справа № 757/14257/19-ц
провадження № 22-ц/824/12670/2024
головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л.
27 серпня 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Савченко К.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 , про визнання договору дарування недійсним,
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначала, що з 28 жовтня 2009 року ОСОБА_5 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 та проживала разом з ним за адресою АДРЕСА_1 з грудня 2004 року.
20 липня 2005 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 3/8 частини квартири АДРЕСА_2 після ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
ОСОБА_7 зі своєю сім'єю проживав окремо у 3 кімнатній квартирі за адресою АДРЕСА_3 , тобто в квартирі АДРЕСА_1 він ніколи не проживав і на протязі 5 років спілкування до 2009 року з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 жодних претензій щодо користування та вселення до квартири не заявляв.
Після смерті ОСОБА_4 (29 грудня 2009 року) ОСОБА_8 та ОСОБА_4 . y строки встановлені ст. 1270 ЦK прийняли спадщину шляхом подачі заяв до Шостої Київської державної нотаріальної контори.
Протягом наступних 5 років (2010-2014 рр.) ОСОБА_3 жодних претензій до користування та вселення до квартири не заявляв, хоча спілкування ОСОБА_1 з ним періодично відбувалося.
20 березня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування 3/8 частин квартири за адресою АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовим Г.В.
Отже, на час укладання договору дарування 3/8 частин квартири, співвласниками квартири є: ОСОБА_9 , ОСОБА_5 та ОСОБА_10 .
Так як ОСОБА_3 відчужив 3/8 частини квартири АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_1 , ОСОБА_11 та ОСОБА_4 на праві сумісної власності без згоди позивача, відповідач порушив вимоги с. 369 ЦК України.
У зв'язку з викладеним позивач просила визнати недійсним договір дарування 3/8 частин квартири за адресою АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовим Г.В.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 квітня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним відмовлено.
Не погоджуючись із указаним рішенням ОСОБА_1 звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме положень ч. 1 ст. 627, ч. 1 ст. 628, ст. 640, ст.ст. 717-730 ЦК України.
На переконання позивачки оспорюваний договір дарування 3/8 частин квартири №83 , укладений без урахування вимог ЦК України (у т.ч. статті 717-730 ЦК України).
Вважає, що відповідно до ч. 2,3 ст. 640, ч. 2,3 ст. 628 ЦК Українисуттєвим аспектом мала бути передача майна (дарунку).
Також вважає, що передбачених зазначеними актами цивільного законодавства - спрямованих на реальне настання правових наслідків, обумовлених оспорюваним правочином, не відбулося.
На переконання позивачки, як вбачається із змісту договору, дарувальник ОСОБА_3 , мешкає за адресою АДРЕСА_3 , а дарує 3/8 частини квартири за адресою АДРЕСА_1 , отриманих на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Шостою державною нотаріальною конторою 20 липня 2005 року, а тому вважає договір стосується не майна, а майнових прав.
Наголошує на тому, що відповідно до ч. 2,3 ст. 13 ЦK Українипри здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Вважає, що вселення до помешкання, в якому проживає вдова ветерана ЗСУ з понад 62-річною тільки календарною вислугою, на підставі договору дарування 3/8 частин квартири, сторонньої особи суперечить обмеженням зазначеного акта цивільного законодавства.
Звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою та третьою, статті 203 цього Кодексу.Відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної особи, незаконне заволодіння ним та відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України є нікчемним.
Отже на переконання позивачки, нормативна база матеріального права стосовно предмету позову цілком достатня, щоб суду переконатися в недійсностіоспорюваного договору дарування 3/8 частин квартири та винести обґрунтоване та законне рішення.
1 липня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від відповідача ОСОБА_12 , в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, були належним чином повідомлені про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на електронну та поштову адресу, що підтверджується звітом (а.с.1-11, Т. 5).
27 серпня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи від позивачки ОСОБА_1 , в якому позивачка просила відкласти розгляд справи у зв'язку з обтяжуючими обставинами, а саме воєнним станом та обмеженою дієздатністю у зв'язку із похилим віком.
Вирішуючи клопотання сторони позивача, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні з урахуванням наступного.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 була завчасно належним чином повідомлена про розгляд справи, а саме 7 липня 2024 року, про що свідчить відмітка про отримання судової повістки (а.с.11, Т.5).
Європейський суд з прав людини вказав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Каракуця проти України", заява № 18986/06, від 16 лютого 2017 року).
Праву особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку кореспондує обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу; заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.
Так, апеляційним судом враховано тривалий розгляд цієї справи в суді, а саме з березня 2019 року.
Апеляційним судом також враховано, що стороною позивача викладено свої доводи і міркування щодо незгоди з оскаржуваним судовим рішенням у апеляційному суді. Ні в апеляційній скарзі, ні в клопотанні про відкладення розгляду справи не зазначено жодних нових обставин, які унеможливлюють розгляд справи за наявними матеріалами за відсутності сторони позивача.
Крім того, апеляційним судом встановлено, що клопотання подане ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи було подане нею 27 серпня 2024 року через канцелярію апеляційного суду, тобто позивачка з'явилась до суду для подання клопотання, однак не з'явилась в судове засідання, призначене на цю дату.
Враховуючи наведене клопотання не можна визнати обґрунтованим, тому воно не підлягає задоволенню.
Крім того, відмовляючи у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи апеляційний суд виходить із тих обставин, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.
ОСОБА_1 не указані причини, які унеможливлюють вирішення спору за її відсутності.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників, що не з'явились.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно із статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Судом встановлено, що відповідно до рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 березня 2017 року в справі №757/26227/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , про визначення порядку користування квартирою, усунення перешкод у користуванні майном та вселення, яке набрало законної сили, вбачається, що відповідно до дубліката свідоцтва про право власності від 06.03.1996 року квартира АДРЕСА_2 на праві спільної часткової власності належала ОСОБА_13 та ОСОБА_6 в рівних долях.
Відповідно до дубліката свідоцтва про смерть від 6 липня 2010 року серія НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 .
20 липня 2005 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 3/8 частини квартири АДРЕСА_2 після ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
20 липня 2005 року ОСОБА_13 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/8 частину квартири АДРЕСА_2 після ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Отже, з урахуванням вже належної йому частини квартири він став власником 5/8 частин.
Відповідно до свідоцтва про смерть ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_13 .
Після смерті ОСОБА_13 його спадкоємцями стали позивачка ОСОБА_1 як дружина померлого, та його син ОСОБА_4 . Указані спадкоємці подали заяви до Шостої Київської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини, однак свідоцтва про право на спадщину на момент укладання договору дарування, що є предметом цього спору, не отримали.
Судом першої інстанції також встановлено, що 20 березня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_14 укладено договір дарування 3/8 частин квартири за адресою АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовим Г.В.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що права ОСОБА_1 , як співвласника вказаної квартири відчуженням ОСОБА_3 за договором дарування належної йому частки, порушені не були, зміст та обсяг прав та інтересів позивача не залежить від того хто є співвласником іншої частки квартири. Також суд дав належну оцінку поданим доказам, на підставі яких правильно встановив обставини справи, та застосував норми права, які підлягають застосуванню.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини, вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).
Частиною 1 ст. 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).
Отже, спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є власником із часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.
Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.
У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають із часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених у гл. 29 ЦК України.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.
Володіння та розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб'єктів на один об'єкт.
Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Як уже було встановлено у справі №757/26227/15-ц, у зв'язку із відкриттям спадщини після смерті ОСОБА_13 та ОСОБА_6 , яким спірна квартири належала на праві спільної власності в рівних долях, їхнім спадкоємцям були визначені частки у порядку спадкування, відтак право власності на спірну квартиру належить співвласникам саме на праві спільної часткової власності, а не спільної сумісної власності, як помилково вважає позивачка.
Тому доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем ОСОБА_3 порушене право позивачки як співвласника у праві спільної сумісної власності, не доведені.
20 березня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_14 укладено договір дарування 3/8 частин квартири за адресою АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовим Г.В.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої-третьої, п'ятої, шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник-продавець зобов'язаний повідомити інших співвласників про намір продати свою частку (частина друга статті 362 ЦК України). Такий обов'язок співвласника у разі безоплатного відчуження його частки у спільному майні чинним законодавством не передбачений.
Оскільки квартира не є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а належить сторонам на праві спільної часткової власності, тому згода ОСОБА_1 на розпорядження ОСОБА_3 своєю часткою у спільній частковій власності шляхом укладення договору дарування не вимагається, оскільки право переважної купівлі не поширюється на договори дарування, довічного утримання (догляду), міни, виділу частки співвласнику у натурі. Відповідна судова практика є усталеною.
Положення про переважне право перед іншими особами на купівлю частки майна, яке знаходиться у спільній власності, стосується лише договору купівлі-продажу майна. Отже, на договір дарування положення статті 362 ЦК не поширюються.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 12 жовтня 2021 року у справі № 725/4816/19.
Судом першої інстанції також правильно встановлено, що права ОСОБА_1 як співвласника вказаної квартири відчуженням ОСОБА_3 за договором дарування належної йому частки, порушені не були, зміст та обсяг прав та інтересів позивача не залежить від того хто є співвласником іншої частки квартири, а тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Основні доводи апеляційної скарги зводяться до того, що чинним законодавством України не передбачено можливість дарування частини квартири та що будь-яке відчуження частини квартири без згоди інших співвласників є неможливим.
Апеляційна скарга, датована 28 травня 2024 року інших доводів щодо неправильності висновків суду першої інстанції не містить.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§'§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті б Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті б Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Апеляційний суд в повній мірі погоджується з правильністю встановлення судом першої інстанції обставин справи, перевірки їх доказами, належною оцінкою доказів та достатністю мотивів, яким обґрунтовані висновки суду в оскаржуваному рішенні.
Ураховуючи наведене підстав для скасування рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 про визнання недійсним оспорюваного договору дарування, укладеного між відповідачами щодо належної частки співвласника у спільній частковій власності без згоди іншого співвласника немає, оскільки наявність підстав для задоволення позовних вимог не встановлено. Судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та норми права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині заявлених заперечень на ухвали суду, які не підлягають самостійному оскарженню, колегія апеляційного суду дійшла наступних висновків.
У додаток до оскарження рішення суду першої інстанції, апелянтом зазначено незгоду щодо неналежного залучення та неналежного повідомлення учасників справи, а саме ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що унеможливило їх участь у розгляді справи.
Так, із матеріалів справи вбачається, що спочатку позивачкою було подано позовну заяву, в якій вона указала відповідачем лише ОСОБА_2 , а третьою особою указала Головне територіальне управління юстиції у м. Києві (а.с. 2-4, Т.1).
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 13 травня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху, з підстав не залучення до участі у справі осіб, права яких можуть бути порушені (18, Т.1).
Відповідна ухвала була надіслана позивачці 16 травня 2019 року, та отримана нею 19 липня 2019 року, як зазначає позивачка у апеляційній скарзі, що також відповідає матеріалам справи (а.с. 20, Т.1).
На виконання цієї ухвали, позивачкою ОСОБА_1 було подано позовну заяву в новій редакції у зв'язку з усуненням недоліків на виконання ухвали Печерського районного суду міста Києва від 13 травня 2019 року (а.с. 21-29, Т.1).
Дана позовна заява в новій редакції датована 29 липня 2019 року. Згідно нової редакції позовної заяви, позивачка вже доповнила відповідача 2 - ОСОБА_3 та третю особу - ОСОБА_4 , Головне територіальне управління юстиції у м. Києві вже не було зазначене, як третя особа.
Апеляційним судом також встановлено, що суд визнав належне виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху та відкрив провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , про визнання договору дарування недійсним. При цьому в ухвалі Печерського районного суду міста Києва від 2 серпня 2019 року зазначив склад учасників справи, як відповідача ОСОБА_2 , третю особу: ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а.с. 40, Т.1).
В подальшому, після того, як позивачкою звернуто увагу на цю невідповідність складу учасників справи відповідно до нової редакції її позовної заяви, судом першої інстанції було винесено ухвалу про виправлення описки від 18 березня 2021 року, в якій виправлено описку, допущену в ухвалі Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2019 року та в ухвалі Печерського районного суду м. Києва від 25 вересня 2020 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним, та зазначено вірно процесуальний статус ОСОБА_3 - «відповідач» (а.с. 230, Т.2).
Відтак, відповідна помилка суду була виправлена, тому доводи апеляційної скарги про те, що не було належним чином залучено відповідача 2 - ОСОБА_3 та третьої особи - ОСОБА_4 не відповідають матеріалам справи.
Також не можна визнати обґрунтованими доводи щодо неналежного повідомлення учасників справи відповідача 2 - ОСОБА_3 та третьої особи - ОСОБА_4 з урахуванням тих підстав, які були заявлені позивачем ОСОБА_1 , а саме, що судом не було задоволено клопотання позивача про витребування доказів з державної міграційної служби України, а саме: відомості про дату (час) виїзду ОСОБА_3 , 1942 року народження, РНОКПП НОМЕР_2 , паспорт НОМЕР_3 , виданий Радянським РУ ГУ МВС України в м. Києві 19.09.1996 року на постійне місце проживання з України, ймовірно до Австралії для встановлення істотних обставин укладання договору дарування. Інформацію про фактичне місце та час реєстрації ОСОБА_3 , 1942 року народження, РНОКПП НОМЕР_2 , паспорт НОМЕР_3 , виданий Радянським РУ ГУ МВС України в м. Києві 19.09.1996 року, за адресою: АДРЕСА_3 за період з 2000 року по сьогоднішній час. Відомості про фактичне перебування на даний час ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , (відома адреса - АДРЕСА_5 , тел. НОМЕР_4 ) паспорт НОМЕР_5 , дата видачі 22.03.2006 року, з метою встановлення можливості його особистої участі у даній справі, як співвласника.
Так, матеріалами справи підтверджується, що позивачкою в позовній заяві в новій редакції були указані відомі їй адреси, а саме третьої особи - ОСОБА_4 , бо була указана адреса: АДРЕСА_5 , та стосовно відповідача ОСОБА_3 були указані дані паспорта та вказано, що вибув на ПМЖ за кордон, однак сам ОСОБА_3 був повідомлений про розгляд цієї справи та надав свої пояснення (а.с. 158-162, Т.4).
Суд також не може погодитись із обґрунтованістю доводів апеляційної скарги в частині порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме, що судом не правильно було визначено звернення позивачки щодо відводу судді, оскільки позивачка вимагала обґрунтованої підготовки до винесення рішення, що підтверджується технічним записом судового засідання. Саме відсутністю належної підготовки справи, мотивований і заявлений позивачем відвід судді, що не відображено у відповідних ухвалах Печерського районного суду міста Києва, тому позивач просить відповідні судові ухвали скасувати. Зокрема суддею було вказано, що сама суддя не може скасувати із наведених підстав ухвалу, якою було вирішено питання щодо її відводу.
Перевіряючи обґрунтованість наведених заперечень на такі ухвали з огляду на наявність підстав для висновку щодо розгляду справи належним складом суду, колегія апеляційного суду виходить з такого.
Так, підставою для відводу є наведені у ст.36 ЦПК України обставини, оскільки таких не встановлено, тому підстав вважати, що справа була розглянута не уповноваженим складом суду першої інстанції немає.
Позивачкою також заявлено про незгоду із ухвалами суддів суду першої інстанції, якими було відмовлено у задоволенні клопотання позивачки про витребування доказів, а саме матеріалів спадкової справи, копії договору дарування.
В той же час, матеріалами справи встановлено, що в частині витребування договору дарування клопотання було задоволено та відповідні докази були долучені до матеріалів справи (а.с. 206-209, Т.3).
В решті судом було відмовлено в задоволенні клопотання про витребування спадкової справи, також було відмовлено у задоволенні клопотання про витребування інформації про місцезнаходження відповідача 2 та третьої особи.
Судом першої інстанції було відмовлено у задоволенні таких клопотань у зв'язку із порушенням процедури їх подання. При цьому апеляційним судом було встановлено, що склад суду першої інстанції двічі змінювався, і приймаючи справу від попереднього судді, суд призначав розгляд справи зі стадії попереднього судового засідання, що давало можливість позивачці повернутися до стадії заявлення клопотань.
В той же час, колегія суддів не вбачає підстав для визнання відхилення клопотань з наведених суддями підстав, такими, що суттєво впливають на правильність вирішення справи, оскільки докази, які здобуваються, мають підтверджувати чи спростовувати саме ті обставини, які входять до предмету доказування, та бути такими, що містять інформацію щодо предмету спору.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст. 77 ЦПК), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК) .
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
У частині 2 наведеної статті процесуального закону також передбачено, що у клопотанні повинно бути зазначено, зокрема, обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати (п. 2 ч. 2 ст. 84 ЦПК).
Відтак, однією з підстав для задоволення клопотання про витребування доказів має бути належне обгрунтування щодо необхідності здобуття таких доказів саме з метою доведення чи спростування обставин справи, які входять до предмету доказування.
Основні доводи позову, так само як і апеляційної скарги зводяться до того, що належна відповідачеві частка у квартирі була відчужена у порушення прав позивачки у праві спільної сумісної власності. Проте, сам факт набуття відповідачем права на частку у спірній квартирі у порядку спадкування, є наслідком визначення часток у праві спільної власності, що належні спадкодавцеві та іншим співвласниками та розподілення спадщини між спадкоємцями у відповідних частках. У результаті наведеного встановлюється спільна часткова, а не сумісна власність на відповідне майно.
Позивачка не обґрунтовувала в чому полягала необхідність у витребуванні спадкової справи щодо майна померлого чоловіка, і яким чином така інформація відноситься до матеріалів цієї справи. З матеріалів справи не вбачається, що існував спір щодо розміру часток. Крім цього, судом першої інстанції були також враховані обставини щодо розміру визначення часток у спірній квартирі після відкриття спадщини після померлого чоловіка позивачки та попередньо після померлої попередньої дружини померлого чоловіка позивачки, які були встановлені у іншій цивільній справі.
Таким чином, колегія апеляційного суду не може констатувати при апеляційному розгляді справи тих порушень норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, які є підставою для обов'язкового скасування оскаржуваного рішення, які визначені у ч. 1 та 3 ст. 376 ЦПК України.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись ст. 268, 374, 375, 379, 383, 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 квітня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба