. Вважала рішення суду (в частині його перегляду апеляційним судом) законним та обґрунтованим, а тому просила залишити його без змін, з підстав викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
Відповідач Відділ Державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві та треті особи ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна В. М., про час та дату розгляду справи повідомлялись належним чином, що підтверджується поштовими відправленнями із зворотними повідомленнями, у судове засідання апеляційної інстанції повторно не з'явилися. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від вказаних осіб не надходило.
Суд апеляційної інстанції вважав за можливе розглянути справу за відсутності відповідача -представника Відділу ВДВС та третіх осіб, з урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах його апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
З урахуванням викладених у апеляційній скарзі доводів, суд апеляційної інстанції переглядає рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 травня 2024 року лише в частині: визнання об?єктом спільної сумісної власності подружжя легкового автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9; визнання за ОСОБА_2 права власності на легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації частини вартості легкового автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9, у розмірі 333 270, 00 грн; припинення права спільної сумісної власності ОСОБА_1 на легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9.
В іншій частині законність та обгрунтованість рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 22 травня 2024 року не перевіряється апеляційним судом, оскільки воно не оскаржується ОСОБА_2 .
Відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у статті 69 СК України.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку.
Згідно з частинами першою, другою статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Стаття 60 СК Українимістить норму про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Згідно з частинами першою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач, є підставою для відмови у позові, а в разі, якщо на тому наполягає відповідач, - для відхилення його заперечень проти позову. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Суть поділу майна полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При ухваленні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.
Згідно з частинами другою і третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України,статтею 368 ЦК Українипередбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Як вбачається із матеріалів справи, рішенням Подільського районного суду міста Києва у справі №758/10086/15-ц розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований 21.07.2006 у Відділі реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції м. Києва, актовий запис за №378.
Рішення набрало законної сили 02.03.2018.
У період шлюбу, серед іншого, подружжям було придбано легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9, що підтверджується договором №АФ11029 купівлі - продажу автомобіля від 14.03.2011, укладеного між ТОВ «Ауді-Центр Київ» та ОСОБА_7 .
Згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , виданого ВРЕВ-4 УДАІ в м. Києві, право власності на автомобіль зареєстроване за ОСОБА_7 .
Відповідно до висновку про вартість майна, складеного оцінювачем ТОВ «Галтекс Плюс» 10.10.2023, ринкова вартість об?єкта оцінки - транспортного засобу - легкового автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9 становить 666 540,00 грн.
Судом встановлено та не заперечувалося ОСОБА_8 , що спірне майно - легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9, подружжя придбало за час шлюбу за спільні кошти, тому воно є їх спільним сумісним майном сторін по справі.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила суд поділити автомобіль, просила в порядку поділу автомобіля виділити відповідачу його у власність, оскільки відповідач ще у 2015 році забрав даний автомобіль і з 2015 року автомобіль перебуває у його володінні, вона з 2015 року автомобілем не користується, атому просила суд стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію за її частку у праві спільної сумісної власності на цю неподільну річ - частку ринкової вартості автомобіля та просила припинити її право власності на вказаний автомобіль.
За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п'ятоїстатті 319 ЦК Україникожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України).
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно доЦК України(стаття 68 СК України).
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України).
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Зі змісту заявлених позовних вимог щодо легкового автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9, вбачається, що метою позивача є поділ спільного сумісного майна подружжя. Таким майном є неподільна річ - автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9.
Судом встановлено, що позивач є власником спірного автомобіля. Як зазначає позивач, після припинення між сторонами шлюбних стосунків автомобіль, право власності на який зареєстровано за позивачем, залишився у користуванні відповідача. У 2016 році позивач звернулася до поліції із заявою про зникнення належного їй на праві власності автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9, на підставі чого було відкрито кримінальне провадження.
Причиною звернення до поліції із такою заявою слугувало повідомлення відповідачем позивача про передачу ним автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , громадянину ОСОБА_9 з метою погашення боргових зобов'язань перед ним.
Вказана обставина підтверджується розпискою (а.с.217 т.2), складеною ОСОБА_2 від 15.03.2013, згідно якої він мав намір передати цей автомобіль громадянину ОСОБА_9 у випадку неповернення боргу у встановлений розпискою строк. Позивач вказує, що згоду на такі дії ОСОБА_2 не надавала, про заставу автомобіля їй нічого відомо не було, а розписку ОСОБА_2 вперше побачила у матеріалах іншої судової справи.
Позивач стверджує, що автомобіль з 2015 року перебуває у володінні відповідача, тому вона просить суд у порядку поділу майна виділити на праві власності автомобіль саме відповідачу та стягнути з нього на її користь грошову компенсацію за її частку у спірному автомобілі.
З огляду на наведені вище норми закону спір про поділ цієї неподільної речі підлягає вирішенню шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цей автомобіль.
Колегія суддів зазначає, що стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя (автомобіль) не суперечитиме принципу пропорційності та не порушуватиме баланс приватних інтересів. За обставин цієї справи виділення автомобіля у власність відповідача та стягнення з нього на користь позивача компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на це майно є належним способом захисту порушеного права позивача, ураховуючи, що автомобіль з 2015 року не перебуває у її користуванні, що підтверджується її зверненням до поліції.
Суд критично ставиться до пояснень відповідача про те, що після припинення з позивачкою шлюбно - сімейних відносин, автомобіль залишився у позивачки, оскільки такі твердження відповідача спростовуються заявою позивачки до поліції про зникнення автомобіля, де вона зазначає, що автомобілем (на її думку) заволодів ОСОБА_2 та розпискою ОСОБА_2 від 15.03.2013 року, де він власноручно зазначає про укладений з ОСОБА_9 договір застави спірного автомобіля по його борговим зобов'язанням перед ОСОБА_9 .
При цьому колегія суддів ураховує, що відповідач є співвласником цієї речі як такої, яку він придбав разом із позивачем у шлюбі, тобто у спільну сумісну власність. Тому не є примусовим набуттям права приватної власності на весь автомобіль та стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який фактично відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі.
Згода відповідача на виплату ним грошової компенсації позивачу, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності дійсно фактично припиняється таким способом поділу спільного сумісного майна, не є обов'язковою. Оскільки позивачем заявлено вимогу про поділ майна, а не про виділ і не про припинення права власності (ст.ст. 364, 365 ЦК України). Таким чином вимога позивачки про припинення її права власності на її частку в спірному автомобілі не підлягає задоволенню, оскільки в її позовних вимогах йдеться не про припинення права власності на частку у спільному майні, а йдеться про поділ майна подружжя. Саме у порядку поділу майна суд виділяє на праві власності спірний автомобіль відповідачу та стягує з нього на користь позивача грошову компенсацію за її частку (1/2) у спірному автомобілі. В результаті такого поділу позивач втрачає свої права на спірний автомобіль, а відповідач стає власником даного автомобіля.
Так, за змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі (близькі за змістом висновки висловлені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі №210/4854/15-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 501/2211/18, від 3 лютого 2020 року у справі № 235/5146/16-ц, від 3 червня 2020 року у справі № 487/6195/16-ц, від 9 червня 2021 року у справі №760/789/19.
Доводи апеляційної скарги щодо невнесення відповідачем на депозитний рахунок суду суми грошової компенсації за частку автомобіля не заслугоють на увагу з огляду на таке.
Так, приписи частин четвертої та п'ятої статті 71 СК Україниі статті 365 ЦК Україниз урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦКУкрайни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК Українизаявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.
Інакше кажучи, вимога позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на майно подружжя не породжує обов'язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду. Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає.
Якщо за позовом одного із подружжя (який відмовляється від його частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ на користь відповідача - іншого із подружжя - та просить стягнути відповідну грошову компенсацію за таку частку) суд визначить кожному з подружжя ідеальні частки у цьому майні, бо відповідач не погодився на присудження грошової компенсації позивачеві та не вніс відповідну суму на депозитний рахунок, таке судове рішення не буде ефективним для захисту прав та інтересів позивача як співвласника. Залишення неподільної речі у спільній власності не позбавить того із подружжя, хто фактично користується річчю, можливості це робити надалі. Але інший із подружжя, який формально залишається співвласником, всупереч частинам першій і сьомій статті 41 Конституції України за відсутності окремої домовленості фактично позбавляється можливості такого користування, впливу на долю речі, а також грошової компенсації, яку інша сторона добровільно на депозитний рахунок не внесла.
Зрештою, якби відповідач був згідний виплатити позивачу компенсацію за частку останнього у праві спільної сумісної власності подружжя, а позивач погоджувалася її прийняти замість належної їй частки, то для реалізації такої домовленості непотрібне внесення відповідачем коштів на депозитний рахунок суду. Він може виплатити ці кошти іншому співвласнику у позасудовому порядку.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №209/3085/20від 08 лютого 2022 року.
Відповідно до ч.ч. 1, 3, 4 ст. 12, ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Так, згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.
Добросовісне здійснення учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконання обов'язків щодо доказів передбачає чесне, старанне і сумлінне виконання своїх прав та обов'язків в сфері цивільного процесуального доказування. Вірність своєму слову, почуття відповідальності учасників справи за свої дії, пов'язані з доказуванням фактів і обставин з метою обґрунтування вимог чи заперечень, сприяють належному дослідженню та оцінці доказів, прискоренню захисту прав, свобод чи інтересів. Навпаки, приховування доказів, введення суду та інших учасників справи в оману, розбіжності в поясненнях та доказовій Інформації, приховане або відкрите перешкоджання сприянню суду в реалізації учасникам судового процесу прав у сфері доказування тощо, гальмують хід процесу, а тому можуть розцінюватися як підстави для витребування доказів судом.
По суті, збирання судом доказів за власної ініціативи - це діяльність суду з метою забезпечення ефективності відправлення правосуддя. Витребування доказів за власною ініціативою необхідно розглядати як засіб боротьби із недобросовісною поведінкою учасників цивільного судочинства, а не як механізм сприяння одній із сторін у збиранні процесуального матеріалу. Безумовно, правові норми, які закріплюють основні положення щодо змагальності сторін, мають розглядатися як базові, а положення, які передбачають можливість збирання доказів судом за власною ініціативою, необхідно розглядати як винятки, що мають застосовуватися за наявності виключних умов, передбачених процесуальним законом, з належним мотивуванням у кожному конкретному випадку.
Отже, застосування частини сьомої статті 81 ЦПК України є засобом боротьби із недобросовісною поведінкою учасників цивільного судочинства, а не механізмом сприяння стороні у збиранні процесуального матеріалу.
Водночас у суду підстав, передбачених частиною сьомою статті 81 ЦПК України, для збирання з власної ініціативи доказів не було.
Згідно вимог ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати, що несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв'язку із їх недоведеністю.
З урахуванням зазначеного, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідачем не надано у розпорядження суду апеляційної інстанції доказів того, що після припинення між сторонами шлюбних стосунків спірний автомобіль, який на праві власності зареєстрований за позивачем, залишився у неї в користування. Зокрема відповідачем не спростовано обставини, викладені у борговій розписці, складеної ним, щодо передачі автомобіля марки «AUDI Q5», реєстраційний номер НОМЕР_1 , ОСОБА_9 в заставу.
Таким чином доводи апеляційної скарги в цій частині не знашйли свого підтвердження під час перегляду справи апеляційним судом.
Разом з тим, заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо неналежного повідомлення відповідача ОСОБА_2 про розгляд справи, з огляду на таке.
Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частини друга, четверта та п'ятастатті 128 ЦПК України).
Відповідно до частини шостоїстатті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (частина восьмастатті 128 ЦПК України).
Частиною тринадцятоюстатті 128 ЦПК Українипередбачено, що за наявності відповідної письмової заяви учасника справи, який не має офіційної електронної адреси, та технічної можливості, повідомлення про призначення справи до розгляду та про дату, час і місце проведення судового засідання чи проведення відповідної процесуальної дії може здійснюватися судом з використанням засобів мобільного зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, шляхом надсилання такому учаснику справи текстових повідомлень із зазначенням веб-адреси відповідної ухвали в Єдиному державному реєстрі судових рішень, в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Тлумачення частини тринадцятої статті 128 ЦПК України свідчить про те, що повідомлення учасника про розгляд справи може здійснюватися судом з використанням засобів мобільного зв'язку лише за наявності відповідної письмової заяви учасника справи.
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 177/547/16-ц від 10 листопада 2021 року в справі №756/13021/16-ц.
За змістом пункту 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 6 Конвенції, ЄСПЛ зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (рішення від 13 грудня 2011 року у справі "TRUDOV v. RUSSIA", заява № 43330/09, § 25, 27).
Зміст положень статті 128 ЦПК України свідчитьпро те, що до обов'язку суду входить надсилання судових повісток до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискоюрекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур'єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Із матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 немає зареєстрованого електронного кабінету в підсистемі Електронний суд.
Зареєстрованим місцем проживання відповідача є: АДРЕСА_3 (а.с.23, т. І). Вказана адреса зазначена відповідачем у поданих ним до суду заявах. Будь - яких заяв про зміну адреси проживання чи для листування ОСОБА_8 не вказував.
Однак, звертаючись у лютому 2024 році до суду із заявою про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 вказала у заяві місце проживання відповідача ОСОБА_2 - АДРЕСА_4 .
У апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказує, що за цією адресою був зареєстрований з 2005 року по 2007 рік, що було відомо позивачу, оскільки вони разом проживали до 2015 року. А з 22.05.2007 року він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 . Також звернув увагу на ту обставину, що позивачем було вказано у заяві про збільшення позовних вимог невірний номер телефону відповідача - НОМЕР_4 , замість належного НОМЕР_5 , який відомий позивачу та на який остання надсилала у 2024 році повідомлення.
Оскільки ОСОБА_2 не зареєстрований та не проживає за адресою: АДРЕСА_4 , куди позивачем було надіслано копію заяви про збільшення позовних вимог, він був позбавлений можливості отримати цю заяву та подати на неї відзив та/або заперечення.
Зокрема із матеріалів справи вбачається, що судова повістка про призначення справи до розгляду на 20.02.2024 була надіслана судом адресату ОСОБА_2 (а не ОСОБА_2) та повернута на адресу суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Згідно довідки (а.с. 95, т.ІІ) 20.02.2024 розгляд справи не здійснювався через перебування судді у відпустці. Наступне судове засідання призначено на 03.04.2024 на 10 год 00 хв.
28.02.2024 судом було виготовлено судову повістку на ім'я «ОСОБА_2 » на адресу АДРЕСА_5 (а.с.97, т.ІІ).
Доказів вручення цього поштовоо відправлення відповідачу ОСОБА_2 матеріали справи не містять.
Відповідно до довідки (а.с.110, т.ІІ) 03.04.2024 звукозапис судового засідання не здійснювався у зв'язку із неявкою учасників справи у судове засідання. Наступне судове засідання призначено на 22.05.2024.
05.04.2024 судом було виготовлено судову повістку на ім'я ОСОБА_2 на адресу АДРЕСА_5 (а.с.114, т.ІІ).
Вказане поштове відправлення повернулося на адресу судуд без вручення адресату із відміткою «не знаходиться».
За таких обставин, з огляду на відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення відповідача ОСОБА_2 про розгляд справи 03.04.2024 та 22.05.2024, у зв'язку із чим висновок суду про належне повідомлення відповідача про подання позивачем заяви про збільшення позовних вимог та призначення судових засідань на 03.04.224 та 22.05.2024 не відповідає матеріалам справи та є помилковим. Жодних заяв про отримання повісток в електронному вигляді за допомогою sms - повідомлень чи направлення на електронну адресу ОСОБА_2 не подавав. А отже в розумінні цивільно-процесуального законодавства матеріали справи не мають підтвердження належного повідомлення відповідача про розгляд судом справи з урахуванням поданої у лютому 2024 року позивачем заяви про збільшення позовних вимог.
Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно до приписів ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Виходячи з вищенаведеного, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній його частині не може вважатись законним та обґрунтованим, і таким, що ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим наявні підстави для його скасування з ухваленням нового судового рішення про визнання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя спірного автомобіля, та у порядку поділу спільної сумісної власності подружжя виділення ОСОБА_2 на праві власності цього автомобіля та стягнення на користь позивача грошової компенсації за частину вартості легкового автомобіля у розмірі 333 270,00 грн. Узадоволенні позовних вимог про припинення права спільної сумісної власності ОСОБА_1 на спірний автомобіль слід відмовити, з наведених вище підстав.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати відповідача по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню позивачем, оскільки судом частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 .
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Позднякова Петра Вікторовича задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 травня 2024 року в частині:
- визнання об?єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 легкового автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9;
- визнання за ОСОБА_2 право власності на легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9;
- стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації частини вартості легкового автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9, у розмірі 333 270, 00 грн;
- припинення права спільної сумісної власності ОСОБА_1 на легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 ,
скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення наступного змісту.
Визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 .
У порядку поділу спільної сумісної власності подружжя виділити ОСОБА_2 на праві власності легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_6 ; АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_7 ; АДРЕСА_6 ) грошову компенсацію за частину вартості легкового автомобіля марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_2 , у розмірі 333 270 (триста тридцять три тисячі двісті сімдесят) гривень 00 копійок.
ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про припинення права спільної сумісної власності ОСОБА_1 на легковий автомобіль марки «AUDI Q5» типу легковий універсал, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN НОМЕР_9, відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 10 жовтня 2024 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна