пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
23 вересня 2024 року Справа № 903/135/23 (903/584/24)
Господарський суд Волинської області у складі судді Дем'як В.М., за участі секретаря судового засідання Назарова Н.В., розглянувши справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “Волинь-зерно-продукт»
до відповідача: Фермерського господарства “Західний Буг» ОСОБА_1
про визнання недійсною додаткової угоди
у межах справи № 903/135/23
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю “Вербена»
до Фермерського господарства “Західний Буг» ОСОБА_1
про банкрутство
Представники сторін:
від позивача: Давидюк Максим Вікторович;
від відповідача: Кушнірук Анатолій Валерійович
Встановив: Товариство з обмеженою відповідальністю «Волинь-зерно-продукт» звернулося з позовом до Фермерського господарства «Західний Буг» Юнака Сергія Петровича в якому просить суд визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 20.09.2021р. до договору поворотної фінансової допомоги № 1 від 16.09.2021р., укладену між Фермерським господарством "Західний Буг" Юнака Сергія Петровича та Приватним підприємством "Фермерське господарство "Західний Буг".
Ухвалою суду від 26.06.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 15.07.2024. Ухвалою суду від 15.07.2024 відкладено підготовче засідання на 21.08.2024.
Ухвалою суду від 21.08.2024 (з врахуванням ухвали суду від 22.08.2024 про виправлення описки) закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 18 вересня 2024 року на 10:40 год.
Згідно рішення Ради Суддів України від 21.06.2024 №16 "Щодо скликання ХХ чергового з'їзду суддів України" та рішення зборів суддів Господарського суду Волинської області оформлене протоколом від 30.08.2024 №4, суддю Господарського суду Волинської області Дем'як Валентину Миколаївну обрано делегатом на ХХ черговий з'їзд суддів України, що відбудеться 18.09.2024.
Ухвалою суду від 04.09.2024 повідомлено учасників справи про те, що судове засідання відбудеться 23.09.2024.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд задоволити позов.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечив щодо позовних вимог та просив суд відмовити у задоволенні позову.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку.
Частинами ч.ч. 1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні рівні умови сторонам для представлення своєї правової позиції та надання доказів і вважає за можливе розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.
16.09.2021 між Фермерським господарством «ЗАХІДНИЙ БУГ» в особі голови господарства Юнака Миколи Петровича та Приватним підприємством «Фермерське господарство «Західний Буг» в особі Мясковського Віктора Леонідовича укладено договір №1 про надання поворотної фінансової допомоги (а.с. 6).
У відповідності до п.1.1. договору, Приватне підприємство «Фермерське господарство «Західний Буг» надає Фермерському господарству «ЗАХІДНИЙ БУГ» поворотну фінансову допомогу, а Фермерське господарство «ЗАХІДНИЙ БУГ» зобов'язується повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених даним договором.
Поворотна фінансова допомога надається у національній валюті України в сумі 50 000 000 грн. без податку на додану вартість (п.2.1. договору).
Згідно п.2.3. договору поворотна фінансова допомога надається на протязі 3 років з дати підписання даного договору.
Поворотна фінансова допомога надається до моменту вимоги її повернення Приватному підприємству «Фермерське господарство «Західний Буг». Поворотна фінансова допоиога підлягає поверненню за вимогою Приватного підприємства «Фермерське господарство «Західний Буг» (п.2.4, п.3.1 договору).
Згідно п.2.5. договору поворотна фінансова допомога використовується для потреб Фермерського господарства «ЗАХІДНИЙ БУГ».
Даний договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 16 вересня 2024 року (п.8.1. договору).
В подальшому 20.09.2021 сторони уклали додаткову угоду №1 до договору про надання поворотної фінансової допомоги №1 від 16.09.2021 (а.с. 7).
Згідно п.1 додаткової угоди №1 сторони вирішили виключити з договору п.2.4. та у зв'язку із цим встановити, що пункт 2.5., стає пунктом 2.4.
Сторони вирішили викласти п.3.1. договору в наступній редакції « 3.1. Поворотна фінансова допомога підлягає поверненню протягом п'яти банківських днів з моменту отримання вимоги Приватного підприємства «Фермерське господарство «Західний Буг» але в будь-якому разі не пізніше останнього дня місяця наступного за місяцем в якому надавалась поворотна фінансова допомога (п.2. додаткової угоди №1).
У відповідності до п.3. додаткової угоди №1, сторони вирішили доповнити договір пунктом 4.2. в наступній редакції « 4.2. У випадку несвоєчасного або не в повному обсязі повернення суми поворотної допомоги Фермерське господарство «ЗАХІДНИЙ БУГ»
сплачує Приватному підприємству «Фермерське господарство «Західний Буг» суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також тридцять відсотків річних від простроченої суми».
Крім того, у п.4 додаткової угоди №1, сторони вирішили доповнити договір пунктом 4.3. в наступній редакції « 4.3. В забезпечення виконання умов даного договору щодо повернення поворотної фінансової допомоги може бути укладено відповідні договори, зокрема договори застави, іпотеки, тощо».
Згідно п.7 додаткової угоди №1, у сторін відсутні будь-які претензії щодо укладення та змісту даної додаткової угоди.
Звернувшись із даним позовом до суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Волинь-зерно-продукт» просить визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 20.09.2021р. до договору поворотної фінансової допомоги № 1 від 16.09.2021р., укладену між Фермерським господарством "Західний Буг" Юнака Сергія Петровича та Приватним підприємством "Фермерське господарство "Західний Буг", оскільки доводить, що незважаючи на видиму законність умов додаткової угоди, остання містить явні ознаки зловживання правами на користь засновника підприємства-боржника та на шкоду іншим кредиторам у справі про банкрутство, а відтак, виконання зобов'язань перед іншими кредиторами стане частково неможливим.
Відповідач не погоджуючись із доводами, що викладені у позовній заяві, подав відзив на позовну заяву за вх.№ 01-75/4798/24 від 12.07.2024 у якому доводить, що сторони оскаржуваного правочину при його укладенні діяли добросовісно, а підвищені проценти за ст. 625 ЦК України, встановлені й узгоджені сторонами в законний спосіб і не на шкоду іншим кредиторам, що відповідає закріпленому у ЦК України принципу свободи договору. Крім того, відповідач доводить, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено факт існування зловмисної домовленості між сторонами щодо укладення додаткової угоди, оскільки зміст оспорюваного правочину відповідає критеріям розумності та добросовісності, та не суперечить вимогам ч.5 ст. 203 ЦК України.
Надаючи правову оцінку спірній додатковій угоді суд виходив із такого.
Відповідно до частини першої статті 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (наразі - КУзПБ), а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
21.10.2019 року введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597-VIII, який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника-юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон про банкрутство.
Законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України та ГК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.
У правовідносинах банкрутства оспорювання правочинів боржника вчинених на шкоду кредитора врегульовано спеціальними нормами статті 42 КУзПБ, що не виключає можливості визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Постановою Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 28.10.2021 у справі №911/1012/13 уточнено висновок, викладений у постанові від 02.06.2021 № 904/7905/16, про те, що при застосуванні статті 42 КУзПБ слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
За висновком Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі №911/1012/13, на відміну від загальних норм (ЦК України та ГК України), застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину.
Згідно з частиною 1 статті 42 КУзПБ господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, може визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив іншій особі або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування (частина друга статті 42 КУзПБ).
Аналіз норм статті 42 КУзПБ дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що названа стаття підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма статті 42 КУзПБ, щодо відрахування трирічного строку, розширеному тлумаченню не підлягає.
Водночас, положення статті 42 КУзПБ розширюють визначені приписами статті 215 ЦК України підстави для визнання недійсними правочинів та надають можливість визнати недійсною угоду, яка відповідає вимогам цивільного та господарського законодавства, проте вчинена у період протягом трьох років, що передував відкриттю процедури банкрутства або після порушення справи про банкрутство, та вчинена на шкоду боржнику або його кредиторам (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №920/10/21 (920/868/21)).
Ухвалою господарського суду Волинської області від 21.03.2023 відкрито провадження у справі у справі №903/135/23 про банкрутство Фермерського господарства «Західний Буг» Юнака Сергія Петровича (44700, м. Володимир-Волинський, вул. Ганни Жежко, буд.9, код ЄДРПОУ 36932997).
У зв'язку з тим, що оспорюваний в справі правочин вчинений 20.09.2021, а провадження у справі про банкрутство відкрито 21.03.2023, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статті 42 КУзПБ, який введено в дію з 21.10.2019, щодо обчислення строків та підстав для визнання недійсними правочинів боржника в межах трирічного строку.
Разом із цим, згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання зобов'язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов'язання і завдає шкоди кредитору.
Велика Палата Верховного Суду у наведеній справі зазначила, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає визнання правочину недійсним.
За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.
Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Так, позивач вважає, що наявні підстави визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 20.09.2021р. до договору поворотної фінансової допомоги № 1 від 16.09.2021р., укладену між Фермерським господарством "Західний Буг" ОСОБА_1 та Приватним підприємством "Фермерське господарство "Західний Буг".
При цьому, як на підставу звернення до суду з позовом позивач зазначає наступні обставини:
- угода укладена між пов'язаними особами, які контролюються одним власником;
- боржник взяв на себе зобов'язання без майнових дій іншої сторони;
- строки повернення позики є вкрай короткими та завідомо невиконуваними; відсотки за користування коштами збільшені в 10 разів порівняно з тими, що визначені законом;
- сума відсотків перевищила суму боргу;
- всі відсотки, передбачені додатковою угодою, є такими, що включаються до четвертої черги вимог у справі про банкрутство.
Позивач доводить, що всі перелічені вище обставини створюють передумови, що виконання боржником умов додаткової угоди призведе до перерозподілу ліквідаційної маси боржника на користь пов'язаних з ним осіб на суму 18 187 263, 38 грн. Відповідно, виконання зобов'язань перед іншими кредиторами стане частково неможливим.
Як вже зазначив суд, приписами ст. 42 КУзПБ визначені підстави для визнання правочину недійсним, зокрема:
- боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку;
- боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
- боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
- боржник оплатив іншій особі або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна;
- боржник узяв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
Згідно ст.1 КУзПБ, заінтересовані особи стосовно боржника - юридична особа, створена за участю боржника, юридична особа, що здійснює контроль над боржником, юридична або фізична особа, контроль над якою здійснює боржник, юридична особа, з якою боржник перебуває під контролем третьої особи, власники (учасники, акціонери) боржника, керівник боржника, особи, які входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, у тому числі звільнені з роботи за три роки до відкриття провадження у справі про банкрутство, а також особи, які перебувають у родинних стосунках із зазначеними особами та фізичною особою - боржником, а саме: подружжя та їхні діти, батьки, брати, сестри, онуки, а також інші особи, щодо яких наявні обґрунтовані підстави вважати їх заінтересованими; для цілей цього Кодексу заінтересованими особами стосовно арбітражного керуючого чи кредиторів визнаються особи в такому самому переліку, як і заінтересовані особи стосовно боржника.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 147/66/17, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16.02.2022 у справі № 914/1954/20 виклала правові висновки у відповідності до яких, добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації їхніх прав і передбаченого договором та/або законом виконання їхніх обов'язків. Отже, оскільки позивач виразив своє волевиявлення шляхом підписання уповноваженою особою договорів купівлі-продажу та, відповідно, отриманням коштів, відповідач, станом на дату укладення правочинів та їх виконання, мав обґрунтовані підстави вважати, що позивач в особі уповноваженого представника діяв добросовісно, в межах повноважень та з метою настання законних юридичних наслідків.
У розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 під охоронюваними законом інтересами необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
За наведених обставин, охоронюваний законом інтерес є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони. Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
Позивач доводить, що зловживання правом з боку відповідача підтверджується, зокрема здійсненням розрахунків за вказаним договором позики, що відображаються в оборотно-сальдовій відомості, долученій до матеріалів справи про банкрутство Приватним Підприємством "Фермерське господарство "Західний Буг". Зокрема, основні суми позики надавались в період з вересня 2021 року по квітень 2022 року. А основні повернення позики відбувались з липня 2022 року по грудень 2022 року.
За положенням ст. 134 ГК України, яка встановлює, що суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд розпоряджається належним йому майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності.
Отже, законом не обмежується здійснення господарської діяльності, яка не суперечить Закону.
Водночас, судом не встановлено, а матеріалами справи не підтверджено, що оскаржуваний правочин був укладений внаслідок недобросовісної поведінки сторін.
У матеріалах справи відсутні докази, що підтверджують укладення спірного правочину в період настання зобов'язання погашення заборгованості перед кредиторами, внаслідок чого боржник перестав бути платоспроможним.
За наведених обставин, доводи позивача, щодо недійсності правочину з підстав укладення між пов'язаними особами, які контролюються одним власником суд до уваги не приймає.
У разі невстановлення судом недобросовісної поведінки сторін оскаржуваного договору, недоведення, що його укладено в період настання у боржника зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого він перестав бути платоспроможним, підстав вважати оскаржуваний правочин фраудаторним та таким, що укладений на шкоду кредитору, немає.
Аналогічна правова позиція викладена у Постановах ВС від 08.11.2022 у справі № 902/1023/19 (902/508/20), від 23.11.2022 у справі № 918/1174/20 (918/559/21).
Крім того, позивач зазначає, що строки повернення позики є вкрай короткими та завідомо невиконуваними, відсотки за користування коштами збільшені в 10 разів порівняно з тими, що визначені законом, сума відсотків перевищила суму боргу.
Як вже встановив суд, у п.3. додаткової угоди №1, сторони вирішили доповнити договір пунктом 4.2. в наступній редакції « 4.2. У випадку несвоєчасного або не в повному обсязі повернення суми поворотної допомоги Фермерське господарство «ЗАХІДНИЙ БУГ» сплачує Приватному підприємству «Фермерське господарство «Західний Буг» суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також тридцять відсотків річних від простроченої суми».
Згідно із ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, стаття 625 ЦК України надає можливість кредитору боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, встановити інший, ніж три проценти річних, розмір процентів за користування чужими грошовими коштами.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.04.2020 у справі №910/4590/19, зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (п. 43 мотивувальної частини постанови).
Законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу та три відсотки річних за весь час прострочення виконання зобов'язання, однак, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. При цьому позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання (аналогічний правовий висновок, викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23 жовтня 2018 року у справі №913/70/18).
Положення спірної угоди стосовно встановлення іншого, ніж передбаченого законом розміру відсотків річних відповідають положенням законодавчих актів, сторонами зміненими не були, договір в цій частині недійсним не визнавався.
Враховуючи наведені обставини, підвищені проценти у спірному правочині за статтею 625 ЦК України встановлені й узгоджені самими сторонами, а відтак їх нарахування є правомірним.
Судом взято до уваги, що закріпивши принцип свободи договору у ЦК України, законодавець визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 та статті 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства, зокрема, всупереч принципам справедливості, добросовісності, розумності.
У відповідності до ст. 173 ГК України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно- правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ст. 180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Суд встановив, що при укладенні додаткової угоди №1від 20.09.2021 сторони погодили усі істотні умови договору, які передбачені Цивільним кодексом України, а саме статтями 638, 639.
Згідно п.7 додаткової угоди №1, у сторін відсутні будь-які претензії щодо укладення та змісту даної додаткової угоди.
Пов'язаність осіб на яку посилається позивач не є обмеженням, встановленим законом для укладення оспорюваного виду договору.
Згідно з ст. 193 ГК суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
За змістом п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (ст. 12 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Згідно з частинами 1, 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що спірний правочин укладений у відповідності до наведених вище вимог Цивільного кодексу України, а зміст оспорюваної додаткової угоди відповідає критеріям розумності, добросовісності та не суперечить вимогам ч. 5 ст. 203 ЦК України.
Слід врахувати правові висновки, що викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.09. 2024 у справі № 711/4773/23 (61-14026св23) де зазначено, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть лише слугувати підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Водночас, судом досліджено та не встановлено обставин, з якими закон пов'язує визнання недійсним спірної додаткової угоди у даній правовій ситуації.
Позивач не надав доказів на підтвердження викладених у позовній заяві доводів щодо правочину, який просить суд визнати недійсним.
Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний суд України у постанові від 21.10.2015 у справі № 3-649гс15.
Крім того, слід врахувати доводи відповідача, з якими погоджується суд про те, що позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Волинь-зерно-продукт» здійснював господарські відносини із Фермерським господарством “Західний Буг» ОСОБА_1 на підставі договорів, зміст яких щодо забезпечення виконання зобов'язання з оплати також передбачав стягнення штрафних санкцій. Зокрема пені, штрафу, який за розміром є рівнозначним встановленим у оспорюваному договорі відстокам річних.
Зазначені обставини підтверджуються судовими рішеннями, що набрали законної сили у справах №903/953/22, №903/907/22, №903/439/22.
Враховуючи наведене, суд, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов висновку про наявність правових та фактичних підстав для відмови у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Волинь-зерно-продукт» про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 20.09.2021р. до договору поворотної фінансової допомоги № 1 від 16.09.2021р.
Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов'язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (стаття 79 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини п'ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі “Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах “Трофимчук проти України», “Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З огляду на вищезазначене, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України, у зв'язку із прийняттям судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, сплата судового збору покладається на позивача, за результатами розгляду позовної заяви.
Керуючись ст.ст. 13, 14, 73, 74, 75, 76-80, 123, 129, 145, 232, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-
В позові відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги це рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Північно-західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст рішення складено 30.09.2024
Суддя В. М. Дем'як