21 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 459/1364/17
провадження № 61-1389св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк»,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Лукою Тарасом Миколайовичем, на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 року в складі судді Новосада М. Д. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ «КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів шляхом визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 16 червня 2006 року уклала з АТ «КБ «ПриватБанк» кредитний договір № CGH0GK00060363, за яким отримала кредит у розмірі 27 500,00 доларів США з терміном повернення до 15 червня 2021 року.
26 жовтня 2012 року між нею та банківською установою укладена додаткова угоду до вказаного кредитного договору, якою внесені зміни в істотні умови договору та відповідно до якої складено графік погашення кредиту.
Зазначала, що, провівши наприкінці 2015 року розрахунок усіх сплачених нею коштів, була впевнена, що повністю сплатила заборгованість за кредитним договором від 16 червня 2006 року. Однак у 2016 році відповідач звернувся до суду з позовом до неї про стягнення боргу за цим договором у розмірі 33 050,81 доларів США.
Вважає, що додаткова угода від 26 жовтня 2012 року та додаток до неї (графік погашення заборгованості) суперечать вимогам актів цивільного законодавства України, порушують її права як споживача; не відповідають її внутрішній волі, оскільки суттєво обтяжують її, як позичальника, в грошових зобов'язаннях порівняно з попередніми умовами кредитного договору, її волевиявлення під час укладання цього правочину здійснене під впливом тяжких обставин.
Посилаючись на наведене, позивачка просила суд визнати недійсною з моменту укладення додаткову угоду від 26 жовтня 2012 року до кредитного договору від 16 червня 2006 року № CGН0GK00060363 та додаток 1 (графік погашення кредиту) до неї, укладені між нею та АТ «КБ «ПриватБанк».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із відсутності, передбачених статтями 203 та 215 ЦК України, правових підстав для визнання недійсною оспорюваних додаткової угоди від 26 жовтня 2012 року до кредитного договору від 16 червня 2006 року та додатку 1 (графік погашення кредиту) до неї. Суд також зазначив, що позивачка не довела, що умови додаткової угоди порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін чи завдають шкоди споживачеві, тому доводи про нечесну підприємницьку практику та несправедливі умови договору не знайшли свого підтвердження, відтак, не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог.
Окрім того, суд першої інстанції послався на дотримання позивачкою позовної давності при зверненні з цим позовом.
Короткий зміст постанови апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 року змінено.
Виключено з мотивувальної частини рішення посилання суду на оцінку та висновки суду про дотримання позивачкою позовної давності.
У решті судове рішення залишено без змін.
Установивши відсутність порушеного права позивачки та з огляду на те, що відмова в позові у зв'язку з закінченням позовної давності (відтак і оцінка такого питання) можлива лише за наявності підстав для судового захисту порушеного права, апеляційний суд виключив зі змісту оскаржуваного рішення посилання на оцінку та висновки суду про дотримання позивачкою позовної давності.
У решті апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, вважав його законним і обґрунтованим та на вбачав підстав для його скасування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Представник ОСОБА_1 - адвокат Лука Т. М. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 444/484/15-ц, від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року в справі № 183/2122/15, від 10 червня 2020 року в справі №133/474/15-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 761/6144/15-ц, від 04 липня 2018 року в справі № 369/1923/15-ц, від 12 січня 2022 року в справі № 234/11607/20, від 20 серпня 2019 року в справі № 910/13209/18, від 26 вересня 2019 року в справі № 686/28850/18, від 15 жовтня 2019 року в справах № 127/25893/16-а і № 686/28853/18, від 28 листопада 2019 року в справі № 523/4824/17, від 06 лютого 2020 року в справі № 750/2501/19, від 14 квітня 2020 року в справі №580/3136/16, від 23 квітня 2020 року в справі №811/1470/18, від 29 квітня 2020 року в справі № 703/2908/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 264/5957/17, від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року в справі № 587/430/16-ц, від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15, від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, від 25 червня 2019 року в справі № 910/17792/17 та постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2016 року в справі № 6-1746цс16, від 06 вересня 2017 року в справі № 6-2071цс16, від 24 червня 2008 року в справі № 2/164-35/246 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.
Суди не звернули увагу на те, що умови додаткові угоди від 26 жовтня 2012 року суперечать вимогам актів цивільного законодавства, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту; є несправедливими, оскільки передбачають додаткові нічим не обґрунтовані платежі, за дії, які не є послугою, суттєво погіршуючи становище позивача, як боржника банку - споживача його послуг; не відповідають внутрішній волі позивача, оскільки суттєво обтяжують її, як позичальника в грошових зобов'язаннях, порівняно з попередніми умовами кредитного договору, що свідчить про те, що волевиявлення позивача під час укладання цього правочину здійснене під впливом тяжких обставин.
За таких умов оспорювана додаткова угода підлягала визнанню недійсною в силу статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
Доводи інших учасників справи
Представник АТ «КЬ «ПриватБанк» подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що оспорювана додаткова угода та сам кредитний договір були предметом дослідження та спору у справі № 459/748/16-ц за позовом АТ «КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за наслідком розгляду якого постановою Верховного Суду від 16 червня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог банку з підстав передчасності вимог, а саме, що банк не набув права вимагати від відповідачів дострокового повернення кредиту, адже за умовами додаткової угоди від 26 жовтня 2012 року до кредитного договору у позивача виникає це право з моменту виникнення порушення, яке може статися лише на 1461 день з дня прострочення сплати заборгованості.
Оцінку оспорюваній додатковій угоді надано й рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 03 липня 2023 року, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 459/4187/21 за позовом АТ «КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3 % річних за кредитним договором, яким в задоволенні вимог банку відмовлено в повному обсязі, виходячи саме з чинності оскаржуваної додаткової угоди від 26 жовтня 2012 року. АТ «КБ «ПриватБанк» не приховувало від позивальника метод нарахування процентів за кредитним договором та передбачило таку умову в договорі, що виключає у його діях нечесну підприємницьку практику.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Витребувано з Червоноградського міського суду Львівської області цивільну справу № 459/1364/17 за позовом ОСОБА_1 до АТ «КБ «ПриватБанк», третя особа - ОСОБА_2 , про захист прав споживачів шляхом визнання недійсною додаткової угоди до кредитного договору.
У березні 2024 року справа № 459/1364/17 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2024 року справу № 459/1364/17 призначено до судового розгляду.
Обставини справи, які встановили суди попередніх інстанцій
Суди встановили, що 16 червня 2006 року ОСОБА_1 уклала з АТ «КБ «ПриватБанк» кредитний договір № CGH0GK00060363, умови якого передбачають
- видачу позичальнику готівкою через касу банку цільового валютного кредиту у вигляді непоновлюваної кредитної лінії на строк із 16 червня 2006 року до 15 червня 2021 року на суму 27 500,00 дол США;
- відсоток за кредитом розраховується банком станом на 16 число кожного місяця (1 % від залишку непростроченої суми кредиту за звичайних умов, 2,5 % в місяць від залишку простроченої суми заборгованості за тілом кредиту);
- надання позичальнику кредитної лінії на сплату обов'язкових щорічних платежів за договорами страхування заставного майна та життя позичальника (як умови надання кредиту) на загальну суму 4 129,83 дол. США. В разі непогашення у 30-денний строк наданого в кредит чергового щорічного страхового платежу, сума таких кредитних коштів вважається простроченою з нарахуванням підвищених відсотків за користування ними (2,52 % в місяць, тобто 30,24 % річних);
- сплату позичальником за користування кредитними коштами щомісячного платежу у розмірі 390,75 дол. США, який розподіляється банком, виходячи із такого алгоритму: у першу чергу відшкодовуються витрати (збитки) банку на послуги, пов'язані з обслуговуванням предмету застави, у другу - прострочені платежі, у третю - поточні місячні платежі.
26 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 до АТ «КБ «ПриватБанк» укладена додаткова угода до вказаного кредитного договору, якою внесені зміни в істотні умови договору та відповідно до якої складено графік погашення кредиту.
За цією угодою:
- змінено пункт 1.1. кредитного договору в частині збільшення суми кредитних коштів на сплату страхових платежів з 4 129,83 до 12 976,75 дол. США (пункт 3 додаткової угоди), тобто на суму + 8 846,92 дол. США;
- збільшено зобов'язання позичальника перед банком за тілом кредиту станом на 21 листопада 2012 року на + 19 381,60 дол. США = 32 121,66 - 22 740,06 дол. США;
- зменшено суми боргу з пені на 5 494,56 дол. США;
- нові зобов'язання зі сплати позичальником на користь банку штрафу в розмірі 5 494,56 дол. США в разі порушення будь-якого зобов'язання, передбаченого графіком погашення кредиту понад 31 день;
- викладено пункт 1.1. договору у новій редакції, що передбачає:
збільшення строку кредитування до 21 червня 2024 року;
зняття вимоги сплати додаткового моніторингу;
введення порядку погашення заборгованості за договором у строки згідно графіку;
- введено санкції за порушення позичальником строків зі сплати відсотків та винагород - встановлення зобов'язання позичальника сплатити на користь банку неустойку в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків та винагород, а саме - щомісяця за кожен місяць порушення, починаючи з останнього місяця неналежного виконання зобов'язань;
- зменшено розмір плати за кредитом на суму відсотків і винагород до суми фактично сплаченої позичальником.
Зазначений вище кредитний договір та оспорювана додаткова угода були предметом дослідження у справі № 459/748/16-ц за позовом АТ «КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості, за наслідком розгляду якого постановою Верховного Суду від 16 червня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ «КБ «ПриватБанк» із підстав передчасності вимог, зокрема, що банк не набув права вимагати від відповідачів дострокового повернення кредиту, оскільки за умовами додаткової угоди від 26 жовтня 2012 року до кредитного договору від 16 червня 2006 року у нього виникає це право з моменту виникнення порушення, яке може статися лише на 1461 день з дня прострочення сплати заборгованості.
У зазначеному судовому рішенні (№ 459/748/16-ц) Верховний Суд узяв до уваги умови спірної додаткової угоди й зазначив, що згідно з додатком до додаткової угоди (графіка погашення кредиту) платіж на повернення частини позики ОСОБА_1 мала б здійснити 21 листопада 2012 року. Разом із тим, з вимогою про дострокове погашення заборгованості банк звернувся 15 жовтня 2015 року, а з цим позовом до суду 10 березня 2016 року, тобто передчасно, всупереч умов договору, визначених у пункті 7 додаткової угоди.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставою касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанції є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 444/484/15-ц, від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15-ц, від 18 березня 2020 року в справі № 183/2122/15, від 10 червня 2020 року в справі №133/474/15-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 761/6144/15-ц, від 04 липня 2018 року в справі № 369/1923/15-ц, від 12 січня 2022 року в справі № 234/11607/20, від 20 серпня 2019 року в справі № 910/13209/18, від 26 вересня 2019 року в справі № 686/28850/18, від 15 жовтня 2019 року в справах № 127/25893/16-а і № 686/28853/18, від 28 листопада 2019 року в справі № 523/4824/17, від 06 лютого 2020 року в справі № 750/2501/19, від 14 квітня 2020 року в справі №580/3136/16, від 23 квітня 2020 року в справі №811/1470/18, від 29 квітня 2020 року в справі № 703/2908/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 264/5957/17, від 12 червня 2019 року в справі №487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року в справі № 587/430/16-ц, від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15, від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, від 25 червня 2019 року в справі № 910/17792/17 та постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2016 року в справі № 6-1746цс16, від 06 вересня 2017 року в справі № 6-2071цс16, від 24 червня 2008 року в справі № 2/164-35/246 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Позиція Верховного Суду
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Кредит - це позичковий капітал банку у грошовій формі та в банківських металах, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.
У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позову зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 766/8096/20, провадження № 61-15716св20.
Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII) (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення оспорюваної угоди) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Згідно з частиною п'ятою статті 11 Закону № 1023-XII до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
Отже, для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.
Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов'язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).
Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III «Про банки та банківську діяльність»), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов'язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.
Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов'язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.
З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов'язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.
З 13 січня 2006 року почали діяти нові редакції:
- статті 18 Закону України № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п'ята вказаної статті);
- статті 19 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статті підприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV)».
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) (пункти 24-25, 29, 30-31, 36.2).
ОСОБА_1 , як на підставу позову, посилалася на те, що умови оспорюваної додаткові' угоди від 26 жовтня 2012 року суперечать вимогам актів цивільного законодавства, зокрема Закону України «Про захист прав споживачів» та Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту; є несправедливими, оскільки передбачають додаткові, нічим не обґрунтовані платежі, за дії, які не є послугою, суттєво погіршуючи становище позивача, як боржника банку - споживача його послуг; не відповідають внутрішній волі позивача, оскільки суттєво обтяжують її, як позичальника в грошах, порівняно з попередніми умовами кредитного договору, що свідчить що волевиявлення позивача під час укладання цього правочину здійснене під впливом тяжких обставин.
Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що спірна угода підписана банком та ОСОБА_1 , які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позичальник на момент укладення додаткової угоди не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконувала його умови.
Матеріали справи не містять доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема позивачка не спростувала, що під час укладення додаткової угоди вона діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилася з її умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови.
Крім того, суди встановили, що у справі № 459/748/16-ц за позовом АТ «КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості постановою Верховного Суду від 16 червня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ «КБ «ПриватБанк» із підстав передчасності вимог, а саме з тих підстав, що банк не набув права вимагати від відповідачів дострокового повернення кредиту, оскільки за умовами додаткової угоди від 26 жовтня 2012 року до кредитного договору від 16 червня 2006 року у нього виникає це право з моменту виникнення порушення, яке може статися лише на 1 461 день з дня прострочення сплати заборгованості..
У зазначеному судовому рішенні Верховний Суд установив, що згідно з додатком до додаткової угоди (графіка погашення кредиту) платіж на повернення частини позики ОСОБА_1 мала б здійснити 21 листопада 2012 року. Разом із тим, з вимогою про дострокове погашення заборгованості банк звернувся 15 жовтня 2015 року, а з цим позовом до суду 10 березня 2016 року, тобто передчасно, всупереч умов договору, визначених у пункті 7 додаткової угоди.
З огляду на викладене, ураховуючи встановлені судом у справі № 459/748/16-ц обставини відмови у позові про стягнення кредитної заборгованості, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною в цілому.
Суди надали належну правову оцінку доводам позивачки з приводу обману позичальника щодо дійсних умов цієї угоди. Доводи касаційної скарги не спростовують зазначених висновків судів, зводяться до переоцінки доказів, яким суди, відповідно до покладених на них процесуальних повноважень, надали обґрунтовану оцінку.
Висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не релевантні до спірних правовідносин та не обов'язкові для застосування у справі, що переглядається.
Разом із тим, зміст оспорюваної додаткові угоди від 26 жовтня 2012 року до кредитного договору від 16 червня 2006 року свідчить про те, що умови, викладені у пункті 7, передбачають сплату позичальником на користь банку неустойки у розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених винагород за надання фінансового інструменту та проведення додаткового моніторингу за кожен місяць такого прострочення.
За встановлених вище обставин справи, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що сплата винагороди за надання фінансового інструменту та за проведення додаткового моніторингу, тобто коштів, які супроводжують кредит, є несправедливими умовами оспорюваної угоди та такими, що призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, що є підставою для визнання їх недійсними згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України та частиною п'ятою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Аналогічний за змістом висновок зробив Верховний Суд у постановах від 22 березня 2023 року у справі № 667/8820/15-ц (провадження № 61-11783св21), від 23 серпня 2023 року у справі № 564/282/16-ц (провадження № 61-553св22).
З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій зробили помилковий висновок в частині відмови у визнанні недійсними окремих умов оспорюваної угоди, викладених у пункті 7, з підстав необґрунтованості.
Разом із тим, у справі, яка переглядається, відповідач АТ КБ «ПриватБанк» у суді першої інстанції заявив клопотання про застосування наслідків сливу позовної давності до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18) зроблено висновок, що тлумачення частини першої та п'ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов'язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов'язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов'язання. Тому положення частини п'ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов'язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору.
Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15.
Оскільки зазначені порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» допущено саме в момент укладення додаткової угоди від 26 жовтня 2012 року, умови якої оспорюються, саме з цього моменту позивачка була обізнана про них, однак з позовом звернулася у травні 2017 року.
Тому позовна давність за вимогами у цій справі є пропущеною.
З урахуванням викладеного, у задоволенні позову в частині визнання недійсними окремих умов додаткової угоди щодо сплати неустойки від розміру неналежно сплачених винагород за надання фінансового інструменту та винагороди за проведення додаткового моніторингу необхідно відмовити з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.
Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, однак помилились у мотивах такого рішення, оскільки вимоги про визнання недійсними положень (умов) оспорюваної угоди щодо сплати неустойки від розміру неналежно сплачених винагород не підлягають задоволенню у зв'язку зі спливом позовної давності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України суд змінює рішення, якщо воно переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - зміні з викладенням їх мотивувальної частин у редакції цієї постанови.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки Верховний Суд змінює постанову апеляційного суду, але виключно у частині мотивів її прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 141, 270, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Лука Тарасом Миколайовичем, задовольнити частково.
Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року змінити, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
У решті рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 19 травня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов