11 вересня 2024 року
м. Київ
cправа № 916/672/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» в особі Південної філії Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» (адміністрації морського пору Південний)
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2024 у справі
за позовом Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» в особі Південної філії Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» (адміністрації морського пору Південний)
до Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області
про стягнення 4 245,11грн,
04.09.2024 до Касаційного господарського суду надійшла касаційна скарга Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» в особі Південної філії Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» (адміністрації морського пору Південний) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2024 у справі №916/672/24.
За результатами перевірки матеріалів поданої касаційної скарги Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі № 916/672/24 і в обґрунтування цієї відмови зазначає про таке.
За змістом пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Частиною п'ятою статті 12 ГПК України передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини сьомої зазначеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2024 установлено у розмірі 3 028,00 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом поданого у 2024 році позову у цій справі є стягнення стягнення 4 245,11грн грн, що менше ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн х 100 = 302 800,00 грн), а тому у розумінні ГПК України справа № 916/672/24 є малозначною.
Разом із цим у тексті касаційної скарги зазначено, що вона подається на підставі підпунктів «а» та «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, оскільки стосується питання права, яке має фундаментальне значення для правозастосовчої практики, а також справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для скаржника.
На думку скаржника, виключною правовою проблемою є відсутність єдності практики у питанні підтвердження факту надання послуг з утримання орендованого нерухомого державного майна та забезпечення орендованих приміщень комунальними послугами, формування доказової бази, єдиного підходу до оцінки доказів та застосування судами чинного законодавства щодо стягнення заборгованості за отримані орендарями послуги.
Посилання скаржника на різний підхід до аналізу доказової бази, внаслідок чого в іншій аналогічній справі висвітлена суперечлива правова позиція та ухвалене протилежне за змістом судове рішення, Суд відхиляє з огляду на те, що висновки у цих справах не доводять наявності неоднакового застосування судом одних і тих самих норм права, а свідчить лише про наявність у цих справах різних істотних обставин, підтверджених/непідтверджених належними та допустимими доказами, в залежності від яких і були постановлені відповідні судові рішення.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження, буде впливати на значну кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Натомість у поданій касаційній скарзі відсутні посилання на справи та їх кількісні показники, які би свідчили про те, що судами сформульовано різну правову позицію щодо вирішення справ з аналогічними обставинами справи.
Для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему та стосується питання права, вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати певні ознаки, зокрема існування кількісних або якісних критеріїв, зокрема:
- немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному;
- невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права;
- встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.
Отже, скаржник не довів, що ця справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, тоді як доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, що є прерогативою судів попередніх інстанцій під час розгляду справи по суті, а тому не містить випадку, передбаченого підпунктом "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Дослідивши зміст касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, колегія суддів зауважує, що сама лише вказівка на те, що cкарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для правозастосовчої практики, та має виняткове значення для скаржника без належного такого обґрунтування та за відсутності належних та допустимих доказів, не може бути визнана судом підставою, що підпадає під дію підпунктів "а" та "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Належних обґрунтувань про те, що ця справа має виняткове значення для скаржника та становить значний суспільний інтерес заявником також не наведено, крім посилань на те, що позивач є одним з найбільших державних підприємств, що має стратегічне значення для економіки та безпеки України та забезпечує ефективне використання державного майна шляхом вживання заходів щодо відшкодування орендарями понесених витрат на оплату комунальних послуг з метою недопущення фінансових втрат державного підприємства.
Отже, доводи заявника щодо настання для нього негативних наслідків, як на підставу касаційного оскарження судового рішення у цій справі, є безпідставним, оскільки діючим законодавством, у тому числі процесуальним, передбачено право кожної особи на захист своїх прав та інтересів у суді, у разі їх порушення, невизнання або оспорювання, з подальшим розподілом понесених судових витрат.
При цьому використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Подана касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності втрутитися у зміст рішення, ухваленого судом попередньої інстанції, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність рішень судів попередніх інстанцій тільки через те, що такі рішення оскаржено і скаржник вважає їх незаконними.
Фактично скаржник веде до заперечення встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного їх викладення, й в цілому до заперечення результату розгляду справи. Однак в контексті повноважень суду касаційної інстанції як "суду права", а не "суду фактів" та положень статті 300 ГПК України й враховуючи предмет та підстави позову даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені доводи є необґрунтованими, а тому відсутні підстави для відкриття провадження у справі.
Слід звернути увагу скаржника на те, що незгода із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при їх ухваленні, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок ухвалення цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Зважаючи на обставини цієї справи та відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» в особі Південної філії Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» (адміністрації морського пору Південний) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2024 у справі № 916/672/24 на підставі пункту 1 частини першої статті 293 цього ж Кодексу, оскільки її подано на судове рішення, яке не підлягає касаційному оскарженню.
За таких обставин, керуючись статтями 12, 163, 234, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» в особі Південної філії Державного підприємства «Адміністрація морський портів України» (адміністрації морського пору Південний) на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.08.2024 у справі №916/672/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ