03 вересня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/1398/24 пров. № А/857/10848/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Коваля Р.Й., Гуляка В.В.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року (судді Мачульського В.В., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Луцьк) у справі №140/1398/24 за позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 29.01.2024 звернувся в суд з позовом до Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України про визнання протиправними дій щодо не нарахування та не виплати йому середнього заробітку за період з 15.03.2022 по 30.06.2022 включно; зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за період з 15.03.2022 по 30.06.2022 включно та компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» за період з 15.03.2022 року по дату виплати заборгованих сум.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року задоволено позов частково. Визнано протиправним дії Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 відповідно до частини 3 статті 119 Кодексу законів про працю України середнього заробітку з 15.03.2022 по 30.06.2022 включно, за період проходження військової служби. Зобов'язано Фінансове управління Генерального штабу Збройних сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток відповідно до частини 3 статті 119 Кодексу законів про працю України за період з 15.03.2022 року по 30.06.2022 року включно. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням Фінансове управління Генерального штабу Збройних сил України подало апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Вказує, що судом першої інстанції не враховано постанови Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №825/742/16 та від 28.11.2022 у справі № 380/693/20, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, також позивач звернувся до суду з даним позовом лише 27.01.2024, а йому було відомо про нараховані і виплачені суми при звільненні з військової служби ще у 2022 році, а тому судом протиправно не застосовано пропуск строку звернення до суду, в задоволенні клопотання про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки позивач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції.
Ухвалами Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.06.2024 призначено апеляційний розгляд в порядку письмового провадження та від 02.08.2024 продовжено строк розгляду справи, з 27.06.2024 по 07.07.2024 та з 05.08.2024 по 18.08.2024 суддя доповідач перебувала у відпустці.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що позивач з 13.05.2020 року, відповідно до наказу №2-ДС від 12.05.2020 року працював на посаді головного спеціаліста відділу технічного нагляду та охорони праці Центрального управління безпеки військової служби Збройних Сил України (переформованого у Головне управління безпеки військової служби Збройних Сил України).
Наказом МО України №39 від 25.02.2022 полковника ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу Центрального управління безпеки військової служби Збройних Сил України на посаду начальника відділу технічного нагляду та охорони праці, як такого, що призваний за мобілізацією (а.с.8).
З копії трудової книжки серії НОМЕР_1 (а.с.14) вбачається, що позивач 30.06.2022 звільнений з посади головного спеціаліста відділу технічного нагляду та охорони праці Центрального управління безпеки військової служби Збройних Сил України за пунктом 1 частини 1 статті 87 ЗУ “Про державну службу» (скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури).
З довідки про нараховані та виплачені суми заробітної плати ОСОБА_1 (а.с.16) вбачається, що позивачу виплачена заробітна плата за період з 01.01.2022 по 15.03.2022.
Виплата середнього заробітку з боку ФУ Генерального штабу ЗСУ з 15.03.2022 припинилися, що відповідачем не заперечується.
11.11.2023 позивач звернувся до відповідача з запитом про причини не виплати йому заробітної плати (а.с.6).
Листом від 21.12.2023 №305/2724 відповідач повідомив, що у зв'язку з призовом позивача на військову службу під час мобілізації підстави для виплати заробітної плати з 25.02.2022 по 30.06.2022 відсутні (а.с.15).
Позивач вважаючи, що відповідачем порушено його права щодо не проведення виплати йому середнього заробітку за період з 15.03.2022 по 30.06.2022 звернувся до суду.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2, 3 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-XII від 20.12.1991 до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Відповідно до частин 1, 3 статті 1 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом ЗСУ, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає у тому числі проходження військової служби.
Згідно зі статтею 2 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
КЗпП України надано визначення трудового договору. Так, трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з частиною 2 статті 39 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України,
Частиною третьою статті 119 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.
Законом України №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП України слова “зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами “зберігаються місце роботи і посада».
Отже, із набранням чинності Закону №2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов'язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
Відтак, обов'язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом, тобто до 18.07.2022.
З огляду на викладені норми, які були чинні на час виникнення спірних правовідносин колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем в порушення вимог частини 3 статті 119 КЗпП України протиправно не виплачено позивачу середній заробіток під час проходження ним служби по мобілізації, а отже позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до задоволення.
В частині доводів апеляційної скарги про порушення позивачем строку на звернення до суду, то колегія суддів вважає такі необґрунтовані з врахуванням наступного.
Позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю і має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни - осіб з інвалідністю внаслідок війни, що підтверджує посвідчення серії НОМЕР_2 від 17.03.2021 (аркуш справи 12), а звернувся до суду щодо порушеного його права в частині дій Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України про не нарахування те невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за період з 15.03.2022 по 30.06.2022 включно.
Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Водночас такі строки встановлені Кодексом законів про працю України.
19.07.2022 набрав чинності Закон України від 01.07.2022 № 2352-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі Закон № 2352-ІХ), яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України, зокрема частину другу статті 233 цього Кодексу викладено у такій редакції: “Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, починаючи з 19.07.2022 законодавець установив строк для звернення працівника з позовом до суду про виплату усіх сум, що належать йому при звільненні, який становить три місяці та обчислюється з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Відповідно до матеріалів справи, згідно з Витягом із наказу начальника Центрального управління безпеки військової служби Збройних Сил України (по особовому складу державних службовців) від 30.06.2022 №14-ДС позивача з 30.06.2022 звільнено із займаної посади, у зв'язку із скороченням посади.
Отже, днем звільнення позивача з державної служби є 30.06.2022.
Верховний Суд у постанові від 28.09.2023 по справі № 140/2168/23 дійшов висновку, що до правовідносин щодо невиплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, на момент звільнення позивача, частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком, відтак не підлягає застосовуванню встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до адміністративного суду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21 та від 27 квітня 2023 року у справі №420/14777/22, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Стосовно доводів апеляційної скарги, що судом першої інстанції не враховано правову позицію Верховного Суду у постановах від 04.12.2019 у справі №825/742/16 та від 28.11.2022 у справі №380/693/20, то колегія суддів вважає таке посилання безпідставним з урахуванням наступного.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, зазначила, що ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, у зв'язку з чим відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Отже, задля забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів апеляційний суд має враховувати правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені існуючі підходи щодо застосування приписів статей 116, 117 КЗпП України.
Згідно з частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із частинами 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Враховуючи зазначені вище встановлені обставини справи, норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини та висновки Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, який ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
У контексті оцінки доводів апеляційної скарги апеляційний суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не стягуються.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України - залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2024 року у справі №140/1398/24 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді Р.Й. Коваль
В.В. Гуляк
Повний текст постанови складено 03.09.2024