05 вересня 2024 року
м. Київ
cправа № 922/2041/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,
за участі:
секретаря судового засідання - Іщука В. В.,
представників:
позивача: Фермерського господарства «Альянс» - Доценко Н. В.,
відповідача: RNR Spolka z Organiczona Odpowiedzialnoscia (Товариства з обмеженою відповідальністю «РНР») - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу RNR Spolka z Organiczona Odpowiedzialnoscia (Товариства з обмеженою відповідальністю «РНР»)
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.05.2024 (колегія суддів: Гребенюк Н. В. (головуючий), Слободін М. М., Шутенко І. А.) та на рішення Господарського суду Харківської області від 01.02.2024 (суддя Лавренюк Т. А.)
у справі за позовом Фермерського господарства «Альянс»
до RNR Spolka z Organiczona Odpowiedzialnoscia (Товариства з обмеженою відповідальністю «РНР»)
про стягнення 53 043,20 доларів США (1 939 715,56 грн),
У листопаді 2022 року Фермерське господарство «Альянс» (далі - позивач, фермерське господарство) подало до господарського суду Харківської області позов, в якому просило стягнути з RNR Spolka z Organiczona Odpowiedzialnoscia (Товариства з обмеженою відповідальністю «РНР») (колишня назва R&R Sp. z o. o. (ТОВ «Р&Р»); далі - відповідач, ТОВ «РНР») заборгованість за трьохстороннім договором переуступки права вимоги в розмірі 53 043,20 доларів США (1 939 715,56 грн).
Позов обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем як новим боржником за договором переуступки прав вимоги зобов'язань попереднього боржника за контрактом поставки в частині повної оплати за поставлений позивачем товар.
Господарський суд Харківської області у рішенні від 01.02.2024, залишеним без змін Східним апеляційним господарським судом у постанов від 14.05.2024, позов задовольнив повністю. Стягнув з відповідача на користь позивача 53 043,20 доларів США та 29 095,73 грн судового збору.
Висновки суду першої інстанції мотивовані тим, що відповідач як новий боржник за договором переуступки права вимоги прострочив виконання зобов'язання з оплати поставленого товару на заявлену суму. Щодо стягнення боргу в доларовому еквіваленті суд вказав, що має право ухвалити рішення про стягнення боргу в іноземній валюті при існуванні іноземного елемента у відносинах. Стосовно правомірності розгляду цієї справи господарським судом Харківської області та відсутності підстав для передачі справи до польського компетентного суду, суд вказав на р. 5 договору переуступки прав вимоги, в якому сторони дійшли згоди про вирішення спорів за цим договором господарським судом, в межах юрисдикції якого перебуває позивач на час виникнення спору, який в свою чергу зареєстрований в Харківській області.
Суд апеляційної інстанції погодився із такими висновками місцевого господарського суду, відхиливши протилежні доводи відповідача в апеляційній скарзі, зокрема про порушення місцевим господарським судом норм процесуального права щодо юрисдикції вирішення спору.
У поданій касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема щодо юрисдикції вирішення цього спору, а також на наявність підстав касаційного оскарження за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постановлені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи наявність підстав касаційного оскарження судових рішень за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідач вказав таке:
1) суди не врахували правових висновків Верховного Суду у постановах:
- від 01.11.2023 у справі № 910/3208/22 щодо питання застосування Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», в результаті чого не звернули уваги на арбітражне застереження у контракті поставки, з якого у відповідача виникло зобов'язання здійснити оплату та за яким спори між сторонами вирішуються МКАС при ТПП України, тому позов підлягав залишенню без розгляду на підставі п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України за заявою відповідача, поданою до початку розгляду справи;
- від 01.10.2020 № 905/306/17 щодо питання застосування правонаступництва юридичної особи, тому не зважили, що за договором переуступки права вимоги попередній боржник був лише замінений на нового боржника - відповідача, однак зобов'язання з оплати виникло в останнього саме на підставі контракту поставки, умовами якого, в тому числі арбітражним застереженням, і слід керуватися в даному випадку;
2) суди порушили норми процесуального права, а саме:
- ст. 13 (у зв'язку з не допуском представника відповідача у судове засідання в режимі ВКЗ), ст. 23, 366 ГПК України, що є підставою для скасування судових рішень відповідно до п. 5, 6 ч. 1 ст. 310 ГПК України. За доводами касаційної скарги в цій частині недопущення представника відповідача судом першої інстанції в судове засідання в режимі ВКЗ шляхом надсилання запрошення до відеоконференції призвело до неможливості подання ним доказів на спростування позовних вимог;
- ст. 117, 181, 182, 269 ГПК України, у зв'язку із чим суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання відповідача про повернення до стадії підготовчого судового засідання з метою долучення доказів, при цьому не звернув увагу, що неявка представника в судове засідання, яке відбулось 08.06.2023, зумовлена частими обстрілами міста Харкова, а суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про долучення нових доказів на стадії апеляційного провадження, допустивши надмірний формалізм при його розгляді, що свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України;
- ст. 77 ГПК України, оскільки суди встановили обставини можливості вирішення цієї справи в господарському суді України на підставі недопустимих доказів, а саме на підставі р. 5 договору переуступки прав вимоги, складеного та наданого позивачем, тоді як наявний у відповідача примірник цього договору не містить такого розділу, як і не містить відомостей щодо дати перерахування заборгованості, а складається з чотирьох розділів, тому наявні підстави для скасування судових рішень на підставі п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України;
Верховний Суд ухвалою від 18.07.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України; встановлено строк для подання відзиву до 02.08.2024.
Відзив на касаційну скаргу позивач подав до Верховного Суду 27.08.2024, одночасно заявивши клопотання про поновлення строку на подання відзиву, посилаючись на те, що провадження фермерським господарством господарської діяльності на території Харківської області, знаходження його в зоні можливих бойових дій, в якій часто відсутнє світло та нестабільний інтернет-зв'язок, є поважними причинами пропуску встановленого судом строку для подання відзиву.
У ч. 1 ст. 295 ГПК України передбачено, що учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
За приписами ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Відповідно до ст. 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 119 ГПК України визначено, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Водночас ч. 2 ст. 119 ГПК України унормовано, що встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Зі змісту наведеної норми слідує, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Разом з тим на відміну від поновлення процесуального строку, вирішення судом питання про продовження процесуального строку не обумовлене вчиненням учасником процесуальної дії. Навпаки, процесуальний закон виходить з того, що процесуальний строк продовжується для вчинення процесуальної дії, яка ще не вчинена (див. постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2018 у справі № 904/5995/16).
Таким чином, Суд зазначає, що строк на подання відзиву на касаційну скаргу встановлюється судом та відповідно до вимог процесуального закону може бути продовжений за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, з метою вчинення відповідної процесуальної дії, а не поновлений, тому клопотання позивача про поновлення строку для подання відзиву на касаційну скаргу не підлягає задоволенню, при цьому відзив позивача на касаційну скаргу залишається Судом без розгляду відповідно до ст. 118 ГПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. В іншій частині щодо вирішення спору по суті судові рішення не оскаржуються, а тому не переглядаються судом касаційної інстанції.
Суди попередніх інстанцій встановили, що 02.05.2022 між фермерським господарством (постачальник) та Frendisk Holdings Limited (Британські Віргінські острови) (покупець) укладено контракт поставки № 0205/22, відповідно до п. 1 якого постачальник зобов'язався поставити та продати, а покупець - прийняти та оплатити олію соняшникову нерафіновану українського походження з врожаю 2021 року.
У контракті поставки у розділі 9 «Вирішення спорів» сторони погодили, що:
- усі суперечки та/або розбіжності, які можуть виникнути протягом виконання даного контракту та/або в зв'язку з ним, будуть вирішуватися шляхом переговорів між сторонами (п. 9.1);
- якщо сторони не дійдуть спільної згоди, спір буде передано на розгляд МКАС при Торгово-промисловій палаті України відповідно до арбітражного регламенту МКАС. Мова арбітражу - українська. Місце арбітражу - Київ (п. 9.2);
- спір вирішується одним арбітром, який спільно призначається сторонами. Якщо сторони не дійдуть згоди щодо кандидатури арбітра протягом 30 днів, арбітр призначається МКАС (п. 9.3);
- при вирішенні спору застосовуються норми матеріального права України (п. 9.4).
Контракт набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами та діє до 02.09.2022, але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (п. 10.1).
Позивач поставив товар на загальну суму 53 043,20 доларів США, одержувачем якого було ТОВ «Р&Р», що не заперечується сторонами, однак коштів за поставлене не отримав і матеріали справи не містять доказів оплати.
28.07.2022 між Frendisk Holdings Limited (цедент), фермерським господарством (правонаступник) та ТОВ «Р&Р» (вантажоодержувач, кінцевий покупець, сторона, щодо якої застосовується право вимоги) уклали договір переуступки прав вимоги.
У преамбулі договору зазначено, що, виходячи з того, що жодна із сторін в межах підписаних нею попередніх угод (контрактів) не може передавати свої права чи зобов'язання іншій стороні без письмового погодження свого контрагента, включно із правами вимог, сторони погодили, що цей договір буде угодою трьох сторін, кожна з яких діє в межах попередньо взятих на себе зобов'язань на підставі двосторонніх контрактів.
З наявного в матеріалах справи договору переуступки прав вимоги, наданого позивачем, вбачаються такі умови:
- цедент передає своє право вимоги до ТОВ «Р&Р» на сплату за поставлений товар в розмірі, зокрема 53 043,20 доларів США (борг) на користь фермерського господарства, що відповідно дорівнює сумі заборгованості цедента перед фермерським господарством за інвойс від 06.05.2022 № 1/1, № 2/1, від 20.05.2022 № 3/2 відповідно до контракту поставки (р. 1);
- цедент заявляє, гарантує та зобов'язується правонаступнику, що борг не було повністю або частково погашено достроково (р. 2);
- фермерське господарство приймає на себе право вимоги як зазначено вище та після отримання, зокрема 53 043,20 доларів США від ТОВ «Р&Р» зобов'язується вважати інвойси № 1/1, № 2/1, № 3/2 (на ім'я цедента) сплаченими, а контрактні зобов'язання в частині сплати за поставлений товар виконаними (р. 3);
- ТОВ «Р&Р» в свою чергу не заперечує проти передачі прав вимоги до правонаступника та зобов'язується перерахувати йому відповідну заборгованість, зокрема в розмірі 53 043,20 доларів США до 15.08.2022 (р. 4);
- усі правовідносини, розбіжності чи вимоги, що виникають із цих договорів, у тому числі пов'язані з їх недійсністю, регламентуються (регулюються) нормами чинного законодавства (правом) України. Вирішення спорів за цим договором здійснюється господарським судом, в межах територіальної юрисдикції якого перебуває фермерське господарство на час виникнення спору. При вирішенні спору застосовуються норми матеріального і процесуального права України (р. 5).
Вказуючи на те, що зобов'язання за договору переуступки прав вимоги відповідач не виконав, за поставлений за контрактом поставки товар не розрахувався, позивач звернувся з даним позовом до господарського суду Харківської області, керуючись р. 5 договору переуступки прав вимоги.
Суди, посилаючись на ст. 20, 365, 366 ГПК України, ст. 2, 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», та р. 5 договору переуступки прав вимоги, вважали правомірним звернення позивача до господарського суду Харківської області із цим позовом, оскільки у даному випадку спір виник саме через порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором переуступки прав вимоги, а саме в частині невиконання р. 4 цього договору, який не містить арбітражного застереження про передачу справи на розгляд МКАС при ТПП України, а передача справи на розгляд компетентного суду Республіки Польща у зв'язку з воєнними діями та загрозами активним бойових дій чинним процесуальним законодавством України не передбачено.
ТОВ «РНР» в касаційній скарзі заперечує такі висновки судів і вважає, що в результаті укладення договору переуступки прав вимоги відповідач лише набув статусу нового боржника, однак обов'язок зі сплати боргу виник у нього з контракту поставки, посилаючись при цьому на р. 1 договору переуступки прав вимоги, тому даний спір має вирішуватись тим судом, який сторони погодили у п. 9.2 контракту поставки та в порядку, передбаченому п. 9.3, 9.4 цього правочину.
Враховуючи доводи та вимоги касаційної скарги, насамперед у цій справі належить з'ясувати підставу, з якої у відповідача виникло зобов'язання з оплати за поставлений товар, що має значення для визначення належного суду, до юрисдикції якого відноситься вирішення цього спору, враховуючи конкуренцію арбітражного застереження за умовами контракту поставки та договору переуступки прав вимоги, та, як наслідок, наявність підстав для залишення позову без розгляду відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України.
З аналізу контракту поставки та договору переуступки права вимоги можна зробити висновок, що Frendisk Holdings Limited виступало своєрідним посередником між фермерським господарством та ТОВ «РНР» на підставі двосторонніх контрактів поставки з вказаними юридичними особами.
Після укладення трьохстороннього договору переуступки прав вимог:
- фермерське господарство стало новим кредитором (цесіонарієм) по відношенню до ТОВ «РНР» за зобов'язаннями цедента здійснити оплату поставленого за контрактом поставки, а також стало новим боржником замість цедента за виконання обов'язку з поставки;
- ТОВ «РНР», в свою чергу, набуло статусу нового кредитора перед фермерським господарством по виконанню ним обов'язку з поставки та стало новим боржником замість Frendisk Holdings Limited по виконанню останнім обов'язку з оплати поставленого за контрактом поставки, стороною якого ТОВ «Р&Р» не було.
У даному випадку не йдеться про невиконання фермерським господарством як новим боржником перед ТОВ «РНР» обов'язку з поставки за контрактом, оскільки суди встановили належне виконання позивачем контракту і поставку обумовленого товару, що ТОВ «РНР» не заперечує, натомість спір виник через невиконання відповідачем як новим боржником за договором переуступки прав вимоги обов'язку попереднього боржника щодо здійснення оплати за контрактом поставки перед новим кредитором - фермерським господарством.
Відповідно до ст. 512 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно зі ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
За ст. 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.
Право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватися з урахуванням обмежень, встановлених приписами глави 47 (Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні) ЦК України. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема на підставі договору купівлі-продажу (поставки), дарування, міни (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18).
Сутність договору відступлення права вимоги полягає у домовленості про те, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений для первісного кредитора договором, за яким виникло таке зобов'язання. Відступлення права вимоги (цесія) - це саме факт заміни особи у зобов'язанні, який є правовим результатом відповідного договору. Договір відступлення права вимоги не є окремим самостійним договором. Отже, приписи ЦК України, зокрема про відступлення права вимоги повинні застосовуватися саме до відповідного договору (купівлі-продажу (поставки), дарування, міни тощо), правовим результатом якого є цесія (такі висновки наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 754/8750/19).
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ст. 514 ЦК України, що має диспозитивний характер, до фермерського господарства як нового кредитора перейшли усі права, які належали первісному кредитору (цеденту) за основним зобов'язанням, а до ТОВ «Р&Р» як до нового боржника перейшли усі обов'язки первісного боржника (Frendisk Holdings Limited) аналогічно за основним зобов'язанням, яке у даному випадку полягає у сплаті певної суми грошей саме за контрактом поставки, на підставі якого у Frendisk Holdings Limited виникло основне зобов'язання. І вчинення сторонами трьохстороннього договору переуступки права вимоги, який не є окремим самостійним договором, лише засвідчило факт заміни сторін в основному зобов'язанні за контрактом поставки, зокрема в частині погашення боргу. При цьому вбачається, що новий боржник надав згоду на заміну первісного кредитора новим, підписавши договір уступки прав вимоги, а новий кредитор - погодився на переведення боргу первісного боржника за основним зобов'язанням.
З огляду на викладене, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що зобов'язання з оплати поставленого у нового боржника - ТОВ «РНР» перед новим кредитором виникло на підставі договору переуступки права вимоги, оскільки на підставі договору цесії лише здійснено заміну сторони в основному зобов'язанні, а у р. 1, 4 цього договору конкретизовано, яке саме зобов'язання відступається і в якому розмірі переводиться борг на нового боржника, який, в свою чергу, виник з контракту поставки, який ТОВ «РНР» не підписувало, однак зобов'язувалось виконати його умови.
Отже, у даному випадку спір виник з приватноправових відносин з іноземним елементом та стосовно виконання контракту поставки, а не договору переуступки прав вимоги. За змістом п. 9.1, 9.2 контракту поставки, якщо сторони не дійдуть спільної згоди щодо вирішення суперечок, які можуть виникнути протягом виконання цього контракту, шляхом мирних переговорів між сторонами, спір буде передано на розгляд МКАС при ТПП України відповідно до арбітражного регламенту МКАС. Мова арбітражу - українська. Місце арбітражу - Київ.
Відповідно до ст. 366 ГПК України підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
На господарські справи з іноземним елементом поширюються як загальні, так і спеціальні правила територіальної підсудності. Основним питанням при розгляді справи з іноземним елементом є з'ясування судом питання про те, чи поширюється його територіальна компетенція на розгляд даної справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 22 ГПК України спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, крім інших спорів, які відповідно до закону не можуть бути передані на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.
За загальним правилом, неарбітрабельними є спори, які віднесені до виключної підсудності державних судів та не можуть бути передані на розгляд до арбітражу. Оцінюючи, чи є спір арбітрабельним, необхідно враховувати суб'єктний склад учасників спору та предмет спору.
З огляду на суб'єктний склад учасників спору та предмет спору у цій справі, вказаний спір не відноситься до неарбетрабельних, а тому може за згодою сторін передаватись на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.11.2023 у справі № 910/3208/22, на яку посилається скаржник в касаційній скарзі і у якій спір виник з приватноправових відносин з іноземним елементом, стосовно виконання контракту, який містить арбітражне застереження, вирішила питання щодо поширення арбітражного застереження (арбітражної угоди), викладеного в контракті, на спір за участі особи, яка не підписувала цього контракту, однак набула прав та обов'язків його сторони.
У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за приписами ч. 2 ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися, зокрема спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном. Тобто, ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», яка серед іншого містить умови передання спору до арбітражу, визначає, що цей Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України.
У ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що арбітражне рішення незалежно від того, в якій країні його було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та статті 36 цього Закону.
Включення сторонами до основного договору арбітражного застереження як умови має наслідком поширення дії цього арбітражного застереження і на правовідносини за цим договором за участі іншої особи, яка вступила у ці правовідносини як сторона, взяла на себе відповідні права та обов'язки сторони цього договору, і при цьому сторони не припиняли дію арбітражної угоди, не виключали певний спір з-під її дії, не позбавляли її обов'язкової сили для такої сторони, і арбітражна угода не втратила чинність внаслідок інших обставин.
Під час розгляду цієї справи № 922/2041/22 суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про наявність підстав для розгляду цієї справи господарським судом, в межах територіальної юрисдикції якого перебуває позивач, проте не встановили обставини, за яких цей спір не може бути переданий на вирішення арбітражу на підставі п. 9.1, 9.2 контракту поставки, в якому арбітражне застереження є умовою, погодженою фермерським господарством та Frendisk Holdings Limited до укладення договору переуступки прав вимоги, та умовою, яку прийняв відповідач, уклавши договір переуступки прав вимоги за основним контрактом.
При цьому суди не встановили також і те, що сторони припинили арбітражну угоду у контракті поставки, виключили її поширення на спори з участю нового кредитора/боржника шляхом укладення договору переуступки прав вимоги, або що вона іншим чином втратила чинність чи не має обов'язкової дії для них.
Враховуючи наведене, суди не звернули уваги, що аналіз змісту арбітражної угоди, яка міститься у контракті поставки, дає підстави для висновку про те, що ТОВ «Р&Р» вступило у правовідносини за контрактом поставки, які виникли за участю іноземної юридичної особи, отже, арбітражна угода, що передбачає вирішення спорів, які виникли з основного договору, МКАС при ТПП України, поширюється на спір за участі ТОВ «РНР» стосовного виконання контракту поставки, що також слідує зі змісту абз. 1 р. 5 договору переуступки прав вимоги у сукупності з преамбулою цього правочину, згідно з якими вирішення спорів, що виникають із цих договорів (двосторонніх контрактів) регламентуються нормами чинного законодавства України, що, в свою чергу, кореспондується з п. 9.4 контракту поставки, відповідно до якого при вирішенні спору застосовуються норми матеріального права України.
Тоді як в абз. 2 р. 5 сторони погодили вирішення в господарському суді, в межах територіальної юрисдикції якого перебуває позивач, спорів «за цим договором», відповідно таких, що можуть виникнути у зв'язку з правомірністю, чинністю, дійсністю договору переуступки прав вимоги та його умов (оспорення факту заміни особи за цим договором в основному зобов'язанні, розбіжностей щодо суми переведеного боргу, заперечення боржника проти вимог кредитора у зобов'язанні тощо).
При цьому Суд звертає увагу на положення ч. 3 ст. 22 ГПК України, згідно з яким будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору на вирішення, зокрема до міжнародного комерційного арбітражу та (або) сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитись судом на користь її дійсності, чинності та виконуваності.
З огляду на принцип автономності арбітражної угоди, суди безпідставно здійснили дослідження матеріально-правових відносин за контрактом поставки, здійснили їх правову кваліфікацію та вирішили спір по суті, оскільки це повинен робити арбітраж, компетентний розглядати спір щодо виконання новим боржником контракту поставки із застосуванням відповідного матеріального права.
Водночас Суд погоджується з висновками судів про те, що даний спір не може бути передано на розгляд компетентного суду Республіки Польща в порядку ст. 23 ГПК України у зв'язку з воєнними діями та загрозами активних бойових дій, оскільки це суперечить арбітражному застереженню у п. 9.3 контракту поставки, до того ж чинним процесуальним законодавством України не передбачено механізму передачі спору на розгляд іноземного суду з власної ініціативи господарського суду України за відсутності попередньої угоди сторін про передачу такого спору на розгляд суду іншої держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, залишити позов без розгляду і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Також згідно з п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Зазначене положення ГПК України наділяє виключно відповідача правом на подання такої заяви; реалізація цього права відбувається лише за власною волею відповідача.
Отже, під час вирішення питання залишення позову без розгляду з підстав, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України, господарський суд має встановити наявність сукупності таких умов: 1) існування арбітражної угоди, за якою позов у питанні, що порушено у державному суді, належить до компетенції третейського суду або Міжнародного комерційного арбітражного суду; 2) від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді; 3) встановлення судом дійсності, чинності та виконуваності арбітражної угоди.
Тобто національний суд у разі надходження позову у правовідносинах з арбітражним застереженням надає оцінку такому застереженню, якщо від будь-якої сторони не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, і лише після визначення питання щодо дійсності/недійсності, втрати/не втрати чинності або можливості/неможливості бути виконаним арбітражного застереження, приймає рішення про залишення позову без розгляду і направлення сторін до арбітражу або розгляд справи по суті, відповідно до встановлених ним обставин (див. постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.12.2021 у справі № 910/9841/20).
Всупереч наведеному суди попередніх інстанцій не встановили наявності у сукупності усіх умов для можливості застосування п. 7 ч. 1 ст. 227 ГПК України у даному випадку, не надали оцінки арбітражному застереженню в п. 9.2 контракту поставки через призму дотримання відповідачем правил, встановлених п. 7 ч. 1 ст. 227 ГПК України (враховуючи його твердження про подання відповідного клопотання до початку розгляду справи по суті), позаяк такі висновки суди зробили, виходячи з того, що у даному випадку спір між сторонами виник у зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань за договором переуступки прав вимоги, у р. 5 якого погоджено вирішення спору господарським судом, в межах територіальної юрисдикції якого перебуває позивач, що як було зазначено вище є помилковим, відповідно висновки судів про відсутність підстав для залишення позову без розгляду є передчасними, зроблені з порушенням норм процесуального права та потребують дослідження доказів та встановлення фактичним обставин справи, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно з огляду на приписи ст. 300 ГПК України.
Суд відхиляє посилання скаржника на висновки Верховного Суду у постанові від 01.10.2020 у справі № 905/306/17, оскільки у цій справі вирішувалось питання заміни сторони у виконавчому провадженні його правонаступником, в якій заявник з посиланням на ст. 52, 334 ГПК України просив замінити стягувача у виконавчому провадженні з примусового виконання судових наказів його правонаступником, що вочевидь свідчить про неподібність правовідносин у цій справі зі справою, яка розглядається, за усіма критеріями подібності, а насамперед за змістовим критерієм.
Враховуючи наведене, Суд не перевіряє доводи касаційної скарги щодо порушення судами норм процесуального права та наявності підстав для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до п. 5 ч. 1, п. 3, 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України, оскільки твердження відповідача в цій частині стосуються розгляду справи по суті, тоді як першочерговому встановленню підлягають обставини наявності/відсутності підстав для залишення позову без розгляду у зв'язку з існуванням арбітражного застереження.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень п. 6 ч. 3 ст. 310 ГПК України, постанова суду апеляційної інстанції від 14.05.2024 та рішення суду першої інстанції від 01.02.2024 у цій справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи судам попередніх інстанцій необхідно врахувати викладене, дослідити зібрані у справі докази, дати їм та аргументам учасників справи належну правову оцінку і залежно від встановленого вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу RNR Spolka z Organiczona Odpowiedzialnoscia (Товариства з обмеженою відповідальністю «РНР») задовольнити.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 14.05.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 01.02.2024 у справі № 922/2041/22 скасувати.
3. Справу № 922/2041/22 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок
Судді: І. В. Булгакова
І. Б. Колос