Справа № 120/286/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Жданкіна Н.В.
Суддя-доповідач - Граб Л.С.
19 вересня 2024 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Граб Л.С.
суддів: Білої Л.М. Сторчака В. Ю. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив:
-визнати відмову начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 полковника ОСОБА_2 оформлену листом №8918 від 14.12.20236 року в оформленні відстрочки від призову під час мобілізації на підставі абз.4 ч.1 ст.23 Закону №3543-ХІІ військовозобов'язаному ОСОБА_1 протиправною;
-зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 оформити відстрочку від призову під час мобілізації ОСОБА_1 на підставі абз.4 ч.1 ст.23 Закону №3543-ХІІ.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 20.05.2024 в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору.
За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що 10.10.2023 позивач звернувся до начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» із заявою, в якій просив надати йому відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, як такому, що має на своєму утриманні три дитини віком до 18 років. До заяви додав:
-копію паспорта ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 від 02.10.1996;
-копію свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 від 09.09.2020;
-копію паспорта дружини ОСОБА_3 № НОМЕР_3 ;
-копію свідоцтва про народження ОСОБА_4 , серії НОМЕР_4 від 08.09.2020;
-копію свідоцтва про народження ОСОБА_5 , серії НОМЕР_5 від 19.08.2010;
-копію свідоцтва про народження ОСОБА_6 , серії НОМЕР_6 ;
-копію сповіщення сім'ї (близьких родичів) зниклого безвісті ОСОБА_7 ;
-копію довідки про склад сім'ї.
Листом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 12.10.2023 № 7232 та повторно листом від 14.12.2023 №8918 за результатами розгляду цієї заяви позивача повідомлено, що згідно чинного законодавства, саме-на ОСОБА_3 покладено обов'язок утримувати свою дитину ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . При цьому, до зави від 10.10.2023 заявником не долучено документів, які б могли підтвердити поважність причин, за яких ОСОБА_3 не може надавати належного утримання своїй дочці - ОСОБА_6 . Відтак, підстав для відстрочки відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", немає.
Вищезазначене слугувало підставою для звернення позивачем до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про необгрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
За змістом частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.1 цього Закону захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Ч.1 ст.2 вказаного Закону визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Пунктом 6 ст.2 зазначеного Закону передбачені наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022р. «Про введення воєнного стану в Україні» (затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24.02.2022р.) введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022р. строком на 30 діб.
На момент розгляду адміністративної справи в суді апеляційної інстанції строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Положеннями ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" передбачено відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Так, згідно абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
Аналізом наведеної норми свідчить, що законодавцем чітко вказана підстава при якій військовозобов'язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, зокрема, при умові перебування на утриманні яких трьох і більше дітей віком до 18 років.
Дана норма є імперативною, вичерпною та не передбачає додаткових умов чи альтернатив окрім вказаних в нормі закону.
Спір у цій справі виник у зв'язку з відмовою відповідача у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
В площині норм СК України спірне питання стосується обов'язку вітчима утримувати неповнолітню падчерку.
Загальний порядок здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків закріплено у ст.ст.14, 15 СК України.
Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.
У той же час, сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Майновий обов'язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов'язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Статтею 141 СК України, передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Стаття 180 СК України, визначає, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Пунктом 2 ч.1 ст.164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, вони: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Статтями 207 та 232 СК України унормовано поняття «усиновлення» та правові наслідки усиновлення. Зокрема, Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.
З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням. При усиновленні дитини однією особою ці права та обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка. моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому - між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини. Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.
Закон України від 26.04.2001 № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.
Стаття 12 цього Закону передбачає, що позбавлення батьківських прав або відібрання дитини у батьків без позбавлення їх цих прав не звільняє батьків від обов'язку утримувати дітей.
Згідно ч.1 ст. 260 СК України, якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.
Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (ч.1 ст. 268 СК України).
Отже, сімейне законодавство містить чітке розмежування таких понять, як «батько», «мати», «дитина», «вітчим», «падчерка», «усиновлений», «усиновитель». Перед усім, це пов'язано із різним обсягом прав та обов'язків названих суб'єктів сімейних правовідносин по відношенні один до одного. І як свідчить зміст вищезазначених правових норм, обов'язок утримання падчерки, виникає у вітчима за умови, якщо в дитини немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, висловленими у постанові від 14 грудня 2023 року у справі № 160/11228/23.
З матеріалів справи з'ясовано, що ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації згідно абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", як такому, що має на своєму утриманні три дитини віком до 18 років.
Із наданих позивачем копій документів, які також долучалися до заяви про відстрочення, слідує, що позивач є батьком:
-неповнолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_5 ;
-малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 .
При цьому, згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_7 , 09.10.2020 ОСОБА_1 уклав шлюб з ОСОБА_8
ОСОБА_8 має дитину- ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьком якої згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 записаний ОСОБА_7 , з яким ОСОБА_8 раніше перебувала у шлюбі.
Згідно сповіщення сім'ї (близьких родичів) зниклого безвісті від 13.07.2023, сформованого ІНФОРМАЦІЯ_6 , солдат ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , військовослужбовець в/ч НОМЕР_8 , зник безвісті 12.07.2023 на позиції поблизу м. Кремінна Северодонецького району Луганської області під час ворожого мінометного обстрілу, під час штурму окопів противника, після евакуації поранених силами резерву були організовані його пошуки, але вони виявились безрезультатними.
В позовній заяві, ОСОБА_1 вказав, що біологічний батько ОСОБА_6 зник безвісти, а його батьки є особами з інвалідністю, в зв'язку з чим, на переконання позивача, не можуть надавати допомогу та утримувати онуку. А тому, він фактично є вітчимом ОСОБА_6 та зобов'язаний утримувати неповнолітню падчерку.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що позивач не надав суду доказів того, що він є опікуном чи усиновителем малолітньої ОСОБА_6 та має законодавчо встановлені обов'язки щодо неї.
При цьому, суд звертає увагу на те, що разом із заявою про відстрочку від призову позивачем подано до відповідача лише документ, який свідчить про його одруження з ОСОБА_8 , однак такий жодним чином не підтверджує тієї обставини, що його дружина не може надавати дитині належного утримання.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції обгрунтовано звернуто увагу і на те, що законодавством передбачено соціальний захист членів сімей військових і цивільних осіб, які зникли безвісти за особливих обставин. Це регулюється Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин»; Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»; Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затверджений постановою правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року №22-1, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846.
Зокрема, право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника мають діти віком до 18 років.
Пенсія призначається на період, протягом якого зникла особа зберігає правовий статус особи, зниклої безвісти за особливих обставин.
Тобто, зважаючи на те, що ОСОБА_7 вважається зниклим безвісті, ОСОБА_9 , за умови подання відповідного пакету документів, має виплачуватися пенсія по втраті годувальника на неповнолітню дитину- ОСОБА_6 .
Крім того, ОСОБА_1 подав лише відомості, що стосуються батьків ОСОБА_7 (батька дитини), однак не надав доказів на підтвердження того, що ОСОБА_6 , не має діда та баби-батьків матері, здатних її утримувати.
Тобто, надані відповідачу документи не підтверджують факт перебування у позивача на утриманні трьох неповнолітніх дітей, що могло б бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі положень пп. "г" п.2 ч.4 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 20 травня 2024 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Граб Л.С.
Судді Біла Л.М. Сторчак В. Ю.