Справа № 595/1508/24
Провадження № 2-о/595/122/2024
12.09.2024 місто Бучач
Суддя Бучацького районного суду Тернопільської області Созанська Л.І., ознайомившись із матеріалами заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини,-
Заявник ОСОБА_1 , в порядку окремого провадження, звернувся до Бучацького районного суду Тернопільської області із заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначає, що 23 березня 2007 року між ним та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб. Від даного шлюбу в них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 03 лютого 2021 року ухвалою Бучацького районного суду Тернопільської області визнано на території України рішення Окружного суду Седертерн м. Стокгольм Швеція від 06 травня 2020 року у справі № Т 14647-19 про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яке набрало законної сили 27 травня 2020 року. Син до та після розірвання шлюбу проживає разом із заявником в АДРЕСА_1 та перебуває на його повному утриманні. Заінтересована особа ОСОБА_2 постійно знаходиться за межами України, не приймає участі у вихованні та утриманні сина ОСОБА_3 . Заявник самостійно створив дитині належні умови для виховання та розвитку, забезпечує сина всім необхідним. Встановлення даного факту необхідне заявнику для захисту прав та інтересів дитини, зокрема для оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину від держави, оформлення статусу «одинокого батька», який дає право на щорічну додаткову відпустку, податкову соціальну пільгу, першочергове отримання житлових приміщень та гарантій, передбачених законодавством про працю.
Ознайомившись із вказаною заявою, вважаю, що у відкриті провадження слід відмовити з наступних підстав.
Відповідно до роз'яснень викладених у частині 3 пункту 2 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №3 від 03 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» суди при вирішенні питання про відкриття провадження у справі зобов'язані перевірити належність справ до їх юрисдикції та підсудності.
Тобто, вирішуючи питання про відкриття провадження, суди повинні перевірити відповідність вимог, з якими заявник звертається до суду для захисту, дотримання позивачем вимог, передбачених відповідним процесуальним законодавством України, а також юрисдикційну підсудність.
В силу вимог ч. 3 ст. 294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
Вимогами частини першої та другої статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян, проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо, тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.
При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов'язаний з'ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.
Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.
Звертаючись до суду із вказаною заявою, ОСОБА_1 зазначає, що встановлення факту самостійного виховання та утримання сина необхідне йому для можливості оформлення документів щодо соціальної допомоги, а також оформлення статусу «одинокого батька», який дає право на щорічну додаткову відпустку, податкову соціальну пільгу, а також гарантій, передбачених законодавством про працю.
Таким чином, метою встановлення даного факту заявником зазначено захист прав та інтересів дитини, а також його (заявника) прав, необхідність йому можливості одноосібно звертатись до державних від імені та в інтересах сина. При цьому, жодних обставин існування перешкод у вирішенні ним питань можливості одноосібно звертатись до державних органів від імені та в інтересах сина без встановлення цього факту заявником суду не зазначено і доказів такого до заяви не додано.
Згідно роз'яснень, викладених у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №200/14136/17 (провадження № 61-15965св19), суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.
Аналізуючи дані положення, Верховний Суд зазначив, що юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, а також вказав, що у разі, коли буде виявлено, що встановлення підвідомчого судові факту пов'язане з вирішенням спору про право, суд відмовляє в прийнятті заяви до розгляду в окремому провадженні, а якщо це буде виявлено під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Аналогічні положення містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення».
Суд вважає, що саме по собі встановлення судом факту виховання та утримання дитини батьком без участі матері не породжує для заявника юридичних наслідків, тобто від встановлення вказаних фактів не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Зокрема, мати (батько) має право звернутися до суду з позовом про позбавлення другого з батьків батьківських прав через ухиляння його від виконання своїх обов'язків з виховання дитини. При цьому, одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.
Суд зауважує, що позбавлення або обмеження одного з батьків права на виховання дитини є спором про право та виключає розгляд справи у порядку окремого провадження.
Такий факт може бути підтверджений за рішенням суду виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Жодний нормативно-правовий акт, що регулює сімейні відносини та захист прав дітей, не зобов'язує підтверджувати актом факт відсутності участі батьків у вихованні дитини, або підтверджувати його безумовну та одноосібну участь у вихованні та піклуванні.
Більш того, відповідно до вимог ст. 19 СК України при розгляді судом справ щодо участі у вихованні дитини одного з батьків, місця проживання дитини, позбавлення батьківських прав обов'язковою є участь органів опіки та піклування, які подають письмовий висновок щодо розв'язання спору, що також вказує на позовний порядок розгляду цих справ.
Отже, захист порушених прав у зв'язку з невиконанням, неприйняттям участі одним із батьків у вихованні дітей, тобто самоусунення від виконання батьківських обов'язків, має розглядатись в іншому порядку, передбаченому законом.
Питання належного виховання дітей, досягнення порозуміння між батьками і дітьми, відповідальності батьків за неналежне виконання батьківських обов'язків завжди є важливими й актуальними. Законом України «Про охорону дитинства» визначено, що батьки або особи, які їх замінюють, зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Закон передбачає, що виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини.
Відповідальність щодо виховання дітей покладена на обох батьків, незалежно від того, проживають вони разом чи окремо, оскільки обов'язок здійснювати належне виховання та нагляд за малолітнім є рівним для обох з них.
Обов'язки батьків висвітлені в ст. 150 СК України, згідно якої батьки зобов'язані: виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя та поважати дитину.
За невиконання або неналежне виконання обов'язків щодо виховання дітей батьки можуть бути притягнені до різних видів юридичної відповідальності.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
Як вбачається з поданої заяви, в якості обґрунтування доведеності факту самостійного виховання та утримання сина заявник посилається на невиконання матір'ю її батьківських обов'язків, що підлягає доведенню в судовому засіданні та, відповідно до вимог ст. 155 СК України, може мати для останньої негативні наслідки у виді притягнення її до відповідальності, суттєво впливає на її права та обов'язки в подальшому, а, отже, містить ознаки спірності правовідносин.
Такого висновку дійшов Верховний Суд в ухвалі суду від 27 лютого 2024 року по справі № 196/1326/23 провадження № 61-2160ск24 при розгляді касаційної скарги по справі за заявою заявника про встановлення факту спільного проживання батька та дитини неповною сім'єю, встановлення факту самостійного утримання та виховання батьком дитини, зазначивши, що згідно із статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 СК України. Верховний суд зазначив, що по вказаній справі суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про неможливість розгляду заявлених заявником вимог в порядку окремого провадження, оскільки із заяви вбачається спір про право, який виникає з сімейних правовідносин та має розглядатися в позовному провадженні.
Відповідно до ч. 4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
Таким чином, суд вважає, що із заяви ОСОБА_1 вбачається спір про право, оскільки зазначені заявником обставини дають підстави вважати, що вимога фактично пов'язана з виникненням, зміною або припиненням особистих майнових прав батьків дитини, які закріплені в Сімейному кодексі України. Такими до прикладу можуть бути право батьків на визначення місця проживання дитини, а такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом; право матері чи батька на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав у випадку, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини тощо.
Враховуючи вищенаведені вимоги закону та встановлені обставини справи, вважаю, що у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, слід відмовити на підставі вимог ч. 4 ст. 315 ЦПК України.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 260, 261, 315, 353, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Відмовити у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, на підставі вимоги ч. 4 ст. 315 ЦПК України.
Копію ухвали надіслати позивачу.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку ст. 261 ЦПК України.
Ухвала може бути оскаржена шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Тернопільського апеляційного суду протягом 15 днів з дня складання повного судового рішення.
Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на подання апеляційної скарги з клопотанням про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом 15 днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Повна ухвала суду складена 12 вересня 2024 року.
Суддя: Л. І. Созанська