4-с/754/64/24
Справа № 754/6127/22
Іменем України
25 вересня 2024 року Деснянський районний суд міста Києва в складі:
Головуючого - судді Галась І.А.,
при секретарі - Кирилов А.А.
за відсутності сторін
розглянувши скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмили Олегівни, стягувач - ОСОБА_2 ,
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії/бездіяльність приватного виконавця.
Скаргу мотивовано тим, що на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Л.О. перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа від 08 березня 2023 року № 754/6127/22, виданого Деснянським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 488467,51 грн.
20 березня 2023 року приватний виконавець винесла постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1, а також постанову про арешт майна у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, якою накладено арешт на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 , яка належить боржнику ОСОБА_2
28 червня 2023 року приватний виконавець винесла постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника, якою описано та накладено арешт на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 .
10 липня 2023 року представник стягувана адвокат Юхименко Ю.Ю. подав приватному виконавцю Лановенко Л. О. заяву про винесення постанови про призначення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для проведення оцінки майна, а саме 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , та передання квартири на реалізацію.
Приватний виконавець Лановенко Л. О. направила у відповідь повідомлення про те, що 20 березня 2023 року вона надіслала запит до Служби у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації з вимогою про надання дозволу на примусову реалізацію нерухомого майна боржника, а саме 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , в якій зареєстрована неповнолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З відповіді, отриманої від Служби у справах дітей Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації, приватному виконавцю дозволу на реалізацію зазначеної квартири надано не було.
Згідно з листом Київського міського бюро встановлено, що власниками квартири АДРЕСА_1 , в рівних частках є ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Малолітній ОСОБА_3 має право на користування часткою права власності своїх батьків, а саме ОСОБА_5 , якій належить 1/4 частка квартири.
Посилаючись на викладене скаржник просила: 1) визнати протиправною бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Л. 0., яка полягає в непереданні у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 на реалізацію арештованого майна боржника ОСОБА_2 , а саме 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , шляхом проведення електронних аукціонів; 2) зобов'язати приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Л. 0. вчинити дії щодо передання на реалізацію майна, що належить ОСОБА_2 , а саме 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 .
Ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 10 серпня 2023 року, якою було відмовлено в задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії/бездіяльність приватного виконавця, залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року.
Постановою Верховного суду від 22 травня 2024 року ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 10 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року було скасовано а справу передано для розгляду до суду першої інстанції.
Протягом судового розгляду скарги скаржник, приватний виконавець та стягувач до розгляду не з'явились, про час та місце судового розгляду повідомлялись належним чином.
При цьому, згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частинами першою й другою статті 450 ЦПК України передбачено, що скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржується. Неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджає її розгляду.
Суд, розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги скаржника, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, приходить до висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що на виконанні у приватного виконавця перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 754/6127/22, виданого 08 березня 2023 року Деснянським районним судом міста Києва, про стягнення з боржника ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 488 467,51 грн. за договором позики від 14 грудня 2021 року та борговою розпискою від 14 грудня 2021 року.
20 березня 2023 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Лановенко Л. О. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1.
20 березня 2023 року приватний виконавець Лановенко Л. О. винесла постанову про стягнення основної винагороди приватного виконавця.
20 березня 2023 року приватний виконавець Лановенко Л. 0. винесла постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження.
20 березня 2023 року приватний виконавець Лановенко Л. О. винесла постанову про арешт коштів боржника.
20 березня 2023 року приватний виконавець Лановенко Л. О. винесла постанову про арешт майна боржника, а саме 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1519286080000, тип об'єкта об'єкт житлової нерухомості, опис об'єкта - загальна площа 95,6 кв. м, житлова площа 53,6 кв. м.
28 червня 2023 року приватний виконавець Лановенко Л. О. винесла постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника, а саме описано та накладено арешт на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 .
Указана квартира на праві спільної приватної власності належить ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в рівних частках, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 22 лютого 2018 року.
Відповідно до відомостей із Реєстру територіальної громади м. Києва за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрована малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 15 жовтня 2019 року і по теперішній час.
Листом від Служби у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про розгляд запиту приватного виконавця повідомлено, що реалізація 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 призведе до порушення житлових прав малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти, надається органом опіки та піклування лише у разі гарантування та збереження охоронюваних законом інтересів дитини.
Малолітній ОСОБА_3 має інвалідність та перебуває на обліку у лікаря-психіатра, через особливості розвитку навчається онлайн у приватній школі «Альтернатива», а тому реалізація 1/4 частки квартири призведе до порушення житлових прав дитини.
Листом від 10 липня 2023 року на заяву представника стягувана ОСОБА_8 від 07 липня 2023 року приватний виконавець надала відповідь про те, що для передання на реалізацію нерухомого майна, в якому зареєстровані діти, необхідно отримати дозвіл органу опіки та піклування. Такого дозволу орган опіки та піклування приватному виконавцю не надав.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають зазначеним вимогам закону.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).
Суд визначає в межах, встановлених ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).
У справі, що є предметом перегляду, встановлено, що заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 30 січня 2023 року стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_9 заборгованість за договором позики від 14 грудня 2021 року у розмірі 352 810,31 грн. та заборгованість за борговою розпискою від 14 грудня 2021 року у розмірі 122 900,00 грн., а також витрати, понесені на правничу допомогу, у розмірі 8 000,00 грн. та судовий збір у розмірі 4 757,20 грн.
ОСОБА_1 , яка є стягувачем у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 754/6127/22, виданого 08 березня 2023 року Деснянським районним судом міста Києва, звернулася зі скаргою на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Л. О., яка полягає в непереданні на реалізацію арештованого майна - 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , що належить на праві власності боржнику ОСОБА_2 .
Звертаючись до суду зі скаргою на бездіяльність приватного виконавця, ОСОБА_1 , яка є стягувачем у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, посилалася на те, що у приватного виконавця були відсутні підстави звертатися до Служби у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації з вимогою "про надання дозволу на примусову реалізацію нерухомого майна боржника попри проживання у спірній квартирі малолітньої дитини, оскільки боржник ОСОБА_2 є дядьком малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому чинним законодавством України не передбачено обмежень під час реалізації права власника на розпоряджання майном залежно від того, чи мають право на користування інші особи, зокрема малолітні чи неповнолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір'ю) або ж особою, що їх замінює.
У постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) Велика Палата Верховного Суду вирішувала виключну правову проблему в контексті необхідності отримання держаним (приватним) виконавцем дозволу органу опіки і піклування на примусову реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти.
Велика Палата Верховного Суду у контексті дослідження зазначеного правового питання дійшла висновку, що вимога про отримання дозволу державним виконавцем від органу опіки та піклування на реалізацію майна, право власності на яке або право користування яким належить неповнолітній дитині, встановлена задля додаткового забезпечення захисту прав цієї дитини, зокрема передбачених статтями 17 та 18 Закону України «Про охорону дитини», статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».
Якщо суд приймає рішення про солідарне стягнення з боржника та його поручителя коштів у рахунок погашення їх зобов'язань перед кредитором, то суд не досліджує питання прав тих чи інших осіб, які пов'язані з можливими об'єктами жилої нерухомості, які вже сам державний виконавець відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» визначає до реалізації, зокрема, на відкритих торгах для забезпечення виконання цього судового рішення. Атому проведення такої реалізації майна, в тому числі спірної квартири, не контролюється судом допоки відповідні дії державного виконавця не оскаржуються кимось з учасників виконавчого провадження чи іншими особами відповідно до закону.
Повноваження державного виконавця не мають того характеру та обсягів, які має суд, зокрема, в межах цивільного процесу. Обов'язки і права виконавців, закріплені у статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», не відповідають широті повноважень та обов'язків суду, передбачених ЦПК України для вирішення судових спорів. Як приклад можна навести статтю 19 СК України, яка передбачає право суду не погодитись з висновками органу опіки та піклування. Тоді як законодавство України, зокрема Закон України «Про виконавче провадження», такими повноваженнями державного виконавця не наділяє. Також, наприклад, державний виконавець позбавлений можливості встановлювати, чи є у власності неповнолітніх дітей, місце проживання яких зареєстроване у квартирі, яка підлягає реалізації в межах виконавчого провадження, інше житлове приміщення, чи мають вони право користування іншим житловим приміщенням. Для вирішення подібних питань державний виконавець і має звертатись до органів опіки та піклування для отримання відповідного дозволу, який має враховувати найкращий захист прав неповнолітніх дітей.
На відміну від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на конкретно визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (в тому числі солідарного) з боржника (його поручителя) на визначену суму зобов'язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов'язковим на підставі самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в межах виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову у наданні зазначеного дозволу виконавцю, а також суд у випадку звернення до нього уповноваженої особи щодо дій виконавця та/або органу опіки та піклування. Зазначене стосується також і дій приватних виконавців.
У свою чергу, під час вирішення спірних правовідносин дослідженню, крім іншого, підлягає установлення права користування неповнолітніх дітей майном боржника у контексті комплексного поєднання вимог статей 29, 405 ЦК України, статті 156 ЖК УРСР, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитини», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей».
Так, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (частина четверта статті 29 ЦК України). Цьому кореспондує абзац другий частини другої статті 13 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів (частина перша статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»),
Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (частина десята статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»),
Пункт 18 Правил реєстрації місця проживання визначає перелік документів, які подає особа для реєстрації місця проживання. Зокрема підпункт 4 частини першої пункту 18 Правил реєстрації місця проживання визначає документи, що підтверджують право на проживання в житлі, які подаються при відповідній реєстрації. Абзац перший цього підпункту частини першої пункту 18 Правил реєстрації місця проживання уточнює, що у разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сімї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/ представників).
У разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування) (частина четверта пункту 18 Правил реєстрації місця проживання).
При цьому чинним законодавством не передбачено обмежень під час реалізації права власника на розпорядження майном залежно від того, чи мають право на користування ним інші особи, зокрема малолітні діти, якщо власник не є їх батьком (матір'ю) або ж особою, яка замінює останніх (див. постанови Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 607/8145/18, від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц).
У справі, що переглядається, суди встановили, що на виконанні у приватного виконавця перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 754/6127/22, виданого 08 березня 2023 року Деснянським районним судом міста Києва, про стягнення з боржника ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 488 467,51 грн. за договором позики від 14 грудня 2021 року та борговою розпискою від 14 грудня 2021 року.
20 березня 2023 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Лановенко Л. О. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1, а також про накладення арешту на майно боржника, а саме 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1519286080000, тип об'єкта - об'єкт житлової нерухомості, опис об'єкта - загальна площа 95,6 кв. м, житлова площа 53,6 кв. м.
Відповідно до відомостей із Реєстру територіальної громади м. Києва за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрована малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 15 жовтня 2019 року і по теперішній час.
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34, 35).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Якущенко проти України» («Yakushchenko v. Ukraine») від 24 жовтня 2019 року (заява № 57706/10) зазначено, що національні суди не виконали свого обов'язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідні та важливі аргументи заявника. Дуже важливо вирішити питання, про які заявив заявник, аби підтвердити чи спростувати його доводи. Сукупність зазначених процесуальних недоліків дає підстави Суду зробити висновок, що відмова у задоволені позову заявника була свавільною. Отже, Суд вважає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України.
Виконання судового рішення відповідно до рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Щодо суб'єктного складу учасників справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (частина перша статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і надалі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Положеннями частин першої, другої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник.
Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.
Статтею 74 Закону України «Про виконавче провадження» регламентовано оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби та визначено, що скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.
Під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ суду, слід дотримуватися правового механізму та відповідних положень ЦПК України, визначених у розділі VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень».
Відповідно до положень статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (стаття 448 ЦПК України).
Відповідно до вимог частини першої статті 450 ЦПК України скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.
Системний аналіз вказаних норм процесуального права свідчить про те, що справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими статтею 450 ЦПК України, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються. До участі у справі як заінтересована особа залучається інша сторона виконавчого провадження, оскільки судовим рішенням може бути вирішено питання про її права чи інтереси.
Таким чином, сторона виконавчого провадження, яка звернулася до суду зі скаргою, бере участь в її розгляді як заявник, а інші учасники цього провадження, прав і обов'язків яких безпосередньо стосується розгляд і вирішення цієї скарги, - як заінтересовані особи.
Схожий за змістом правовий висновок щодо суб'єктного складу учасників справи за скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби неодноразово було викладено Верховним Судом, зокрема в постановах від 24 червня 2020 року у справі № 554/352/18, від 19 травня 2021 року у справі № 466/3550/20, від 09 лютого 2022 року у справі № 569/18319/20.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відхилення від сталої судової практики порушує принцип уніфікованого застосування закону, нівелює забезпечення єдності та послідовності судочинства.
Частиною 1 статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.
За змістом частини першої статті 4 Закону діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін ("Горнсбі проти Греції" (Hornsby V. Greece), від 19.03.1997, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-11). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці без неналежних затримок (у справі "Фуклев проти України", заява N 71186/01). На державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці ("Чіжов проти України" п. 40).
Крім того, у рішенні від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 2 ст. 17, п. 8 ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац 5 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов'язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018); невід'ємною складовою права кожного на судовий захист є обов'язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 р. № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Конституційний Суд України у рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
За позицією Конституційного Суду України, висловленою у рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(ІІ)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України (абзац 15 п. З мотивувальної частини рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац 8 п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого ст. 55 Конституції України права кожного на судовий захист.
Конституційний Суд України наголосив, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід'ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв'язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, ст. 129-1, ч. 2 якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Зважаючи на викладене суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення вимог скарги в частині визнання неправомірною бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмили Олегівни, яка полягає у не переданні на реалізацію арештованого майна, а саме частини квартир АДРЕСА_1 , шляхом проведення електронних торгів.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 260,447,450,451 ЦПК України, суд -
Скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмили Олегівни, стягувач - ОСОБА_2 задовольнити частково.
Визнати неправомірною бездіяльність приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмили Олегівни яка полягає у не переданні в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 на реалізацію арештованого майна боржника ОСОБА_2 , а саме частини квартир АДРЕСА_1 , шляхом проведення електронних торгів.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Повний текст ухвали виготовлено 25 вересня 2024 року.
Суддя: