Справа: № 2-а-37/07 Головуючий у 1-й інстанції: Васильєва Т.М
Суддя-доповідач: Василенко Я.М
Іменем України
"26" жовтня 2010 р. м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Василенка Я.М.,
суддів Кузьменка В.В., Умнової О.В.,
при секретарі Киричуку Р.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 на постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 13.07.2007 у справі за позовом ОСОБА_2 до Вищої ради юстиції про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_2 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із позовом про скасування рішення Вищої ради юстиції від 04.02.2004 щодо залишення його скарги на рішення кваліфікаційної комісії суддів військових судів України від 20.10.2003 без задоволення та зобов'язання Вищої ради юстиції переглянути його скаргу.
Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 13.07.2007 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеною постановою позивач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 подали апеляційні скарги, в яких представник позивача ОСОБА_2 -ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувану постанову, як таку, що постановлена із порушенням норм матеріального та процесуального права, та направити справу на новий розгляд до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, а позивач просить (з урахуванням подальших змін) скасувати оскаржувану постанову та направити справу на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з'явилися у судове засідання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Указом Президента України від 19 серпня 1997 року позивача призначено суддею військового суду Дніпропетровського гарнізону строком на 5 років.
Постановою Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року позивача обрано безстроково суддею військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону.
20 жовтня 2003 року кваліфікаційна комісія суддів військових судів України прийняла рішення рекомендувати Вищій раді юстиції внести до Верховної Ради України дати подання про звільнення позивача з посади судді військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону.
10 листопада 2003 року позивач подав до Вищої ради юстиції скаргу на рішення кваліфікаційної комісії суддів військових судів України. Відповідно до Закону України «Про Вищу раду юстиції», Вища рада юстиції розглядає скарги суддів на рішення кваліфікаційних комісій про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності і за наслідками розгляду приймає рішення за доповіддю члена дисциплінарної секції Вищої ради юстиції.
Відповідачем було видано доручення члену Вищої ради юстиції Ізовітовій Л.П. провести перевірку відомостей, викладених у матеріалах дисциплінарного провадження стосовно позивача.
Як вбачається із дисциплінарної справи Вищої ради юстиції, при проведенні перевірки була витребувана дисциплінарна справа із кваліфікаційної комісії суддів військових судів України, відібрані письмові пояснення від самого позивача та інших осіб. За результатами перевірки дисциплінарною секцією Вищої ради юстиції було рекомендовано Вищій раді юстиції скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення кваліфікаційної комісії суддів військових судів України від 20 жовтня 2003 року без змін.
4 лютого 2004 року Вища рада юстиції прийняла рішення, відповідно до якого скарга позивача на рішення кваліфікаційної комісії залишена без задоволення, а саме рішення - без змін.
При цьому, відповідачем було встановлено, що позивач порушив вимоги п. 5 ч. 5 ст. 126 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про статус суддів», а саме: не дотримувався вимог закону, службової дисципліни.
Дійшовши висновку про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував своє рішення тимё що відповідно до вимог ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обгрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Перевіряючи доводи позивача на обгрунтування позовних вимог, а саме щодо не об'єктивності службових характеристик, упередженого ставлення до нього голови суду, фальсифікації пояснень працівників суду, суд першої інстанції прийшов до висновку, що останні є надуманими та такими, що не відповідають зібраним по справі доказам.
Судом першої інстанції встановлено, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач діяв в межах наданих йому повноважень, відповідно до Конституції та Закону України «Про Вищу раду юстиції», дане рішення прийнято обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття, за участю позивача. При цьому, права позивача порушені не були.
Доводи апелянтів полягають у тому, що кваліфікаційна комісія та Вища рада юстиції не мали права приймати рішення щодо ОСОБА_2, в яких вказується про порушення ним присяги судді, оскільки присяги він не приймав. Рішення Вищої ради юстиції від 04 лютого 2004 року підлягає скасуванню, оскільки порушує вимоги ст. ст. 1, 8, 19 Конституції України, ст. 4, 11, 14 ЦК України.
Крім того, апелянти зазначають, що на протязі судового розгляду судом першої інстанції були допущені численні порушення норм процесуального права, спрямовані на позбавлення позивача користуватися своїми правами у судовому засіданні, а саме:
- відмова у клопотанні позивача в направленні справи за підсудністю за місцем його проживання до м. Дніпропетровська (ст. 22 КАС України);
- відмова у зупиненні провадження у справі, коли у позивача була зламана рука, та створення підстав для залишення справи без розгляду (ст. 156 КАС України);
- відмова суду у виклику та допиту свідків, пояснення яких знаходяться в матеріалах дисциплінарних справ та яких ні на кваліфікаційній комісії, ні на засіданні Вищої ради юстиції ніхто не бачив та не опитував (ст. 159 КАС України);
- відмова суду у зупиненні провадження у справі у зв'язку з розглядом судом іншої справи щодо загрози життю позивача (ст. 156 КАС України).
У своїх позовних вимогах ОСОБА_2 вказує на порушення рішенням Вищої ради юстиції наступних норм матеріального права: ст. ст. 1, 8, 19, 21, 40, 126, 129 Конституції України; ст. ст. 4, 11, 14, 277 ЦК України; ст. ст. 77, 82, 99 Закону України «Про судоустрій України»; ст. ст. 3, 11, 31 Закону України «Про статус суддів».
При цьому, апелянти звертають увагу на те, що всі вищезгадані порушення Конституції та Законів України судом першої інстанції не розглянуті, спростування чи прийняття їх у оскаржуваній постанові відсутні, що є порушенням ст. ст. 159, 163 КАС України.
З врахуванням порушень норм процесуального права, допущених судом при розгляді позову ОСОБА_2, даний апелянт вважає доведеним те, що судом першої інстанції були порушені права позивача, передбачені ст. 6, 8, 9 КАС України щодо розгляду його справи незалежним і неупередженим судом, що згідно до п. 4 ч. 1 ст. 27 КАС України є підставами для відводу суду.
Колегія суддів звертає увагу на доводи апелянта, однак погоджується з мотивами та висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Колегія суддів звертає увагу на положення ЦК України, якими апелянти обґрунтовують свої вимоги та заперечення.
Так, відповідно до ст. 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.
Згідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Положеннями ст. 14 ЦК України встановлено, що цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов'язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам. Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Із наявних матеріалів справи вбачається, що рішення Вищої ради юстиції від 04.02.2004 щодо залишення скарги ОСОБА_2 на рішення кваліфікаційної комісії суддів військових судів України від 20.10.2003 відповідає вимогам зазначених положень ЦК України, на які посилаються апелянти.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на посилання апелянтів на положення Закону України «Про судоустрій України»(який діяв на той час), згідно до ст. 77 якої кваліфікаційна комісія суддів перевіряє відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом, проводить їх кваліфікаційне атестування і дає висновок про підготовленість до судової роботи кожного кандидата, який пропонується на посаду судді; дає висновки про звільнення з посади судді; проводить кваліфікаційну атестацію суддів відповідних судів і присвоює суддям кваліфікаційні класи (не вище другого); розглядає звернення та подання про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих судів, проводить пов'язані з цим службові перевірки, за наявності підстав порушує дисциплінарне провадження і вирішує питання про дисциплінарну відповідальність судді; припиняє перебування у відставці суддів місцевих судів; здійснює інші повноваження, передбачені законом. Кваліфікаційна комісія суддів має право для здійснення своїх повноважень витребовувати та одержувати необхідну інформацію від голів судів, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також громадян та їх об'єднань. Посадові особи, які безпідставно відмовляють у наданні інформації чи ухиляються від її надання, несуть передбачену законом відповідальність.
Статтею 82 зазначеного Закону встановлено, що рішення кваліфікаційної комісії суддів приймається більшістю голосів членів комісії, які беруть участь у засіданні. Голосування проводиться за відсутності особи, щодо якої вирішується питання, і запрошених осіб. При розгляді питання щодо судді, який є членом кваліфікаційної комісії суддів, останній не може брати участь у його обговоренні та голосуванні. Рішення (висновок) кваліфікаційної комісії суддів викладається в письмовій формі. У рішенні (висновку) зазначаються дата і місце прийняття рішення, склад комісії, питання, що розглядалися, мотиви прийнятого рішення. Рішення (висновок) підписується головуючим і членами комісії, які брали участь у засіданні. За наявності окремої думки, вона викладається членом комісії у письмовій формі і приєднується до справи, про що головуючий повідомляє на засіданні, але зміст думки оголошенню в засіданні не підлягає. Копія рішення (висновку) кваліфікаційної комісії суддів протягом семи днів надсилається особі, за поданням якої вирішувалося питання, та особі, щодо якої вирішувалося питання.
Відповідно до ст. 99 Закону України «Про судоустрій України»дисциплінарне провадження передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, відкриття дисциплінарної справи та розгляд дисциплінарної справи і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження. Вища рада юстиції здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів у порядку, встановленому законом про Вищу раду юстиції.
Колегія суддів дослідивши рішення Вищої ради юстиції від 04.02.2004 щодо залишення скарги ОСОБА_2 на рішення кваліфікаційної комісії суддів військових судів України від 20.10.2003 дійшла висновку про безпідставність доводів апелянта про порушення відповідачем вимог ст. 77, 82, 99 Закону України «Про судоустрій України», оскільки такі доводи спростовуються фактичним додержанням вищезазначених положень цього Закону.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на наступні положення діючого на той час Закону України «Про статус суддів».
Так, статтею 3 зазначеного Закону встановлено, що судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні. Гарантії незалежності суддів встановлюються цим Законом, а також Конституцією України. Держава гарантує фінансове та матеріально-технічне забезпечення суддів і судів.
Згідно ст. 11 цього ж Закону незалежність суддів забезпечується: встановленим законом порядком їх обрання (призначення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади; особливим порядком присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; правом судді на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів судового самоврядування. Всі державні органи, установи та організації, органи місцевого самоврядування, громадяни та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї. Гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України і Автономної Республіки Крим.
Відповідно до ст. 31 Закону України «Про статус суддів»суддя притягується до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, а саме за порушення: законодавства при розгляді судових справ; вимог, передбачених статтею 5 цього Закону; обов'язків, вказаних у статті 6 цього Закону. Скасування або зміна судового рішення не тягне за собою дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у винесенні цього рішення, якщо при цьому не було допущено навмисного порушення закону чи несумлінності, що потягло за собою істотні наслідки.
Положеннями ст. ст. 1, 8, 19 Конституції України, на які посилаються апелянти в обґрунтування вимог щодо скасування Рішення Вищої ради юстиції від 04 лютого 2004 року, встановлено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.ст. 21, 40 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Згідно до ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі: закінчення строку, на який його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п'яти років; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді припиняються у разі його смерті. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.
Статтею 129 Конституції України, на які також посилаються апелянти, встановлено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними засадами судочинства є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій. За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Враховуючи вищезазначені вимоги законодавства та безпідставність доводів апелянтів про допущення їх порушень відповідачем, колегія суддів дійшла висновку про додержання Вищою радою юстиції зазначених вимог Конституції України при прийнятті рішення від 04.02.2004 щодо залишення скарги ОСОБА_2 на рішення кваліфікаційної комісії суддів військових судів України від 20.10.2003 без задоволення, що підтверджується вищезазначеними обставинами та наявними матеріалами справи.
Колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянтів про порушення судом першої інстанції вимог ст. ст. 22, 156, 159, 163 КАС України, враховуючи наступне.
По-перше, судом першої інстанції вірно було встановлена відсутність підстав для задоволення клопотання позивача про направлення справи за підсудністю за місцем його проживання до м. Дніпропетровська, виключний перелік яких встановлений ст. 22 КАС України.
По-друге, враховуючи вимоги ст. 156 КАС України та обставини справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у зупиненні провадження у праві із зазначених позивачем підстав. До того ж, доводи позивача про те, що незупиненням провадження в зв'язку із тим, що у позивача була зламана рука, суд першої інстанції створював підстави для залишення справи без розгляду є безпідставними з огляду на те, що дана справа була розглянута по суті.
По-третє, позивачем в порушення вимог ч. 1 ст. 71 КАС України не надано належних доказів на підтвердження своїх доводів про порушення судом першої інстанції вимог ст. 156 КАС України щодо законності та обґрунтованості судового рішення.
По-четверте, в будь-якому разі порушення судом норм процесуального права не може бути підставою для скасування по суті вірного рішення суду, правомірність якого доводиться вище.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
При цьому, апелянтами не надано належних доказів на підтвердження правомірності своїх вимог.
Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 200 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду -без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206 КАС України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 -залишити без задоволення, а постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 13.07.2007 -без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий:
Судді:
Повний текст ухвали виготовлено 01.11.2010.