18 вересня 2024 року Справа № 280/2374/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Стрельнікової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного провадження, без виклику учасників справи (у письмовому провадженні), адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач, ГУ ПФУ в Запорізькій області), в якій позивач просить суд:
- визнати бездіяльність Відповідача, щодо не поновлення пенсії Позивачки - протиправною та дискримінаційною, визнати протиправними та дискримінаційними та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії Позивачці викладене в рішенні Відповідача №211 від 14.09.2023 року та визнати протиправними та дискримінаційними дії Відповідача стосовно відмови поновити виплату пенсію Позивачці;
- зобов'язати Відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області вчинити певні дії - поновити виплату пенсії Позивачці з 12.06.1996 року, на вказаний нею банківський рахунок - № НОМЕР_1 в АТ "Ощадбанк", з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач (представник позивача) зазначив, що ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) є громадянкою України та постійно, з 11.06.1996, мешкає у Ізраїлі. Необхідний для призначення пенсії трудовий стаж позивачка здобула на території України (більше 39 років), тобто має всі необхідні умови для отримання пенсії за віком. Проте після виїзду за кордон позивачка призначеної пенсії не отримувала. З метою поновлення пенсійних виплат представник позивачки звернувся до відповідача із заявою від 29.07.2021, проте відповідач відмовив у поновленні пенсії (лист від 12.08.2021 №0800-0210-8/54638). Вищезазначену відмову було оскаржено до суду, та відповідно до рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10.04.2023 року по справі №280/1900/22 було визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області щодо не прийняття рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення / перерахунок пенсії від 21.05.2021. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, у порядку визначеному ч. 2 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», прийняти рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення / перерахунок пенсії від 21.05.2021, з урахуванням правової оцінки викладеної судом у цьому рішенні. Проте, Відповідач в своєму Рішенні №211 від 14.09.2023 року повторно відмовив у поновленні виплати пенсії, обґрунтовуючи свою відмову тим, що позивачка буцімто повинна особисто надати до структурного підрозділу, який здійснює прийом та обслуговування осіб, документи, що засвідчують її особу та проживання (реєстрацію) на території України та оригінали документів. 08.01.2024 року, представник позивачки, діючи на підставі нотаріальної довіреності, направив відповідачу апостильовану та нотаріально завірену заяву позивачки про поновлення виплат пенсії на поточний банківський рахунок. Листом №0800-0202-8/9748 від 05.02.2024 відповідач відмовив виплачувати пенсійні кошти позивачки на визначений нею банківський рахунок оскільки нібито для виплати пенсії через поточні рахунки в банках Позивачці необхідно також особисто подати Відповідачу заяву про виплату пенсії на її банківський рахунок. Враховуючи вину у поведінці органів Пенсійного фонду України, недоотримана пенсія Позивачці має бути виплачена з 12.06.1996 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Також зазначає, що поновлення та виплата пенсії Позивачці повинна бути здійснена ретроактивно з 12.06.1996 року з урахуванням індексації. Посилається на постанови Верховного Суду, у яких зазначено, що чинним законодавством передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому, відсутні вказівки на те що останній повинен звертатися до органу Пенсійного фонду України особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою. Під «особистим зверненням пенсіонера», про що йде мова у статті 1.5 Порядку 22-1, слід розуміти - особисте підписання пенсіонером заяви про поновлення пенсії, а не фізичне переміщення цієї особистої заяви пенсіонера до приймальні відповідача. Представник позивачки вважає такі твердження відповідача безпідставними та з посиланням практику Конституційного Суду України, та Європейського суду з прав людини просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 01.04.2024 позов був залишений без руху, позивачці наданий строк для усунення недоліків позову.
Від представника позивача надійшло повідомллдення про усунення недоліків та надано доказ сплати судового збору.
Ухвалою від 22.04.2024 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву.
Відповідач позов не визнав, надав суду відзив від 13.05.2024, в якому зазначив, що позивачем було пропущено строк звернення до суду з позовом за захистом прав, свобод та інтересів, оскільки він звернувся до суду 15.03.2024 року, проте, позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити перерахунок його пенсії з 12.06.1996. На виконання Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10.04.2023 у справі №280/1900/22 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Запорізькій області повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 від 21.05.2021 та прийнято рішення №211 від 14.09.2023 про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 обов'язковою умовою для поновлення виплати пенсії є наявність у пенсійного органу пенсійної справи особи. Виплата раніше призначеної позивачці пенсії була припинена органом, яким призначена та здійснювалась виплата пенсії, а не органом Пенсійного фонду. Зважаючи на те, що позивачка ніколи не перебувала на обліку у відповідача, а також те, що у відповідача відсутня пенсійна справа позивачки, то відповідно у пенсійного органу не виникає обов'язку автоматично поновити пенсію з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення у справі № 25-рп/2009, а тим більше, з моменту її припинення, як того вимагає позивачка - з 12.06.1996. Відповідач також звертає увагу суду на те, що відповідно до копії закордонного паспорту позивачки, виданого 27.03.1996 (наданого 21.05.2021 при зверненні за поновленням пенсії), паспорт був дійсний до 27.03.2006. Тобто, строк дії закордонного паспорта позивачки на момент звернення до відповідача за поновленням пенсії сплинув 27.03.2006. Отже, представником позивачки при поданні заяви про поновлення пенсії не були надані документи, що підтверджують її особу та належність до громадянства України, оскільки паспорт є недійсним. Також відповідач зазначає, що ОСОБА_1 пенсія відповідачем не була призначена, а призначалась органом соціального захисту, пенсійна справа ним не передавалась, бо була закрита у зв'язку з виїздом позивачки за кордон. Пенсійна справа у відповідача відсутня. В зв'язку з чим вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими. Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
27.08.2024 від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив у якій зокрема зазначено наступне. Позивачка не несе відповідальність за збереження пенсійних справ чи їх витребування у відповідних органів. Відповідно до Порядку № 22-1 органи Пенсійного фонду наділені повноваженнями витребовувати необхідні для призначення пенсії документи в підприємств, установ, організацій. Відповідно до викладеного вище, усі повноваження щодо подальшої виплати, перерахунку, поновлення пенсії з 2002 року перейшли до Відповідача, а тому його твердження про те, що позивачка ніколи не перебувала на обліку у відповідача, а також те, що у відповідача відсутня пенсійна справа позивачки, то відповідно у пенсійного органу нібито не виникає обов'язку автоматично поновити пенсію є необгрунтованим. Просить позовні вимоги задовольнити.
Суд, оцінивши повідомлені обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наступне.
З матеріалів адміністративної справи судом встановлено, що ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчення особи НОМЕР_3 , видане органом відділенням МВС в м. Холон, 09.10.1996, ІПН НОМЕР_2 ), 13.04.1996 була звільнена за ст. 38 КЗпП України у зв'язку з виходом на пенсію.
Перед виїздом за кордон позивачка мешкала за адресою: АДРЕСА_1 .
27.03.1996 позивачка отримала паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_4 , строк дії якого закінчився 27.03.2006.
11.06.1996 позивачка виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль з квітня 1997 року.
Після переїзду на місце постійного проживання в Ізраїль, позивачці офіційними органами Ізраїлю був наданий документ - посвідченням особи № НОМЕР_3 , виданий органом відділенням МВС в м. Холон, 09.10.1996.
29.07.2021 представником позивачки надіслано до відповідача, нотаріально посвідчену та апостильовану, заяву позивачки про поновлення пенсії з доданими до неї документами.
Листом від 12.08.2021 за вих.№0800-0210-8/54638 ГУ ПФУ в Запорізькій області повернуло без розгляду надані представником позивачки документи та повідомило, що “…для продовження виплати пенсії ОСОБА_1 необхідно надати до відділу документи, що засвідчують їх особу та проживання (реєстрацію) на території України та оригінали документів».
Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивачка (представник позивачки) звернулась з позовом до суду.
Рішенням Запорізького окружного суду від 10.04.2023 у справі №280/1900/22 яке набрало законної сили 05.09.2023 адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області щодо не прийняття рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення / перерахунок пенсії від 21.05.2021 та зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, у порядку визначеному ч. 2 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», прийняти рішення за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення / перерахунок пенсії від 21.05.2021, з урахуванням правової оцінки викладеної судом у цьому рішенні.
На виконання рішення Запорізького окружного суду від 10.04.2023 у справі №280/1900/22 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Запорізькій області було за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення / перерахунок пенсії від 21.05.2021 було прийнято рішення №211 від 14 вересня 2023 року яким відмовлено ОСОБА_1 в поновленні пенсії за віком. У рішенні зазначено, що згідно з Порядком №22-1, заява про поновлення пенсії подається заявником особисто до територіального органу Пенсійного фонду України. Особа, яка звертається за пенсією, повинна пред'явити паспорт (або інший документ) що засвідчує цю особу, довідку про місце її проживання разом з оригіналами документів, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрацію) в Україні та вік. Таким чином, для продовження виплати пенсії ОСОБА_1 необхідно особисто надати до структурного підрозділу, який здійснює прийом та обслуговування осіб, документи, що засвідчують її особу проживання (реєстрацію) в Україні та оригінали документів. До звернення були долучені копії наступних документів заявниці: посвідчення особи, копія трудової книжки, довіреності, документа про присвоєння реєстраційного номеру облікової карти податків, заяви про виплату пенсії на поточній банківський рахунок від 05.01.2022 та заяви про поновлення пенсії. Жодних оригіналів документів додано не було. Прийнято рішення відмовити ОСОБА_1 в поновленні пенсії за віком, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у зв'язку з ненаданням оригіналів необхідних документів.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням позивачка звернулась через свого представника з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, які виникли між сторонами спору, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі Закон №1058-IV).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим у встановленому законом порядку;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 51 Закону №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в пункті 3.3. цього Рішення, оспорюваними нормами Закону №1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.
Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв'язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 "Пічкур проти України" від 7 лютого 2014 року.
Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону №1058-ІV створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.
Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.
Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14 лютого 2019 року у справі № 766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:
1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;
3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;
6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
У подальшому, Верховний Суд підтверджував вказану позицію в постановах від 13 червня 2019 року у справі № 204/1134/17 (2а/204/91/17), від 30 вересня 2019 року у справі № 475/164/17, від 1 жовтня 2019 року у справі №804/3646/18 та від 30 вересня 2021 року у справі № 540/4060/20.
Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком № 22-1.
Відповідно до пункту 2.8 Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Згідно з положеннями пункту 2.9 Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Документи мають бути чинними (дійсними) на дату їх подання.
Документи, видані компетентними органами іноземних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Документи, складені іноземною мовою, подаються разом з їх перекладами українською мовою, засвідченими в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
З аналізу зазначеної норми вбачається, що особа яка звертається до пенсійного органу із заявою про поновлення пенсії повинна пред'явити чинні паспорт або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік. Документи, видані компетентними органами іноземних держав щодо громадян України, іноземців і осіб без громадянства, визнаються дійсними в Україні за наявності легалізації; при цьому документи, складені іноземною мовою, подаються разом з їх перекладами українською мовою, засвідченими в установленому порядку.
Згідно ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Запорізького окружного суду від 10.04.2023 у справі №280/1900/22 яке набрало законної сили 05.09.2023 зокрема втсановлено що: «27.03.1996 позивачка отримала паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_4 , строк дії якого закінчився 27.03.2006.
11.06.1996 позивачка виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль з квітня 1997 року.
Після переїзду на місце постійного проживання в Ізраїль, позивачці офіційними органами Ізраїлю був наданий документ - посвідченням особи № НОМЕР_3 , виданий органом відділенням МВС в м. Холон, 09.10.1996.
29.07.2021 представником позивачки надіслано до відповідача, нотаріально посвідчену та апостильовану, заяву позивачки про поновлення пенсії з доданими до неї документами.»
У відзиві відповідач звертає увагу суду на той факт, що відповідно до копії закордонного паспорту позивачки, виданого 27.03.1996 (наданого 21.05.2021 при зверненні за поновленням пенсії), паспорт був дійсний до 27.03.2006. Тобто, строк дії закордонного паспорта позивачки на момент звернення до відповідача за поновленням пенсії сплинув 27.03.2006. Доказів зворотнього позивачем суду не надано.
Додана до позову копія нового закордонного паспорту позивачки, виданого 24.07.2023 дійсного до 24.07.2033 не може бути прийнята судом до уваги, оскільки спірним у справі рішення відповідача №211 від 14.09.2023, яке було прийнято за наслідками розгляду саме заяви позивачки від 21.05.2021, і до цієї заяви не було і могло бути долучено копії нового паспорта позивачки.
Отже, спірним у межах цієї справи є питання, чи є копія паспорту громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_4 , строк дії якого закінчився 27.03.2006, документом, який посвідчує особу у розумінні норм законодавства України, зокрема пункту 2.9 Порядку №22-1.
Пунктом 2.22 Порядку №22-1 передбачено, що за документ, який засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт громадянина України, довідка про реєстрацію місця проживання особи у випадках, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру», тимчасове посвідчення громадянина України (для іноземців та осіб без громадянства - посвідка на постійне проживання, посвідчення на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист).
Згідно зі ст. 22 Закону України «Про єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» паспорт громадянина України для виїзду за кордон є документом, що посвідчує особу, підтверджує громадянство України особи, на яку він оформлений, і дає право цій особі на виїзд з України і в'їзд в Україну.
Кожен громадянин України має право на отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон оформляється особам, які не досягли шістнадцятирічного віку, на чотири роки, а особам, які досягли шістнадцятирічного віку, - на 10 років.
До паспорта громадянина України для виїзду за кордон вноситься така інформація: дата закінчення строку дії документа.
Відповідно до п. 1 Перехідних положень зазначеного документи, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, видані до дня набрання чинності цим Законом, є чинними до закінчення строку їх дії та не підлягають обов'язковій заміні.
Підпунктом 2 п. 89 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2014 № 152, визначено, що паспорт для виїзду за кордон визнається недійсним, вилучається, анулюється та знищується у разі: закінчення строку його дії або прийняття рішення про його обмін до закінчення строку його дії.
З аналізу наведених норм слідує, що паспорт громадянина України для виїзду за кордон є належним документом, що засвідчує особу, виключно протягом дії такого паспорта та втрачає чинність після закінчення строку його дії.
Із матеріалів справи встановлено, що на момент подання заяви про поновлення пенсії (21.05.2021) строк дії паспорта позивачки для виїзду за кордон сплив, доказів продовження строку дії паспорту не надано.
Суд зазначає, що встановлені законом вимоги щодо надання до органу, що призначає пенсію документу, що засвідчує особу, яка звернулася з відповідною заявою, навіть через свого представника встановлено для ідентифікації такої особи.
Разом з тим, суд зауважує, що закінчення строку дії паспорта не є автоматичною умовою позбавлення громадянства України, оскільки така особа не позбавлена права у встановленому законом порядку отримати (продовжити дію) документа, що підтверджує її особу на території України.
Доказів того, що позивачка подавала до Управління дійсний паспорт громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_5 від 24.07.2023, строком дії до 24.07.2033, до суду не надано.
Враховуючи встановлені обставини суд дійшов висновку, що в даному випадку позивачкою не дотримано норм Порядку №22-1 щодо подання необхідних документів для поновлення виплати пенсії.
Аналогічна правова позиція щодо тлумачення норм Закону №1058-IV та Порядку №22-1 викладена у постанові Верховного Суду від 21.09.2018 у справі №805/465/18-а, від 01.10.2021 у справі №280/5116/19, від 21.12.2021 у справі №540/1588/19.
Доводи позивачки про те, що вона є громадянкою України (з посиланням на надані до матеріалів справи докази), на результат розгляду цієї справи не впливають, через те, що зазначені обставини не є предметом розгляду цієї адміністративної справи. Предметом розгляду цієї справи є правомірність рішення (рішень) відповідача про відмову в поновленні позивачці пенсії, за результатами розгляду заяв та доданих до них документів, а як встановлено судом, позивачкою не додано усіх необхідних документів для поновлення пенсії.
Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що позивачка не позбавлена можливості повторного звернення за призначенням (поновленням) пенсії до органів Пенсійного фонду України, з дотриманням порядку, визначеного, зокрема, у Законі №1058-IV і затвердженому на виконання його положень Порядку №22-1.
Суд звертає увагу на те, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Частинами 1, 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Приписами статті 90 КАС України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, є не обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про відмову в задоволенні позову. Також,
З урахуванням положень статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2, 5, 9, 77, 132, 139, 143, 243-246, 255, 295 КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м.Запоріжжя, пр. Соборний, буд.158-Б; код ЄДРПОУ 20490012) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.
Суддя Н.В. Стрельнікова