26 вересня 2024 року
м. Київ
cправа № 922/5022/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,
за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,
представників учасників справи:
товариства з обмеженою відповідальністю «Кростінді» - Красовський В.Б., адвокат (ордер від 26.06.2024),
приватного акціонерного товариства «Кумір» - Докашенко Д.В., адвокат (ордер від 03.09.2024),
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кростінді»
на рішення господарського суду Харківської області від 25.03.2024 (суддя Усата В.В.)
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 (головуючий суддя: Пуль О.А., судді: Білоусова Я.О., Мартюхіна Н.О.)
у справі № 922/5022/23
за первісним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кростінді» (далі - ТОВ «Кростінді»)
до приватного акціонерного товариства «Кумір» (далі - ПрАТ «Кумір»)
про повернення гарантійного платежу,
та за зустрічним позовом ПрАТ «Кумір»
до ТОВ «Кростінді»
про стягнення неустойки,
ТОВ «Кростінді» звернулося до суду з позовом до ПрАТ «Кумір» про стягнення з останнього (повернення) 890 855,32 грн гарантійного платежу. Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на невиконання ПрАТ «Кумір» як орендодавцем обов'язку з повернення гарантійного платежу на користь ТОВ «Кростінді» як орендаря після закінчення строку дії договору оренди від 15.02.2019 № 15/02/19-01.
ПрАТ «Кумір» у зустрічному позові просило суд стягнути з ТОВ «Кростінді» 2 052 187,54 грн неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення, у зв'язку з несвоєчасним виконанням ТОВ «Кростінді» обов'язку з повернення майна з оренди після припинення договору оренди від 15.02.2019 № 15/02/19-01.
Згідно з ухвалою господарського суду Харківської області від 09.01.2024 зі справи № 922/5022/23 вимоги за зустрічним позовом об'єднані в одне провадження з первісним позовом.
Рішенням господарського суду Харківської області від 25.03.2024 у справі № 922/5022/23, яке залишено без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.07.2024, у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.
При цьому в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції переглядалося за апеляційною скаргою ТОВ «Кростінді» виключно в частині вирішення спору за первісним позовом.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх судових інстанцій, ТОВ «Кростінді» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: постанову суду апеляційної інстанції скасувати повністю, рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні первісного позову; ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог за первісним позовом. В іншій частині (щодо вирішення спору за зустрічним позовом) рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Таким чином, предметом касаційного оскарження є судові рішення попередніх інстанцій виключно в частині вирішення спору за первісним позовом про відмову у стягненні гарантійного платежу.
Касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Кростінді» відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з посиланням на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України.
ПрАТ «Кумір» у відзиві на касаційну скаргу просило Суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, з посиланням, зокрема, на необґрунтованість доводів касаційної скарги.
Згідно з ухвалами Суду від 20.09.2024 та від 24.09.2024 зі справи задоволено заяви учасників справи про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постанові Верховного суду від 13.12.2019 зі справи № 910/20370/17.
Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.
З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.
Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, який викладений у постанові Верховного Суду зі справи № 910/20370/17 щодо застосування норм права, з огляду на таке.
Як вбачається зі змісту судових рішень у справі № 910/20370/17, на яку посилається скаржник, предметом спору у цій справі було стягнення неустойки у розмірі подвійної плати за користування майном за час прострочення повернення орендованого майна (світлодіодного обладнання) позивачу-орендодавцю.
Саме в аспекті встановлення наявності/відсутності підстав для покладення на відповідача у справі № 910/20370/17 відповідальності за прострочення повернення орендованого майна у вигляді сплати неустойки, передбаченої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, Верховний Суд виснував, що до предмета доказування при розгляді спорів щодо стягнення неустойки в порядку частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди, входять обставини невжиття орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисне ухилення орендаря від обов'язку щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди; утримання орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджання орендарем в доступі орендодавця до належного йому об'єкта оренди; відсутності з боку орендодавця бездіяльності та невчинення ним дій, спрямованих на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна. Обставини вчинення орендарем дій з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об'єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини другої статті 785 Цивільного кодексу України.
Скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу № 910/20370/17 на новий розгляд, Верховний Суд, зокрема, вказав про те, що судами попередніх інстанцій не було досліджено: чи є факт неповернення відповідачем орендованого майна позивачу у погоджений в договорі оренди строк наслідком його недобросовісної поведінки як контрагента позивача, чи вчинялись відповідачем дії, спрямовані на свідоме уникнення повернення обладнання орендодавцю та чи порушив відповідач-орендар внаслідок неповернення спірного майна право позивача-орендодавця на мирне володіння належним йому майном в розумінні пункту 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та його права як власника майна, зважаючи на те, що спірне обладнання було змонтовано на нежитлових приміщеннях позивача та експлуатувалось на фасадах належного позивачу нерухомого майна.
Водночас у справі № 922/5022/23, судові рішення в якій є предметом касаційного перегляду в частині вирішення спору за первісним позовом, предметом спору за первісним позовом було стягнення (повернення) з орендодавця гарантійного платежу, сплаченого орендарем на виконання умов договору оренди від 15.02.2019 № 15/02/19-01. Позовні вимоги за первісним позовом обґрунтовані з посиланням на невиконання ПрАТ «Кумір» обов'язку з повернення гарантійного платежу ТОВ «Кростінді» після закінчення строку дії договору оренди від 15.02.2019 № 15/02/19-01, який (договір оренди) стосувався нерухомого майна.
Отже, у справі, що переглядається, і у наданій для порівняння справі, правовідносини відрізняються за матеріально-правовим регулюванням, змістом заявлених позовних вимог, підставами та предметом позову, об'єктом оренди та встановленими судами обставинами справи, що виключає подібність спірних правовідносин.
При цьому судами попередніх інстанцій, з урахуванням предмета та підстав заявленого позову у справі № 922/5022/23, обставин, які входять до предмета доказування встановлено, зокрема, що: відповідно до пункту 14.1 договору оренди орендар сплачує орендодавцю гарантійний платіж; згідно з пунктом 14.2 договору оренди під гарантійним платежем слід розуміти платіж по забезпеченню виконання зобов'язань орендаря; відповідно до пункту 14.6 договору оренди при належному виконанні орендарем зобов'язань сума гарантійного платежу підлягає поверненню орендодавцю; строк дії договору оренди закінчився 31.01.2022; з огляду на умови договору оренди орендар зобов'язаний був звільнити орендоване майно 31.01.2022, відповідно акт повернення майна з оренди мав бути підписаний сторонами спору до 31.01.2022; ТОВ «Кростінді» не виконало свого обов'язку з повернення майна з оренди після закінчення строку дії договору; посилання ТОВ «Кростінді» на обставини проведення сторонами перемовин щодо укладення нового договору оренди не підтверджені належними та допустимими доказами, відповідно майно мало бути повернуто орендодавцю після закінчення договору оренди; орендарем порушені умов договору в частині належного, своєчасного з дотриманням встановленого порядку повернення орендованого майна; обставини, пов'язані зі збройною агресією РФ проти України виникли 24.02.2022, тобто майже через місяць після того, як договір оренди припинив свою дію і в орендаря виник обов'язок повернути орендоване майно. З огляду на викладене, відсутні підстави вважати, що орендодавцем безпідставно не повернуто орендарю гарантійний платіж.
Наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення первісного позову у справі.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.
У касаційній скарзі скаржник також наводить як підставу касаційного оскарження пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, з посиланням на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України.
Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Так, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Проте, як вже зазначалося вище, підстава касаційного оскарження (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України), наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала свого підтвердження.
Верховний Суд підкреслює, що в силу принципів диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальності, колегія суддів констатує, що в межах усіх доводів касаційної скарги і зазначених скаржником підстав касаційного оскарження, а також з урахуванням установлених судами у справі конкретних обставин, оцінила аргументи касаційної скарги щодо підтвердження наявної доказової бази у даній справі, однак зазначає, що не наділена повноваженнями втручатися в оцінку доказів у силу приписів статті 300 ГПК України.
Отже, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, зважаючи на зміст фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, та правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Кростінді», оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновок щодо застосування норм права, який (висновок) викладений у постанові Верховного Суду у справі № 910/20370/17, та на який посилається скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які є неподібними.
Інших підстав для перегляду справи в суді касаційної інстанції скаржник у касаційній скарзі не наводить.
Водночас Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві ПрАТ «Кумір» на касаційну скаргу, у тій частині, в якій вони не суперечать мотивам цієї ухвали.
При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що скаржником не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовано наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Отже, Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
Разом з тим, суд касаційної інстанції в силу положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.
Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Кростінді» на рішення господарського суду Харківської області від 25.03.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.07.2024 у справі № 922/5022/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Булгакова
Суддя Т. Жайворонок