П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
24 вересня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/23712/24
Перша інстанція: суддя Завальнюк І.В.,
повний текст судового рішення
складено 19.08.2024, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Федусика А.Г.,
суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі - АДПСУ) та просив:
- визнати бездіяльність АДПСУ щодо здійснення перерахунку та виплати йому грошового забезпечення з 29.01.2020 по 14.04.2020 року, допомоги на оздоровлення за 2020 рік, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, передбачену пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням обрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 01.01.2020 року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14 Постанови КМУ "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 №704 (далі Постанова №704), протиправною;
- зобов'язати АДПСУ здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення з 29.01.2020 по 14.04.2020 року, допомогу на оздоровлення за 2020 рік, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби, передбачену пунктом 2 статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням обрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 01.01.2020 року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14 Постанови № 704.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року позовну заяву повернуто позивачу.
Не погоджуючись з даною ухвалою, заявник подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що судове рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим апелянт просить його скасувати та направити справу до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Приймаючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на норми статті 122 КАС України та статті 233 КЗпП України, позивач пропустив тримісячний строк на звернення до суду з даним позовом, який розпочав відлік з наступного дня після завершення дії карантину, тобто з 01.07.2023, та завершився 01.10.2023, а звернувся він до суду 27.07.2024 року.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху у зв'язку з пропуском звернення до суду з позовом та надано строк на усунення недоліків позовної заяви.
12.08.2024 року, на виконання вищезазначеної ухвали представником позивача до суду надано заяву, в якій останній просив поновити позивачу строк на звернення до суду із даними вимогами.
В обґрунтування заяви було зазначено, що позивач не має юридичної освіти та був упевнений, що під час проходження служби грошове забезпечення та інші виплати нараховувалися та були виплачені в повному обсязі, про що запевняло його керівництво під час його звільнення з військової служби у 2020 році. В червні 2024 року ОСОБА_2 в ході спілкування з позивачем повідомив йому, що з 29.01.2020 року військовими частинами ДПСУ грошове забезпечення та інші виплати включно нараховувалися та були виплачені з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" станом на 01.01.2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно додатками 1,14 Постанови №704. Представник запропонував позивачу перевірити це питання шляхом отримання архівної відомості з інформацією про отримані виплати в 2020 році. 01 липня 2024 року позивач отримав з військової частини НОМЕР_1 архівну відомість № 9862 з січня 2020 р. по грудень 2020 р.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року визнано причини пропуску строку неповажними та повернуто позовну заяву заявнику.
Загальні норми процедури судового оскарження в рамках розгляду публічно-правових спорів регулюються Кодексом адміністративного судочинства України.
Так, частина перша статті 118 КАС України визначає, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Спір щодо стягнення належного грошового забезпечення (належної працівникові заробітної плати) є спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці.
Умови проходження більшості видів публічної служби, у тому числі питання щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, зокрема, статтею 233 КЗпП України.
Частиною 1 статті 233 КЗпП України встановлено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Частиною 2 цієї ж статті визначено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні
Відповідно до пункту 1 глави ХІХ Прикінцевих положень КЗпП України під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 згаданого Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою КМУ від 27.06.2023 року №651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
З наведеного вбачається, що з огляду на норми статті 122 КАС України та статті 233 КЗпП України, позивач пропустив тримісячний строк на звернення до суду з даним позовом, який розпочав відлік з наступного дня після завершення дії карантину, тобто з 01.07.2023 року, та завершився 01.10.2023 року, а позивач звернувся до суду 27.07.2024 року (позов подано на пошту).
З аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що строк звернення до адміністративного суду це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому, перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Апеляційний суд вважає, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом встановленого законом строку від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
В доводах апеляційної скарги апелянт зазначає доводи, аналогічні тим, які викладені у заяві від 12.08.2024 року, а саме: вказує на свою юридичну необізнаність та зазначає, що лише 01.07.2024 року отримав від відповідача інформацію, з якої дізнався про порушення своїх прав.
Апеляційний суд наголошує, що нездійснення протягом чотирьох років після звільнення жодних дій задля отримання інформації про нараховані та виплачені суми очевидно свідчить про усвідомлену бездіяльність позивача та відсутність будь-яких об'єктивних перешкод своєчасно звернутися до суду в тому випадку, якщо позивач вважає неповним остаточний розрахунок при звільненні. Подальші звернення позивача не утворюють зупинення перебігу строку на звернення до суду із позовними вимогами задля вирішення спірних правовідносин, що виникли під час звільнення позивача в 2020 році.
Отже, як вірно зазначив суд 1-ї інстанції, такі обставини не є переконливими для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними.
Апеляційний суд наголошує на тому, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 №17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Перевіривши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що позивачем, в даному випадку, був пропущений встановлений законом строк звернення до суду із цими позовними вимогами, та при цьому не зазначено поважних причин пропуску такого строку, а також не надано доказів, які б підтверджували наявність цих поважних обставин.
При цьому, одночасно необхідно зауважити, що сутність зазначеного «інституту» полягає в тому, що особа, яка звертається до суду за захистом порушеного права була не в змозі зробити це внаслідок незалежних від неї обставин, зокрема, якщо цьому перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія.
Так, учасники справи зобов'язанні діяти вчасно та в належний спосіб, у зв'язку з чим, будь-які зволікання останніх не свідчать про намір добросовісної реалізації права на звернення до суду.
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Право на доступ до правосуддя в Україні, як і в більшості держав світу, не є абсолютним і обмежене передусім встановленим строком звернення до суду. Такий підхід обумовлений необхідністю дотримання іншого, не менш важливого принципу - верховенства права, а точніше, одного з його елементів - принципу правової визначеності.
У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії», зазначено про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані.
Резюмуючи усе вищевикладене, апеляційний суд вважає обґрунтованим висновок суду 1-ї інстанції, що враховуючи недоведеність заявником існування об'єктивно непереборних обставин, які унеможливили своєчасне звернення до суду з цими вимогами, визнання неповажними зазначених заявником причин пропуску строку, та фактичне невиконання позивачем вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху - позовна заява підлягає поверненню позивачу.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм процесуального права, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду - без змін.
Керуючись ст.308, 311, 312, 316, 321, 325, 327, 329 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення а ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Суддя-доповідач А.Г. Федусик
Судді А.В. Бойко О.А. Шевчук