26 серпня 2024 року
м. Київ
справа №520/5154/22
адміністративне провадження № К/990/31322/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів -Жука А.В., Білак М.В.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 1 березня 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2024 року у справі №520/5154/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Харківській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Харківській області від 23 березня 2022 року №165 о/с щодо звільнення ОСОБА_1 з рядів Національної поліції України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної поліції відділу поліції №1 Харківського районного управління поліції №2 Головного управління Національної поліції в Харківській області;
- стягнути з Головного управління Національної поліції в Харківській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 1 березня 2024 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із цими судовими рішеннями, позивач звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її 5 серпня 2024 року засобами поштового зв'язку.
Скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Дослідивши зміст касаційної скарги, Суд дійшов наступного висновку.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Водночас, пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Отже, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, ця справа була розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження, а відтак вона може бути оскаржена до Верховного Суду лише за наявності обставин, наведених у підпунктах "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Отже, посилання на відповідну підставу оскарження, визначену частиною четвертою статті 328 КАС України, має обов'язково наводитись у поєднанні із зазначенням та обґрунтуванням винятків, передбачених пунктами «а» - «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 цього Кодексу.
У касаційній скарзі скаржник зазначає, що підставою касаційного оскарження судових рішень є підпункт «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та зазначає, що справа має виняткове значення для скаржника.
Стосовно "виняткового значення" справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої "винятковості" може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Проте, твердження скаржника про те, що справа становить виняткове значення для нього (підпункт "в" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
Такі посилання скаржника мають загальний характер та притаманні кожній аналогічній справі, а тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", або "суспільний інтерес" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Водночас аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Щодо посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, Суд зазначає наступне.
Так, посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що судами при винесенні оскаржуваних судових рішень не було враховано висновків Верховного суду, викладених у постановах від 31 жовтня 2019 року у справі №2040/7660/18, від 6 лютого 2020 року у справі №816/1258/16, від 20 лютого 2019 року у справі №822/2588/16 щодо порядку застосування дисциплінарних стягнень відносно співробітників поліції.
Верховний Суд зазначає, що підстави касаційного оскарження викладаються в касаційній скарзі з вказівкою на конкретні висновки судів, рішення яких оскаржуються, із одночасним зазначенням положень (пункту, частини, статті) закону або іншого нормативно-правового акту, який застосований цими судами при прийнятті відповідного висновку.
Це дозволяє суду касаційної інстанції на виконання вимог статті 341 КАС України перевірити правильність застосування норм матеріального і процесуального права у конкретній справі.
Однак, в порушення вимог пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник не вказує, які саме норми права судами попередніх інстанцій були застосовані без урахування таких висновків.
При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Водночас для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 конкретизувала:
- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу правовідносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32), від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38), від 11 квітня 2018 року у справі №910/12294/16 (пункт 16), від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №910/8956/15, від 6 вересня 2017 року у справі №910/3040/16, від 13 вересня 2017 року у справі №923/682/16 тощо);
- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин (викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №373/1281/16-ц, від 16 травня 2018 року у справі №760/21151/15-ц, від 29 травня 2018 року у справах №305/1180/15-ц і №369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 6 червня 2018 року у справах №308/6914/16-ц, №569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року у справі №697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №648/2419/13-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц тощо).
Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункти 38-39 постанови від 12 жовтня 2021 року).
Також Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт.
Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об'єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов'язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб'єктами спірних правовідносин (пункти 96-98 постанови від 12 жовтня 2021 року).
Разом з цим, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.
При цьому, проаналізувавши висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у контексті характеру та юридичної природи правовідносин, з яких виник спір у наведених скаржником справах у зіставленні з предметом спору, підставами і змістом позовних вимог та регулюванням правовідносин у цій справі, на предмет їхньої подібності, Судом установлено, що висновки, які викладені у зазначених вище постановах Верховного Суду перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених у кожній конкретній справі окремо обставин, які різняться складом дисциплінарного проступку, видами дисциплінарних стягнень та ін. у кожній конкретній ситуації.
Згідно з усталеною судовою практикою застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з органів внутрішніх справ є крайнім заходом дисциплінарного впливу, проте його застосування здійснюється на розсуд уповноваженої особи з урахуванням обставин у справі та не потребує наведення неможливості застосування інших видів дисциплінарних стягнень. Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 4 березня 2020 року у справі № 120/2732/19-а, від 17 листопада 2020 року у справі № 160/5581/19.
Як неодноразово зауважував Верховний Суд у своїй практиці, зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.
Суд зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
З огляду на наведене, Суд дійшов висновку, що обставини справи, та, відповідно, спірні правовідносини у справах зазначених скаржником не є подібними з цією справою.
Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом апеляційної інстанції у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Ураховуючи наведене, Суд уважає недоведеними наявність підстави касаційного оскарження, визначених пунктами 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 1 березня 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2024 року у справі №520/5154/22 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Копію ухвали направити заявнику та іншим учасникам справи за допомогою підсистеми ЄСІТС "Електронний кабінет" (у разі його відсутності - на офіційну електронну адресу або засобами поштового зв'язку), а касаційну скаргу та додані до неї матеріали - у спосіб їхнього надсилання до суду адресатом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
……………………………
……………………………
……………………………
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
М.В. Білак,
Судді Верховного Суду