Справа № 161/626/24
Провадження № 2/161/1361/24
16 вересня 2024 року місто Луцьк
Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі :
головуючого - судді Філюк Т.М.
за участі секретаря судових засідань Октисюк С.В.
позивача ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 , про визнання заповіту недійсним, -
ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_4 , про визнання заповіту недійсним.
Позовні вимоги обгрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її дядько ОСОБА_5 . На початку грудня 2023 року їй стало відомо про те, що ОСОБА_5 на випадок своєї смерті склав заповіт, відповідно до якого визначив спадкоємцем належного йому майна ОСОБА_3 . У неї виник сумнів щодо воєвиявлення ОСОБА_6 , оскільки спадкодавець зловживав спиртними напоями, та за могоричі батько ОСОБА_3 запрошував його на господарські роботи. Крім того, зі слів сусідів ОСОБА_6 їй стало відомо, що спадкодавець неодноразово говорив про те, що ОСОБА_7 пропонує скласти заповіт, однак він відмовлявся.
На підставі викладеного, враховуючи полорження ч.1. ч.3 ст. 203 ЦПК України, просить визнати недійсним заповіт ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Максим'як Ж.В. 16 травня 2018 року.
Ухвалою від 01 березня 2024 року відкрито загальне позовне провадження у справі з проведенням підготовчого засідання.
26 березня 2024 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказує на безпідставність заявлених позовних вимог та просить в задоволеннні позову відмовити.
В судовому засіданні позивач підтримала позовні вимоги, просила позов заловольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував щодо задоволення позову.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 , в судове засідання не з'явилась з невідомих суду причин, хоча належним чином була повідомлена про час та місце розглояду справи. В ході розгляду справи надала пояснення, в яких вказувала, що підтримує заявлені позовні вимоги.
Заслухавши пояснення учасників справи, показання свідків, дослідивши та оцінивши докази по справі в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги до задоволення не підлягають.
Відповідно до ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.
Згідно частин 1-5 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі відповідно ч. 2 ст. 1257 ЦК України.
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Як визначено статтею 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Статтею 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Подання заяви про прийняття спадщини є дією, яку повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину тоді, коли такий спадкоємець не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (стаття 1270 ЦК України).
Із системного аналізу зазначених норм права вбачається, що право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (частина 3 статті 1272 ЦК України).
Із системного аналізу зазначеної норми права вбачається, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.
Виходячи з аналізу наведених вище норм матеріального права, слід зробити висновок, що право на спадкування врегульовано законом, а для прийняття спадщини особі, яка вважає себе спадкоємцем, належить вчинити ряд дій щодо прийняття спадщини, в тому числі, подати заяву про прийняття спадщини.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 (свідоцтво про смерть серія НОМЕР_1 ).
Позивач, звертаючись з позовом до суду, вказує, що ОСОБА_5 являється їй рідним дядьком, відповідно, вона є спадкоємцем після його смерті, оскільки інших родичів немає.
На випадок своєї смерті ОСОБА_5 склав заповіт, посвідченийприватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Максим'як Ж.В. 16 травня 2018 року, відповідно до якого спадкоємцем усього належного йому майна визначив ОСОБА_3 .
Відповідно до дослідженої судом копії спадкової спарви, заведеної після смерті ОСОБА_5 , з заявою про прийняття спадщини звернувся спадкоємець за заповітом - ОСОБА_3 .
Судом встановлено, що протягом строку, визначеного статтею 1270 ЦК України позивач ОСОБА_1 з заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не звернулась, хоча як пояснила судовому засіданні, про відкриття спадщини їй стало відомо на наступний день після смерті дядька ОСОБА_5 , тобто ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім того, встановлено, що позивач не є такою що прийняла спадщину у вдповідності до ч.3 ст. 1268 ЦК України, оскільки не проживала на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем, також не зверталась до суду з заявою про визначення їй додаткового строку для прийняття спадщини.
Відповідно до частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У частині 1 та 2 статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині 1 статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Суд звертає увагу на те, що звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним заповіту, позивач повинен довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним заповітом і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним заповіту, не будучи при цьому спадкоємцем, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним заповіт порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.
Аналогічні висновки про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку із недоведенням заявниками прийняття спадщини та, як наслідок, відсутність порушеного права, що підлягає захисту, були висловлені Верховним Судом у постановах: від 31 серпня 2020 року (справа № 476/988/17, провадження № 61-2532св19) та від 16 червня 2021 року (справа № 652/1031/18, провадження № 61-21387св19).
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Такої ж позиції дотримується Об'єднана палата Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 та постанові від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18.
З урахуванням обставин справи, на підставі досліджених у відповідності до вимог статті 81 ЦПК України доказів, приходить до висновку про недоведеність тієї обставини, що ОСОБА_1 є спадкоємцем померлого ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , адже позивачка не прийняла спадщину після смерті спадкодавця.
А тому, з урахуванням зазначених положень закону, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, оскільки захисту підлягає тільки порушене право сторони, яке в цьому випадку не відбулось.
Керуючись ст.ст. 2-5,11-13,141,279,352,354,430 ЦПК України, суд -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 , про визнання заповіту недійсним відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, в разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Дата складання повного тексту рішення 25 вересня 2024 року.
Суддя Луцького міськрайонного суду
Волинської області Т.М.Філюк