Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
19.09.2024м. ХарківСправа № 922/2377/24
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Юрченко В.С.
при секретарі судового засідання Трофименко С.В.
за участю представників учасників процесу:
позивача: Гронь Микола Анатолійович, адвокат.
відповідача: Петрова Наталія Давидівна, керівник.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу,
за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» в особі Харківської філії Товариства з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» , місто Харків,
до Комунального підприємства «Чугуївтепло», місто Чугуїв,
про стягнення коштів,-
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» в особі Харківської філії Товариства з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України», звернувся до Господарського суду Харківської області із позовною заявою до відповідача, Комунального підприємства «Чугуївтепло», про стягнення основного боргу у сумі 4 939 540,63 грн., пені у сумі 131 335,01 грн., 3% річних у сумі 14 283,44 грн., та інфляційних втрат у сумі 25 743,00 грн.
1. РУХ СПРАВИ У ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДІ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
12.07.2024 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву Товариство з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» в особі Харківської філії Товариства з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» до розгляду та відкрито позовне провадження у справі № 922/2377/24. Справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/2377/24 підготовче провадження і призначено підготовче засідання на 08.08.2024 року.
26.07.2024 року від відповідача надійшов відзив (вх. № 18915/24), у якому відповідач позовні вимоги з основного боргу визнав, а розмір пені просить зменшити до 90%. Крім цього, відповідач просить суд відстрочити виконання судового рішення на 12 місяців з дня набрання рішенням законної сили.
06.08.2024 року від позивача надійшла відповідь на відзив (вх. № 19738/24), у якій позивач просить суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, а щодо прохання відповідача про відстрочення виконання судового рішення відмовити.
Рух справи № 922/2377/24 висвітлено у відповідних ухвалах суду.
З урахуванням режиму воєнного стану та можливої повітряної тривоги в місті Харкові у Господарському суді Харківської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. Відтак, справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.
В судовому засіданні представники сторін відповіли на запитання суду, надали пояснення у справі. Представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити. Представник відповідача позовні вимоги визнав, однак просив суд відстрочити виконання судового рішення на 12 місяців та зменшити розмір пені до 90%. Представник позивача заперечував проти відстрочення виконання судового рішення та зменшення розміру пені.
Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив позицію позивача та відповідача, які грунтуються на наступному.
2. ОПИС ПОЗИЦІЙ СТОРІН
Постановою НКРЕКП № 1839 від 26.12.2022 року Товариству з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" (далі - ТОВ "Газорозподільні мережі України") видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з розподілу природного газу, в межах в тому числі Харківської області, де знаходиться газорозподільна система, що перебуває у власності, господарському віданні, користуванні чи експлуатації Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України".
Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців та громадських формувань відокремленим підрозділом позивача є Харківська філія Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України", яка згідно Положення про Харківську філію діє від імені ТОВ "Газорозподільні мережі України" та здійснює діяльність з розподілення газоподібного палива через місцеві (локальні) трубопроводи для задоволення потреб споживачів природного газу, відповідно до отриманих від газотранспортних організацій поставлених обсягів.
Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2023 року між Харківською філією Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" (Оператор ГРМ, позивач у справі) та Комунальним підприємством «Чугуївтепело» укладено договір розподілу природного газу шляхом надання відповідачем підписаної заяви - приєднання № 200104FT-1080-23 до умов типового договору розподілу природного газу (для споживача, що не є побутовим) (далі - договір).
Постановою НКРЕКП від 30.09.2015 року за № 2498, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 06.11.2015 року за № 1384/27829, затверджено Типовий договір розподілу природного газу (далі - типовий договір).
Пунктом 1.1 Типового договору зазначено, що він є публічним і регламентує порядок та умови забезпечення цілодобового доступу Споживача до газорозподільної системи, розподіл (переміщення) природного газу газорозподільною системою з метою його фізичної доставки до межі балансової належності об'єкта споживача та переміщення природного газу з метою фізичної доставки оператором ГРМ обсягів природного газу до об'єктів споживачів, а також правові засади санкціонованого відбору природного газу з газорозподільної системи.
Відповідно до пункту 1.2 Типового договору умови цього договору однакові для всіх споживачів України та розроблені відповідно до Закону України "Про ринок природного газу" і Кодексу газорозподільних систем, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 30.09.2015 року за № 2494 (далі - Кодекс газорозподільних систем).
Пунктом 1.4 Типового договору розподілу природного газу визначено, що послуга з розподілу природного газу - це послуга Оператора ГРМ, яка надається споживачу і включає в себе забезпечення цілодобового доступу споживача до газорозподільної системи та розподіл (переміщення) належного споживачу (його постачальнику) природного газу газорозподільною системою з метою його фізичної доставки до межі балансової належності об'єкта Споживача.
Відповідно до пункту 6.1 договору оплата вартості послуги Оператора ГРМ з розподілу природного газу здійснюється споживачем за тарифом, встановленим Регулятором для Оператора ГРМ, що сплачується, як плата за річну замовлену потужність, з урахуванням вимог Кодексу газорозподільних систем. Розрахунковим періодом є календарний місяць (пункт 6.4 договору).
Постановою НКРЕКП № 1944 від 30.12.2022 "Про встановлення тарифу на послуги розподілу природного газу для ТОВ "Газорозподільні мережі України" визначено тариф на послуги розподілу природного газу для Харківської філії встановлено у розмірі 1,99 грн. за 1 м-3 (без урахування ПДВ), що відповідно складає 2,388 грн. (з урахуванням ПДВ).
30.09.2023 року за Актом приймання-передачі природного газу № Ч 00353 об'єм розподіленого природного газу на 2024 рік складає 7 295 825,15 м. куб., що в місяць складає - 607 985, 44 м. куб.
Відповідно до пункту 6.2 Типового договору тариф, встановлений згідно з пунктом 6.1 цього розділу, є обов'язковим для Сторін з дати набрання чинності постановою Регулятора щодо його встановлення.
Згідно з пунктом 6.6 Типового договору оплата вартості послуги з розподілу природного газу за договором здійснюється споживачем, який не є побутовим, на умовах попередньої оплати до початку розрахункового періоду на підставі рахунку Оператора ГРМ. Якщо згідно із законодавством споживач має сплачувати оператору ГРМ за послуги з розподілу природного газу із свого поточного рахунку із спеціальним режимом використання, оплата послуг розподілу природного газу здійснюється з поточного рахунку із спеціальним режимом використання споживача на поточний рахунок оператора ГРМ кожного банківського дня згідно з алгоритмом розподілу коштів, встановленим регулятором, та зараховується як плата за послуги розподілу природного газу в тому місяці, в якому надійшли кошти. Остаточний розрахунок за надані у звітному місяці послуги проводиться споживачем до десятого числа місяця, наступного за звітним, відповідно до акта наданих послуг та з урахуванням раніше перерахованих коштів.
Пунктом 6.8. Типового договору передбачено, що надання Оператором ГРМ послуги з розподілу природного газу споживачу, що не є побутовим, має підтверджуватися підписаним між Сторонами актом наданих послуг, що оформлюється відповідно до вимог Кодексу ГРС.
Згідно пункту 8.2 Типового договору розподілу природного газу передбачено, що у разі порушення споживачем строків оплати за цим договором він сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.
На виконання умов договору Харківською філією Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" надано послугу з розподілу природного газу відповідно до величини замовленої потужності об'єктів споживача (607 985,44 м. куб.), що підтверджується підписаними сторонами актами про надані послуги з розподілу природного газу, а саме:
- за січень 2024 № УХФ00001199 від 31.01.2024 року на суму 1 451 869,24 грн.;
- за лютий 2024 № УХФ00002743 від 29.02.2024 року на суму 1 451 869,21 грн.;
- за березень 2024 № УХФ00003923 від 31.03.2024 року на суму 1 451 869,19 грн.;
- за квітень 2024 № УХФ00002743 від 30.04.2024 року на суму 1 451 869,24 грн;
- за травень 2024 № УХФ00008397 від 31.05.2024 року на суму 1 451 869,19 грн.
В свою чергу, відповідачем було порушено умови укладеного договору, а саме не було в повному обсязі сплачено кошти за надані позивачем послуги з розподілу природного газу, у зв'язку з чим станом на 20.06.2024 року утворилась заборгованість в розмірі 4 939 540,63 грн.
Матеріали справи містять акт звірки взаємних розрахунків № 525 по періоду липень 2023 - травень 2024 року, який підписано сторонами на суму 4 939 540,63 грн.
Як стверджує позивач, на виконання умов договору, ним надано відповідачу послуги з розподілу природного газу, проте відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання, щодо оплати цих послуг, у зв'язку із чим утворилась заборгованість у розмірі 4 939 540,63 грн. Зважаючи на прострочення по оплаті за надані послуги позивачем нараховано відповідачу пеню у сумі 131 335,01 грн., 3% річних у сумі 14 283,44 грн., та інфляційних втрат у сумі 25 743,00 грн.
Відповідач погодився із загальною сумою заборгованості, однак просить суд зменшити розмір пені та відстрочити виконання судового рішення на 12 місяців, оскільки господарська діяльність відповідача має загальнодержавне та загальнолюдське значення, оскільки підприємство є стратегічним по забезпеченню теплопостачання абонентів, які знаходяться на території закріпленій за відповідачем. Основним джерелом доходів відповідача є грошові кошти, отримані від споживачів за теплопостачання. Підприємство відповідача працює за умови постійного ризику відключення від електричної енергії, та в умовах широкомасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України.
3. ВІДНОСНО ВИРШІЕННЯ СПОРУ ПО СУТІ:
Предметом доказування у справі, відповідно до частини 2 статті 76 ГПК України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У даному випадку до предмета доказування входять такі обставини: укладення договору; поставки товару; настання строку оплати товару; наявності/відсутності повної/часткової оплати товару; наявності/відсутності заборгованості; визнання позовних вимог відповідачем; наявності/відсутності підстав для відстрочення виконання судового рішення.
Правовідносини, які виникли між споживачем та газорозподільною організацією врегульовано Законом України "Про ринок природного газу", Кодексом газорозподільних систем, затвердженим постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 2494 від 30.09.2015 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 1379/27824 06.11.2015 року, постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг № 2498 від 30.09.2015 року "Про затвердження Типового договору розподілу природного газу".
Як передбачено статтею 1 Закону України "Про ринок природного газу" суб'єктами ринку природного газу є: оператор газотранспортної системи, оператор газорозподільної системи, оператор газосховища, оператор установки LNG, замовник, оптовий продавець, оптовий покупець, постачальник, споживач.
Згідно з пунктом 4 глави 1 розділу І Кодексу газорозподільних систем, договір розподілу природного газу - правочин, укладений між оператором газорозподільної системи та споживачем (у тому числі побутовим споживачем) відповідно до вимог цього Кодексу, згідно з яким, оператор газорозподільної системи забезпечує цілодобовий доступ об'єкта споживача до газорозподільної системи для можливості розподілу природного газу.
Відповідно до пункту 3 глави 3 розділу І Кодексу передбачено ГРМ для забезпечення цілодобового доступу до газорозподільної системи та можливості розподілу (переміщення) належного споживачу (суміжному суб'єкту ринку природного газу) природного газу ГРМ обов'язковою умовою є наявність фізичного підключення об'єкта споживача (суміжного суб'єкта ринку природного газу) до ГРМ.
Споживачі, у тому числі побутові, та суміжні суб'єкти ринку природного газу, які фізично підключені до ГРМ, забезпечуються цілодобовим доступом до ГРМ та можливістю розподілу (переміщення) природного газу ГРМ у порядку, визначеному в розділі VI цього Кодексу.
Взаємовідносини, пов'язані з розподілом природного газу споживачам, у тому числі побутовим споживачам, підключеним до/через ГРМ, включаючи забезпечення Оператором ГРМ цілодобового їх доступу до ГРМ для споживання (розподілу) належного їм (їх постачальникам) природного газу, регулюються договором розподілу природного газу, укладеним між Оператором ГРМ та споживачем відповідно до вимог глави 3 розділу VI цього Кодексу (пункт 5 глави 3 розділу І Кодексу ГРМ).
На підставі укладеного договору розподілу природного газу Оператор ГРМ:
- присвоює споживачу (точці комерційного обліку), у тому числі побутовому споживачу, персональний EIC-код суб'єкта ринку природного газу та передає його Оператору ГТС для ідентифікації споживача в інформаційній платформі Оператора ГТС, у тому числі для цілей закріплення споживача в Реєстрі споживачів відповідного постачальника та здійснення оперативних заходів при запровадженні процедури зміни його постачальника;
- надає послугу споживачу із забезпечення цілодобового доступу до ГРМ в межах приєднаної потужності його об'єкта для можливості споживання ним відповідних об'ємів природного газу, виділених постачальником природного газу;
- забезпечує формування та передачу даних прогнозів відборів/споживання природного газу та обсягів фактичного споживання природного газу споживачем Оператору ГТС у порядку, визначеному Кодексом ГТС та цим Кодексом (п. 6 гл. 3 розділу І Кодексу ГРМ).
Суб'єкти ринку природного газу (у тому числі споживачі), які в установленому законодавством порядку підключені до газорозподільних систем, мають право на отримання/передачу природного газу зазначеними газорозподільними системами за умови дотримання ними вимог цього Кодексу та укладення договору розподілу природного газу (пункт 2 глави 1 розділу VI Кодексу ГРМ).
Доступ споживачів, у тому числі побутових споживачів, до ГРМ для споживання природного газу надається за умови та на підставі укладеного між споживачем та Оператором ГРМ (до ГРМ якого підключений об'єкт споживача) договору розподілу природного газу, що укладається за формою Типового договору розподілу природного газу, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 30.09.2015 року за № 2498 (далі типовий договір розподілу природного газу), в порядку, визначеному цим розділом.
Відповідно до пункту 1 глави 3 розділу VI Кодексу ГРМ договір розподілу природного газу має бути укладений Оператором ГРМ з усіма споживачами, у тому числі побутовими споживачами, об'єкти яких в установленому порядку підключені до/через ГРМ, що на законних підставах перебуває у власності чи користуванні Оператора ГРМ.
Споживачі, у тому числі побутові споживачі, для здійснення ними санкціонованого відбору природного газу з ГРМ та можливості забезпечення постачання їм природного газу їх постачальниками зобов'язані укласти договір розподілу природного газу з Оператором ГРМ, до газорозподільної системи якого в установленому законодавством порядку підключений їх об'єкт.
Здійснення відбору (споживання) природного газу споживачем за відсутності укладеного договору розподілу природного газу не допускається.
Положеннями пунктів 3, 4 глави 3 розділу VI Кодексу ГРМ передбачено, що договір розподілу природного газу є публічним та укладається з урахуванням ст. ст. 633, 634, 641, 642 Цивільного кодексу України за формою Типового договору розподілу природного газу.
Договір розподілу природного газу між Оператором ГРМ та споживачем укладається шляхом підписання заяви-приєднання споживача до умов договору розподілу природного газу, що відповідає Типовому договору розподілу природного газу, розміщеному на офіційному веб-сайті Регулятора та Оператора ГРМ та/або в друкованих виданнях, що публікуються на території його ліцензованої діяльності з розподілу газу, і не потребує двостороннього підписання сторонами письмової форми договору.
Згідно з пунктом 8 глави 6 розділу VI Кодексу ГРМ припинення або обмеження розподілу (споживання) природного газу не звільняє споживача від зобов'язання оплати вартості послуг за договором розподілу природного газу, крім випадку розірвання цього договору. У разі розірвання договору розподілу природного газу Оператор ГРМ коригує дані технічної потужності та вільної потужності для забезпечення нових приєднань (резерву потужності) на відповідній ГРП згідно з вимогами розділу VII цього Кодексу.
Нормами статті 627 Цивільного кодексу України встановлено свободу договору, тобто відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З положень статті 509 Цивільного кодексу України, статті 173 Господарського кодексу України вбачається, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Як раніше було зазначено судом, пунктом 1.1, 1.2. Типового договору розподілу природного газу зазначено, що він є публічним і регламентує порядок та умови забезпечення цілодобового доступу Споживача до газорозподільної системи, розподіл (переміщення) природного газу газорозподільною системою з метою його фізичної доставки до межі балансової належності об'єкта споживача та переміщення природного газу з метою фізичної доставки оператором ГРМ обсягів природного газу до об'єктів споживачів, а також правові засади санкціонованого відбору природного газу з газорозподільної системи. Умови цього договору однакові для всіх споживачів України та розроблені відповідно до Закону України Про ринок природного газу і Кодексу газорозподільних систем, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 30.09.2015 № 2494 (далі - Кодекс газорозподільних систем).
Пунктом 1.3 Типового договору закріплено, що цей договір є договором приєднання, що укладається з урахуванням вимог статтями 633, 634, 641 та 642 Цивільного Кодексу України на невизначений строк. Фактом приєднання споживача до умов цього договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які засвідчують його бажання укласти договір, зокрема надання підписаної споживачем заяви-приєднання за формою, наведеною у додатку 1 (для побутових споживачів) або у додатку 2 (для споживачів, що не є побутовими) до цього договору, яку в установленому порядку оператор ГРМ направляє споживачу інформаційним листом за формою, наведеною у додатку 3 до цього Договору, та/або сплата рахунка оператора ГРМ, та/або документально підтверджене споживання природного газу.
Обов'язковою умовою надання Споживачу послуги з розподілу природного газу є наявність у Споживача об'єкта, підключеного в установленому порядку до газорозподільної системи Оператора ГРМ (п. 2.2 Типового договору).
Відповідно до пункту 3.1 Типового договору Споживач має право здійснювати відбір/споживання природного газу з газорозподільної системи за умови включення його до Реєстру споживачів будь-якого постачальника у періоді фактичного відбору/споживання природного газу, що в установленому Кодексом газотранспортної системи порядку підтверджується оператором газотранспортної системи до початку такого періоду.
Відповідно до підпункту 3 пункту 9.1 Типового договору оператор ГРМ має право припинити/обмежити розподіл природного газу Споживачу в порядку та у випадках, передбачених Кодексом газорозподільних систем, у тому числі у разі подання Споживачем або його постачальником (який уклав з Оператором ГРМ договір на виконання робіт, пов'язаних з припиненням/обмеженням газопостачання споживачам) письмової заяви про припинення газопостачання.
Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (частина 1 статті 634 Цивільного кодексу України).
Фактом приєднання споживача до умов договору розподілу природного газу (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які засвідчують його бажання укласти договір розподілу природного газу, зокрема повернення підписаної заяви-приєднання, сплата рахунка оператора ГРМ та/або документально підтверджене споживання природного газу (пункт 7 глави 3 розділу VI Кодексу).
Як встановлено матеріалами справи, 10.07.2023 року між Харківською філією Товариства з обмеженою відповідальністю "Газорозподільні мережі України" (Оператор ГРМ, позивач у справі) та Комунальним підприємством «Чугуївтепело» укладено договір розподілу природного газу шляхом надання відповідачем підписаної заяви - приєднання № 200104FT-1080-23 до умов типового договору розподілу природного газу (для споживача, що не є побутовим).
Отже, з моменту укладення між споживачем та оператором ГРМ договору розподілу природного газу, за наявності фізичного підключення об'єкта споживача до газорозподільної мережі, оператором ГРМ здійснюється надання споживачу послуг з розподілу природного газу (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 18.02.2021 року у справі № 922/1703/20).
Судом встановлено, що 30.09.2023 року за Актом приймання -передачі природного газу № Ч 00353 об'єм розподіленого природного газу на 2024 рік складає 7 295 825,15 м. куб., що в місяць складає - 607 985, 44 м. куб. м. Як свідчать акти наданих послуг з січня по травень 2024 року оператор ГРМ надавав послуги з розподілу природного газу споживачу відповідно до величини місячної замовленої потужності об'єкта споживача у об'ємі 607 985,42 куб. м., що підтверджується актами приймання-передачі природного газу
- за січень 2024 № УХФ00001199 від 31.01.2024 року на суму 1 451 869,24 грн.;
- за лютий 2024 № УХФ00002743 від 29.02.2024 року на суму 1 451 869,21 грн.;
- за березень 2024 № УХФ00003923 від 31.03.2024 року на суму 1 451 869,19 грн.;
- за квітень 2024 № УХФ00002743 від 30.04.2024 року на суму 1 451 869,24 грн;
- за травень 2024 № УХФ00008397 від 31.05.2024 року на суму 1 451 869,19 грн.
При цьому сформована позивачем сума заборгованості складається із основної заборгованості з урахуванням руху грошових коштів від відповідача до позивача за період з січня - травень 2024 року в розмірі 4 939 540,63 грн.
Відповідно до частини 2 статті 614 Цивільного кодексу України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження здійснення повної оплати.
Враховуючи, що протягом січня - травня 2024 року об'єкт відповідача є підключеним (приєднаним) до газорозподільчої системи позивача, тобто споживач отримував від позивача послуги з розподілу природного газу, при цьому укладений типовий договір розподілу природного газу є чинним, протилежного матеріали справи не містять, позовні вимоги щодо стягнення 4 939 540,636 грн. основної заборгованості за надання послуги з розподілу природного газу є обґрунтованими, та задовольняються в повному обсязі.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Згідно із висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови). Також, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат, з урахуванням суми прострочення по сплаті грошового зобов'язання, а також порядку розрахунків погодженого сторонами, взявши до уваги розрахунок по заборгованості доданий до позовної заяви, встановлено, що позивачем невірно було розраховано похідні вимоги. Арифметично вірною сумою до стягнення 3% річних є 17 808,99 грн., а інфляційних втрат є сума 38 068,58 грн.
Враховуючи принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду, що визначає заборону суду виходити за межі позовних вимог, з огляду на предмет і обсяг заявлених вимог в частині стягнення інфляційних втрат, 3% річних та вірний розрахунок даних похідних вимог, здійснений судом, 3% річних та інфляційні втрати, суд задовольняє позовну вимогу про стягнення 3% річних та інфляційні втрати у розмірі визначеному у позовній заяві, а саме: 3% річних у сумі 14 283,44 грн., та інфляційних втрат у сумі 25 743,00 грн.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).
Згідно частини 1 статті 230 та частини 6 статті 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (частина 4 статті 231 Господарського кодексу України).
Відповідно до пункту 8.2 Типового договору визначено, що у разі порушення споживачем строків оплати за цим договором він сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.
Здійснивши перерахунок пені, з урахуванням умов договору, суми прострочення по сплаті грошового зобов'язання, а також порядку розрахунків погодженого сторонами, взявши до уваги розрахунок по заборгованості доданий до позовної заяви, встановлено, що позивачем невірно було розраховано похідні вимоги. Арифметично вірною сумою до стягнення пені є сума 145 548,98 грн.
Враховуючи принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, за вирішенням яких позивач звернувся до суду, що визначає заборону суду виходити за межі позовних вимог, з огляду на предметом і обсяг заявлених вимог в частині стягнення пені та вірний розрахунок даної похідної вимоги, здійснений судом, суд задовольняє позовну вимогу про стягнення пені у розмірі визначеному у позовній заяві, тобто у розмірі 131 335,01 грн.
При цьому, подаючи відзив на позов, відповідач сформулював прохання про зменшення розміру пені до 90% та про надання відстрочки виконання рішення на 12 місяців після набрання судовим рішенням законної сили. Позивач заперечив проти даного прохання відповідача.
Суд, з огляду на матеріали справи, зазначає наступне.
Згідно з частиною 1 статті 233 Господарського кодексу України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
За частиною 2 статті 233 Господарського кодексу України якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Аналогічні положення також містить частина 3 статті 551 Цивільного кодексу України, положення якої України надають суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
При цьому суд наголошує, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 року за № 7-рп/2013. Аналогічні висновки наведені у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 року у справі № 918/116/19.
Крім цього, таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов'язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов'язання боржником. Після порушення боржником свого обов'язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер (постанова Верховного Суду від 02.11.2022 року у справі № 910/14591/21).
Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції діє правило частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити.
У цих висновках суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.04.2023 року у справі № 199/3152/20 (Провадження № 14-224цс21) з посиланням на висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18, (провадження № 12-79гс19) (пункт 8.24) та від 28.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, (провадження № 14-623цс18) (пункт 85).
У визначенні підстав для зменшення розміру неустойки суд виходить з такого.
Так, положеннями статті 3 Цивільного кодексу України регламентовано загальні засади цивільного законодавства, якими, згідно з пунктами 3, 6 частини 1 цієї статті Цивільного кодексу України, є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.
Добросовісність є не тільки однією з основоположних засад цивільного законодавства, а також імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.
Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 року у справі № 910/16579/20.
Отже, застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості.
А тому, в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності, може бути застосований також закріплений законодавцем в статті 3 Цивільного кодексу України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) і як норма прямої дії, і як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах.
Главою 24 Господарського кодексу України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
За частиною 2 статті 216 Господарського кодексу України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина 3 статті 216 Господарського кодексу України).
За частинами 1 та 2 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Отже, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
У наведених висновках суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18.
Таким чином, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина 3 статті 551 Цивільного кодексу України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 26.08.2021 року у справі № 911/378/17 (911/2223/20).
З огляду на судову практику, у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки, суди, зокрема, беруть до уваги ступінь виконання основного зобов'язання, поважність причин несвоєчасного виконання відповідачем зобов'язання, поведінку відповідача, яка свідчить про вжиття ним всіх можливих заходів до виконання зобов'язання (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 22.05.2019 року у справі № 910/11733/18).
При вирішенні питання про зменшення пені суд бере до уваги також співвідношення розміру заборгованості боржника та розміру пені. Такий підхід є усталеним в судовій практиці (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18 та Верховного Суду від 23.09.2019 року у справі № 920/1013/18, від 26.03.2020 року у справі № 904/2847/19).
При цьому вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 04.06.2019 року у справі № 904/3551/18).
Поряд з викладеним суд зазначає, що у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина 3 статті 551 Цивільного кодексу України, стаття 233 Господарського кодексу України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені, як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер.
Крім цього категорії "значно" та "надмірно", які використовуються в статті 551 Цивільного кодексу України та в статті 233 Господарського кодексу України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником (висновок сформульований в постанові Верховного Суду від 14.07.2021 року у справі № 916/878/20).
Водночас, як свідчить судова практика, суди звертають увагу на те, що зменшення розміру пені на 99 % фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (правова позиція Верховного Суду в постановах від 04.02.2020 року у справі 918/116/19 (пункт 8.15), від 15.06.2022 року у справі № 922/2141/21, від 05.04.2023 року у справі № 910/18718/21 тощо).
Суд зауважує, що зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об'єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.
При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов'язання з вини кредитора - стаття 616 Цивільного кодексу України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
Поряд з викладеним суд зауважує, що при вирішенні спорів про стягнення неустойки судам належить відмежовувати вирішення питання про зменшення розміру неустойки від вирішення питання про її необґрунтованість (повністю або в частині) внаслідок невідповідності розміру неустойки вимогам закону - зокрема, у разі, якщо за порушення умов зобов'язання застосовується неустойка, розмір якої має імперативний характер (встановлений законом) (частина 2 статті 231 Господарського кодексу України).
Таким чином, у разі зменшення розміру неустойки суд ухвалює рішення про часткове задоволення позову (та відмову у задоволенні решти вимог - щодо частини, на яку неустойку зменшено), тоді як у разі необґрунтованості розміру неустойки (повністю або частково), суд може ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову повністю або частково, в залежності від розміру необґрунтованої частини неустойки.
Також відмінність полягає у мотивах суду при прийнятті відповідного рішення, яке мотивується або зменшенням розміру неустойки або її необґрунтованістю в повному обсязі або в частині суми. Отже, і чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов'язань, її розмір; і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер.
А тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 Господарського кодексу України та частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, тобто у межах судового розсуду.
Таким чином, в питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положенням статті 233 Господарського кодексу України і частині 3 статті 551 Цивільного кодексу України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.
Такий підхід є усталеним в судовій практиці, зокрема Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (постанови від 11.07.2023 року у справі № 914/3231/16, від 10.08.2023 року у справі № 910/8725/22, від 26.09.2023 року у справі № 910/22026/21, від 02.11.2023 року у справі № 910/13000/22, від 07.11.2023 року у справі № 924/215/23, від 09.11.2023 року у справі № 902/919/22).
З огляду викладеного суд вважає, що стягнення пені в розмірі 131 335,01 грн. спотворить її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов'язання пеня перетвориться на несправедливо непомірний тягар для боржника, у зв'язку з чим суд вважає за можливе зменшити розмір пені до 50%
Дійшовши наведеного висновку щодо підстав та умов зменшення судом неустойки, що підлягає стягненню за порушення господарського (договірного) зобов'язання за правилами статті 233 Господарського кодексу України та частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України, щодо індивідуальності як у обставинах, якими обумовлені підстави та розмір нарахованої неустойки у відповідних правовідносинах, так і у обставинах, якими обґрунтовується та обумовлюється зменшення пені у цих правовідносинах, відповідно, відсутність єдиних критеріїв при вирішенні питання щодо підстав і міри зменшення неустойки, а також враховуючи встановлені у цій справі:
-обставини щодо загальної суми заборгованості за договором - 4 939 540,63 грн.
- обставини щодо обґрунтованої умовами договору суми пені в сумі 131 335,01 грн;
- обставини, за яких позивач нарахував відповідачу суму пені (неналежне виконання умов договору);
- обставини, якими відповідач обґрунтував клопотання про зменшення заявленого у цій справі розміру неустойки (зниження платіжної дисципліни споживачів в умовах дії воєнного стану в Україні; обмеження можливості в повній мірі здійснювати претензійно-позовну роботу в умовах дії воєнного стану в Україні; встановлення на законодавчому рівні обмеження щодо порядку, строку та процесу розподілу отриманих за теплову енергію коштів; наявність першочергових зобов'язань з виплати заробітної плати працівникам; сплати до загальнодержавного та місцевого бюджетів податків, зборів та обов'язкових платежів; наявність значної кредиторської заборгованості перед власними контрагентами; наявність витрат на утримання мереж теплопостачання; а також постійні обстріли з боку країни агресора територіальної громади міста Чугуїв, що зумовлює витрати на відновлення);
- обставини, які свідчать про відсутність підстав вважати, що порушення зобов'язання відповідачем потягло за собою значні збитки для позивача;
- обставини того, що відповідне зменшення пені є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов'язань і проявом балансу між інтересами кредитора і боржника та узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, а також є засобом недопущення використання пені як інструменту отримання безпідставних доходів, а не як способу стимулювання боржника до належного виконання зобов'язань;
- обставини того, що пеня є лише санкцією за невиконання зобов'язання, а не основним боргом, а тому при зменшенні її розміру позивач не несе значного негативного наслідку в своєму фінансовому становищі.
У зв'язку з викладеним, враховуючи висновок про індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов'язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, що виключає формування єдиних (для вирішення спорів про стягнення неустойки) критеріїв та алгоритму визначення підстав для зменшення розміру неустойки та критеріїв для встановлення розміру (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), до якого суд має право її зменшити, суд вбачає підстави щодо можливості зменшення заявленої до стягнення пені на 50% та відповідно, стягнення з відповідача на користь позивача суму пені, яка складає 65 667,50 грн.
Щодо заявленого відповідачем клопотання про відстрочення виконання рішення суду на 12 місяців, слід зазначити наступне.
Відповідно до пункту 9 частини 3 статті 129 Конституції України обов'язковість рішень суду відноситься до основних засад судочинства.
Частиною 1 статті 239 ГПК України встановлено, що суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Статтею 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Відповідно до частини 1 статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до статті 331 ГПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує:
1) ступінь вини відповідача у виникненні спору;
2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан;
3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови. Про відстрочення або розстрочення виконання судового рішення, встановлення чи зміну способу та порядку його виконання або відмову у вчиненні відповідних процесуальних дій постановляється ухвала, яка може бути оскаржена. У необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю, приватному виконавцю.
Відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом. Підставою для відстрочки можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом.
При цьому слід мати на увазі, що вирішуючи питання про відстрочку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.
Оцінюючи доводи заяв про відстрочення виконання судового рішення, суди повинні враховувати, що ці заходи не повинні створювати боржнику можливість ухилятися від виконання судового рішення. До уваги повинні братися не лише реальний майновий стан боржника, але й його наміри, що свідчать про бажання виконати рішення.
Отже, відстрочення виконання рішення суду є таким законодавчо врегульованим механізмом відтермінування поновлення порушеного права стягувача, який ґрунтується на об'єктивних, виняткових обставинах, застосування яких не призводить до шкоди сутності права на суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованою Законом України від 17.07.1997 року за №475/97-ВР.
Згідно із рішенням Конституційного Суду України №16-рп/2009 від 30.06.2009 року, виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової держави.
Суд відзначає, що Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 року Конституційного суду України по справі № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 року Конституційного суду України по справі № 11-рп/2012). Аналогічну позицію наведено в рішенні від 26.06.2013 року Конституційного Суду України у справі № 17/2013.
Виходячи з того, що згідно із статтею 1 Конституції України Україна є правовою державою, то обов'язковість виконання судових рішень є обов'язковою гарантією, дотримання якої є визначальним для утвердження авторитету України.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Наведені відповідачем обставини, які, на думку останнього, перешкоджають виконанню судового рішення, судом оцінюються критично з огляду на таке.
По-перше, позивач також, як і відповідач здійснює господарську діяльність, а тому має право на отримання прибутку.
По-друге, воєнний стан введений на всій території України, проте введення в Україні воєнного стану не є універсальною підставою для звільнення від оплати стягнутої судом заборгованості. Більш того, відповідач оплачував надані послуги позивачу також під час воєнного стану, що свідчить про часткове виконання умов укладеного договору і вказане вимагає від відповідача відповідної добросовісної поведінки шляхом оплати заборгованості за надані послуги.
По-третє, матеріали справи не містять відомостей про те, що позивач перебуває в кращому становищі порівняно з відповідачем з огляду на запровадження в Україні воєнного стану.
Аналізуючи фактичні обставини справи, позицію відповідача, суд не встановив наявність доказів, які б свідчили про вжиття відповідачем дієвих заходів, спрямованих на виконання рішення. Більш того, матеріали справи не містять і доказів того, яким чином надання судом відстрочення виконання відповідачу судового рішення у даній справі буде сприяти фактичному його виконанню після закінчення строку відстрочення виконання судового рішення.
За змістом статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінивши надані відповідачем докази у сукупності з фактичними обставинами справи, суд доходить висновку, що вимоги відповідача про надання відстрочення виконання судового рішення не підлягають задоволенню, оскільки обставини справи не дають змоги зробити обґрунтований висновок про те, що відстрочення виконання судового рішення призведе до покращення фінансового стану відповідача (докази зворотного суду не надані), а тому сплив дії відстрочення не буде гарантією належного виконання судового рішення у справі.
Суд, ураховуючи встановлені фактичні обставини справи, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідивши обставини справи, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, дійшов висновку про задоволення позову частково.
4. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ
Здійснюючи розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи, враховуючи вимоги статті 129 ГПК України, а також висновки суду про повне задоволення позову, судові витрати, понесені позивачем, покладаються на відповідача.
Щодо посилання відповідача на частину 1 статті 130 ГПК України, оскільки останній до початку розгляду справи по суті фактично визнав позов, хоча й просить суд зменшити розмір пені, то в даному контексті ця норма не є актуальною, оскільки визнання позову - це безумовне погодження задовольнити матеріально-правову вимогу позивача в тому вигляді, в якому вона міститься у позовній заяві. При цьому, сам відповідач не погоджується тільки із розміром пені та просить суд, у заяві по суті справи, про її зменшення до 90%, що є не безумовним визнанням позову.
У відповідності до частини 1 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001 року). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 49, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд,-
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» в особі Харківської філії Товариства з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» до Комунального підприємства «Чугуївтепло» задовольнити частково.
Стягнути з Комунального підприємства «Чугуївтепло» (63503, Харківська область, Чугуївський район, місто Чугуїв, вулиця Зачепила Олександра, будинок 15, ідентифікаційний код юридичної особи 35944142) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» в особі Харківської філії Товариства з обмеженою відповідальністю «Газорозподільні мережі України» (61109, місто Харків, вулиця Безлюдівська, будинок 1, ідентифікаційний код юридичної особи 45051254) основний борг у сумі 4 939 540,63 грн., пеню у сумі 65 667,50 грн., 3% річних у сумі 14 283,44 грн., інфляційні втрати у сумі 25 743,00 грн., а також витрати зі сплати судового збору у сумі 60 542,82 грн.
В іншій частині - відмовити.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "30" вересня 2024 р.
Суддя В.С. Юрченко
справа № 922/2377/24