Окрема думка
судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Крата В. І.
20 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 712/9328/21
провадження № 61-12562св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Черкаського апеляційного суду від 18 липня 2023 скасував. Справу № 712/9328/21 передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
По-перше, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) вказано, що:
«покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоди. А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 вказаного Закону реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно-правову відповідальність».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року в справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зазначено, що:
«внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов'язки, пов'язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов'язок виплатити відповідне відшкодування за Законом №1961-IV виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом №1961-IV випадках - МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом №1961-IV не має обов'язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату). Тобто внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди (настання страхового випадку) винуватець ДТП не звільняється від обов'язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов'язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ). Тому висновок апеляційного суду про абсолютність права потерпілого на відшкодування шкоди саме за рахунок особи, яка завдала шкоди, є помилковим.
Враховуючи розподіл у деліктному зобов'язанні між винуватцем ДТП (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов'язку з відшкодування шкоди, завданої під час експлуатації наземних транспортних засобів, а також те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем має визначені законом межі та порядок реалізації, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована (постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі №6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-954цс16).
З огляду на зазначене, уточнення правових позицій, висловлених у пунктах 149,150 цієї постанови, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про альтернативне право потерпілого в цій справі обирати особу, до якої можна звернутись із вимогою про виплату відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження №14-176цс18) (пункт 59), від 03 жовтня 2018 року у справі №760/15471/15-ц (провадження № 14-316цс18) неодноразово звертала увагу на те, що у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної страхувальником за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту страхового відшкодування належним відповідачем буде страховик.
Принцип повного відшкодування шкоди, закріплений у статті 1166 ЦК України, реалізується у відносинах страхування через застосування положень статті 1194 цього Кодексу. Вказана норма передбачає, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди за загальним правилом зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Відповідно, якщо такої різниці немає та шкода покрита в повному обсязі страховою виплатою, в такому випадку в цій справі відсутні підстави для покладення відповідальності на страхувальника».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року по справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) вказано, що:
«обов'язок з виконання договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, у разі недостатності коштів та майна відповідного страховика, покладено на МТСБУ з моменту визнання цього страховика банкрутом та/або його ліквідації як юридичної особи.
Системний аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що МТСБУ має зобов'язання на відшкодування шкоди замість страховика лише у випадку визнання його банкрутом та/або ліквідації. При цьому немає значення, чи це було підставою для його виключення із числа членів МТСБУ та/або позбавлення його повного членства.
Одночасно у випадку припинення членства страховика в МТСБУ (виключення з числа членів та/або позбавлення повного членства) у зв'язку з банкрутством та ліквідацією, МТСБУ зобов'язане здійснити регламентні виплати на підставі переданих до нього матеріалів усіх укладених договорів обов'язкового страхування у випадку недостатності коштів і майна страховика для здійснення страхових виплат.
Відтак відповідно до зазначеного Закону з моменту визнання судом страховика банкрутом та введення ліквідаційної процедури передбачено обов'язкові умови для проведення МТСБУ регламентних виплат за страховика, що визнаний банкрутом, а саме: підтвердження факту визнання страховика банкрутом; наявність невиконаних зобов'язань страховика за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів; недостатність коштів та майна страховика для виконання його зобов'язань за договорами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів.
Таким чином, МТСБУ відповідно до Закону № 1961-IV відшкодовує шкоду за страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований (виключений з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань); в інших випадках страховик зобов'язаний самостійно відшкодувати шкоду, у тому числі в процедурі банкрутства та ліквідації як юридичної особи.
У разі початку процедури банкрутства страховика, потерпіла особа може звернутися з вимогою про відшкодування шкоди у процедурі, передбаченій Кодексом України з питань банкрутства, та захистити своє право на відшкодування шкоди в такий спосіб.
Закон не передбачає обов'язку МТСБУ на відшкодування шкоди замість виключеного члена у випадку виключення зі складу членів МТСБУ з інших підстав, і в цих випадках страховик повинен нести матеріальну відповідальність самостійно на загальних підставах».
Не можу погодитися з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), від 14 грудня 2021 року в справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20), від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21), з таких мотивів.
1. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).
1.1. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї (частина друга статті 14 ЦК України).
1.2. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
2. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
2.1. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 14 ЦК України та вказано, що «критерії правомірності примусу суб'єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов'язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов'язковими для такого суб'єкта».
3. У статті 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
3.1. Слід підкреслити, що в практиці Верховного Суду України існував усталений підхід, який цілком справедливо базувався на положеннях частини першої статті 12 та частини другої статті 14 ЦК України,без перетворення права потерпілого на його обов'язок, і полягав в тому, що при завданні шкоди в ДТП потерпілий вільно, на власний розсуд обирав яким чином йому отримати відшкодування:
(а) шляхом звернення з вимогою (позовом) до особи, яка завдала шкоди про відшкодування цієї шкоди;
(б) чи то шляхом звернення з заявою (позовом) до страховика, в якого застрахована цивільна відповідальність особи, яка завдала шкоди.
3.2. Це, зокрема, підтверджується:
(а) постановою Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2808цс15,в якій вказано, що:
«право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов'язує одержувати його. При цьому відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди в деліктному зобов'язанні. Таким чином потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов'язань, деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав. Потерпілий вправі відмовитися від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, в рамках деліктного зобов'язання, не залежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. В такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором із відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, в розмірах та обсязі згідно з обов'язками страховика як сторони договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування в розмірі, який у повному обсязі відшкодовує завдану шкоду, деліктне зобов'язання між потерпілим і особою, яка завдала шкоди, припиняється згідно зі статтею 599 ЦК України виконанням, проведеним належним чином. Якщо потерпілий звернувся до страховика і одержав страхове відшкодування, але його недостатньо для повного відшкодування шкоди, деліктне зобов'язання зберігається до виконання особою, яка завдала шкоди, свого обов'язку згідно зі статтею 1194 ЦК України - відшкодування потерпілому різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням), яка ним одержана від страховика»;
(б) аналогічні по суті висновки зроблені, зокрема, в постанові Верховного Суду України: від 14 вересня 2016 року в справі № 6-725цс16; від 26 жовтня 2016 року у справі № 756/12292/14-ц; від 21 грудня 2016 року у справі № 760/25782/14-ц.
4. Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована (постанови Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі №6-2808цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-725цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі №6-954цс16).
5. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
5.1. Об'єднана палата Касаційного цивільного суду вже звертала увага на те, що тлумачення приватно-правових норм має бути розумним та вказала, що «загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства» (див: постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728 сво 18).
5.2. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
5.3. Підхід за якого потерпілий повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії, в якої застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди, по-перше, не розрахований на ті випадки, коли страхова компанія позбавлена ліцензії, виключена із МТСБУ, перебуває в стані припинення (банкрутства), фактично не здійснює діяльності. У перелічених випадках підхід за якого потерпілий в будь-якому випадку повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії є несправедливим. Адже очевидно, що потерпіла особа в ДТП, навіть стягнувши із такого страховика страхове відшкодування на підставі судового рішення, не отримає реального відшкодування завданої в ДТП шкоди. Натомість скасування судового рішення, яким стягнуто шкоду безпосередньо з винної особи, в такому разі призведе до неможливості відновлення прав потерпілого.
5.4. По-друге, підхід за якого потерпілий (кредитор) повинен звернутися із заявою (позовом) до страхової компанії апріорі спрямований на захист інтересів боржника (особи, яка завдала шкоди), а не потерпілого (кредитора), що суперечить принципу розумності.
5.5. За схожих обставин ЄСПЛ зазначив, що національні суди встановили, що школа уклала договори страхування зі страховою компанією, які поширювалися на всіх її учнів, і що, отже, заявник повинен був вимагати компенсації від цієї страхової компанії (див. пункти 7 і 9 вище). Однак Суд зазначає, що саме школа, а не заявник, уклала договір зі страховою компанією. Заявник мав право, визнане національним законодавством, вимагати відшкодування від школи. Якби він отримав компенсацію, школа могла б вимагати відшкодування від страхової компанії, якби були дотримані юридичні вимоги щодо такого відшкодування. Тому важко вважати, що у своїй загальній оцінці національні органи влади належним чином врахували принцип найкращого забезпечення інтересів дитини. За цих обставин Суд не переконаний, що цивільне провадження, здійснене у цій справі, забезпечило належний захист у ситуації, що склалася, зокрема, з огляду на принцип, згідно з яким діти та інші вразливі особи мають право на ефективний захист з боку органів влади (BIBA v. ALBANIA, № 24228/18, § 75 - 76 , ЄСПЛ, від 07 травня 2024 року).
5.6. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
5.7. Очевидно, що підхід коли судова практика кардинально змінюється, причому без вагомих на це причин для захисту інтересів боржника, а не кредитора, не є розумно передбачуваним. Це обумовлено тим, що потерпілий (кредитор) позбавлений можливості обирати вільно, на власний розсуд яким чином йому отримати відшкодування. У разі якщо кредитор отримав все відшкодування від боржника, то боржник набуває право вимоги до своєї страхової компанії, з якою він уклав договір страхування.
6. У зв'язку із наведеним колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку із необхідність відступити від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18), від 14 грудня 2021 року в справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20), від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21).
По-друге, у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.
У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Не можу погодитися з висновком, зробленим в постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18), з таких мотивів.
І. Який вид судового рішення ухвалюється за результатами розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення?
1. Відповідно до частини першої статті 258 ЦПК України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.
1.1. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови (частина четверта статті 258 ЦПК України).
1.2. Згідно частини п'ятої статті 258 ЦПК України у випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу.
1.3. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (стаття 270 ЦПК України).
1.4. Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. Процедурні питання, пов'язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом касаційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції. Постанова або ухвала суду касаційної інстанції оформлюється суддею-доповідачем (іншим суддею, якщо суддя-доповідач не згодний з постановою/ухвалою) і підписується всім складом суду, який розглядав справу, якщо інше не передбачено цим Кодексом (стаття 415 ЦК України).
1.5. У постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).
1.6. Аналіз вказаних норм свідчить, що:
суд касаційної інстанції тільки за результатами розгляду касаційної скарги приймає такий вид судового рішення як постанову;
у разі, якщо судом касаційної інстанції не вирішено питання про судові витрати і розглядається заява про ухвалення додаткового рішення та вона підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції ухвалює додаткову постанову;
у випадку, якщо судом касаційної інстанції не вирішено питання про судові витрати і розглядається заява про ухвалення додаткового рішення та вона не підлягає задоволенню, то суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення;
тільки в постанові об'єднаної палати може міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права.
1.7. Тому Об'єднана палата, оскільки зробила висновок про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення і не здійснювала розгляд касаційної скарги, повинна була постановити ухвалу, а не постанову, без вказівки про відступ від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.
ІІ. Чи існують підстави для відмови в розподілі судових витрат понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України?
2. Постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням:
нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення;
розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункти б та в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
2.1. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
2.2. Аналіз статей 141, 416 ЦПК України свідчить, що в цих нормах законодавцем використано різні словосполучення - «новий розподіл», «розподіл», «змінює розподіл», які характеризують відмінні правові ситуації. При цьому, словосполучення - «новий розподіл» та «змінює розподіл» використовується із прив'язкою до випадку зміни рішення або ухвалення нового рішення без передачі справи на новий розгляд. Натомість в підпункті в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України регулюється ситуація, якщо суд касаційної інстанції залишає без змін оскаржені рішення (оскаржене рішення) або скасовує судові рішення (судове рішення) та направляє справу на новий розгляд.
2.3. Вочевидь, що висновок Об'єднаної палати про те, що має бути обов'язково зміна чи скасування судових рішень (рішення) судом касаційної інстанції базується на помилковому ототожненні «нового розподілу», «зміни розподілу» судових витрат та «розподілу» судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. При цьому, таке ототожнення, як мінімум, не охоплює ту ситуацію, коли суд касаційної інстанції залишає без змін оскаржене судове рішення, а сторона, яка не подавала касаційну скаргу, понесла витрати саме в суді касаційної інстанції.
2.4. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
2.5. Висновок, який зроблений Об'єднаною палатою, суперечить як пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України, так і підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України. Тому навіть у разі, якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції або залишив оскаржене судові рішення (оскаржені судові рішення) без змін має здійснюватися розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи саме в суді касаційної інстанції.
2.6. Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм, зокрема при вирішенні питання про судові витрати (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).
2.6.1. З урахуванням такої засади як розумність очевидно, що підхід запропонований Об'єднаною палатою не охоплює всіх можливих ситуацій, зокрема, в разі, якщо суд касаційної інстанції направляє справу до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження і суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження чи ухвалу про повернення апеляційної скарги.
ІІІ. Чи існують різні підходи в касаційних судах щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи саме в суді касаційної інстанції?
3. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 810/4749/15 касаційну скаргу Києво-Святошинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області задоволено частково. Скасовано постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року у частині визнання неправомірними та скасування податкових повідомлень-рішень від 20 квітня 2015 року: № 0001352200 у частині збільшення грошового зобов'язання із податку на прибуток на 2 571,30 грн за основним платежем; 642,82 грн - за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами); та від 20 квітня 2015 року № 0001382200 у частині зменшення суми бюджетного відшкодування з ПДВ за листопад 2013 року на 2 706 грн та застосування штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) у сумі 676,50 грн та направлено справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині постанову Київського окружного адміністративного суду від 12 травня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року залишено без змін.
3.1. Додатковою постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 вересня 2018 року у справі №810/4749/15 заяву ТОВ «Тайтен Машинері Україна» задоволено частково. Ухвалено додаткову постанову у справі № 810/4749/15 за позовом ТОВ «Тайтен Машинері Україна» до Києво-Святошинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправним податкового повідомлення-рішення. Стягнуто на користь ТОВ «Тайтен Машинері Україна» за рахунок бюджетних асигнувань Києво-Святошинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області 39 351,50 грн судових витрат на професійну правничу допомогу. Відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Тайтен Машинері Україна» щодо розподілу судових витрат в частині відшкодування суми судових витрат на професійну правничу (правову) допомогу в зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції в сумі 146 402 грн.
3.2. Таким чином Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у ситуації, коли судом касаційної інстанції справу передано на новий розгляд.
3.3. Постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2020 року в справі № 904/8794/17 касаційну скаргу ТОВ «ВТП Трансекспо» залишити без задоволення. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.12.2019 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.08.2019 у справі № 904/8794/17 залишено без змін. Стягнуто з ТОВ «ВТП Трансекспо» на користь ТОВ «Капітель-Дніпро» 15 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Видачу наказу доручено Господарському суду Дніпропетровської області.
3.4. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 квітня 2020 року в справі № 904/8794/17 вказано, що «відповідно до частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ТОВ «ВТП Трансекспо» без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, суд касаційної інстанції згідно із статтями 126, 129 Господарського процесуального кодексу України вважає обґрунтованим клопотання ТОВ «Капітель-Дніпро» про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з касаційним переглядом справи у сумі 15 000,00 грн».
3.5. Таким чином Верховний Суд в складі колегії суддів Касаційного господарського суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у випадку, коли судом касаційної інстанції оскаржені рішення залишено без змін.
3.6. Додатковою постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/31911/16-ц (провадження № 61-33736св18) заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Панича О. В., про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ПАТ «Укрсоцбанк» на користь ОСОБА_2 16 783,38 грн на відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
3.7. У додатковій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/31911/16-ц (провадження № 61-33736св18) вказано, що: «Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , який діє через представника ОСОБА_3 , задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 24 липня 2019 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - адвоката Панича О. В., надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, в якій він просить вирішити питання відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. […] Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи заяви, суд дійшов висновку про задоволення заяви. Частиною першою статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України). При цьому у підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України зазначено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судом установлено, що за подання до Верховного Суду касаційної скарги на рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року сплачено судовий збір у розмірі 16 783,38 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 24 липня 2017 року № 1780. Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , який діяв через представника ОСОБА_3 , задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 08 червня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, проте не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Враховуючи те, що постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року не вирішено питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про задоволення заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Панича О. В., та ухвалення додаткового судового рішення».
3.8. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 лютого 2022 року в справі № 761/16207/20 (провадження № 61-17210 св 21) зазначено, що: «відповідно до пункту 4 частини другої статті 395 ЦПК України відзив на касаційну скаргу має містити у разі необхідності клопотання особи, яка подає відзив на касаційну скаргу. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 заявлено клопотання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а саме про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 4 800 грн. Відзив надісланий учасникам справи і від Національного інституту стратегічних досліджень заперечення не надходили, а тому клопотання ОСОБА_1 про розподіл судових витрат підлягає задоволенню, оскільки згідно з частинами п'ятою та шостою статті 137 ЦПК України саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Ураховуючи викладене, клопотання ОСОБА_1 , яке порушено у відзиві на касаційну скаргу, про розподіл судових витрат підлягає задоволенню, а саме з Національного інституту стратегічних досліджень на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню витрати на правову допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 4 800 грн. Касаційні скарги Національного інституту стратегічних досліджень, ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Клопотання ОСОБА_1, викладене у відзиві на касаційну скаргу, про розподіл судових витрат задовольнити. Стягнути з Національного інституту стратегічних досліджень на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у розмірі 4 800 (чотири тисячі вісімсот) грн.
3.9. Таким чином Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду здійснив розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у випадку, коли судом касаційної інстанції оскаржене рішення суду апеляційної інстанції скасовано і справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
3.10. Також при направленні справи на новий розгляд вирішувалося питання про стягнення судових витрат, зокрема, в: додатковій постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03 березня 2020 року у справі № 922/3422/18, додатковій постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року в справі № 460/2736/18.
4. Чи вирішувалося питання про розподіл судових витрат у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, чи для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження?
4.1. Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 500/2632/19 справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
4.1.1. Ухвала касаційного суду мотивована тим, що
системний аналіз наведених норм дає підстави для формулювання правового висновку щодо застосування статті 252 КАС України, відповідно до якого додаткове рішення у справі після його ухвалення стає невід'ємною частиною основного рішення по суті позовних вимог, отже, незалежно від результату вирішення ним передбачених частиною першою статті 252 КАС України вимог або питань, процесуальна форма його викладення та порядок його оскарження є таким, що і для основного рішення у справі. Означені у частині першій статті 252 КАС України питання не можуть вирішуватись по суті шляхом постановлення ухвали про відмову в ухваленні додаткового судового рішення. Така ухвала постановляється виключно у випадку відсутності передбачених процесуальною нормою підстав для ухвалення додаткового судового рішення (наприклад, питання чи вимога, щодо якої подано заяву про ухвалення додаткового судового рішення, фактично вирішено судом в основному рішенні). Отже, у випадку, коли суд визнає, що ним не було вирішено питання про судові витрати в основному судовому рішенні і розглядає питання наявності/відсутності підстав для стягнення судових витрат з тієї чи іншої сторони, суд має ухвалити судове рішення у формі «додаткового рішення» або «додаткової постанови» з урахуванням форми ухваленого основного судового рішення. Водночас, серед касаційних судів у складі Верховного Суду існують різні підходи у розумінні того, яке саме рішення за формою має бути ухвалене судом касаційної інстанції у разі, якщо заява про ухвалення додаткового судового рішення не підлягає вирішенню судом касаційної інстанції;
відповідно до пункту 3 частини першої статті 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. З аналізу приписів статей 139, 356 КАС України у їх системному зв'язку слідує, що законодавець передбачив два різновиди розподілу судових витрат, що здійснюється судом касаційної інстанції: 1) щодо судових витрат, понесених стороною в судах під час розгляду справи судами попередніх інстанцій - у разі скасування або зміни рішень судів попередніх інстанцій суд здійснюється новий розподіл або зміна попереднього розподілу; 2) щодо судових витрат, понесених стороною виключно під час розгляду справи в суді касаційної інстанції. При цьому слід враховувати, що однією із основних засад адміністративного судочинства є відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення (пункт 10 частини третьої статті 2 КАС України). Аналогічні норми містяться у ЦПК України та ГПК України. У зв'язку з цим постають питання, (1) який суд має здійснювати розподіл судових витрат, понесених в суді касаційної інстанції, у разі задоволення касаційної скарги та ухвалення Верховним Судом постанови про направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду; (2) чи можна вважати таку постанову суду касаційної інстанції рішенням, ухваленим на користь особи у розумінні положень пункту 10 частини третьої статті 2 КАС України. Аналіз практики вирішення касаційними судами усіх юрисдикцій у складі Верховного Суду відповідних заяв про ухвалення додаткового судового рішення у ситуації попереднього направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду свідчить про те, що на сьогодні відсутній єдиний підхід до тлумачення вищенаведених норм права в контексті визначення моменту та суду, який має законодавчо визначені підстави для розподілу судових витрат, понесених стороною під час розгляду справи в суді касаційної інстанції;
різною є судова практика касаційних судів у складі Верховного Суду при вирішенні питань щодо: можливості здійснення при ухваленні судового рішення судом касаційної інстанції розподілу судових витрат, понесених стороною під час розгляду справи в суді касаційної інстанції, у випадку направлення справи на новий розгляд або для продовження розгляду; процесуальної форми судового рішення, яке має бути ухвалене судом касаційної інстанції у випадку, якщо відсутні законодавчі підстави для вирішення цього питання цим судом.
4.2. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 500/2632/19 (провадження № 11-436апп21) в задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат відмовлено, справу за позовом ОСОБА_1 до Галицької митниці Держмитслужби про скасування рішення про коригування митної вартості товарів та картки відмов повернуто до Тернопільського окружного адміністративного суду.
4.2.1. Ухвала Великої Палати мотивована тим, що:
у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції скасував постанову суду апеляційної інстанції від 26 травня 2020 року та направив справу на новий апеляційний розгляд, за наслідками якого Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 10 серпня 2021 року залишив у силі рішення суду першої інстанції від 3 лютого 2020 року про задоволення позовних вимог ОСОБА_1. При цьому відповідач оскаржував рішення апеляційного суду від 10 серпня 2021 року, проте ухвалою суду касаційної інстанції від 5 жовтня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 333 КАС. Після набрання постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 серпня 2021 року законної сили позивач звернувся до суду касаційної інстанції з вимогою про здійснення розподілу судового збору, сплаченого ним за подання касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції від 26 травня 2020 року;
Велика Палата Верховного Суду вважає, що судові витрати, пов'язані з розглядом відповідної касаційної скарги, підлягають розподілу за результатами нового розгляду спору та ухвалення остаточного рішення, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. При цьому слід зазначити, у справі, що розглядається остаточне судове рішення ухвалив суд апеляційної інстанції, а тому, ураховуючи аналіз зазначеного вище законодавства, до цього суду і повинен звернутися ОСОБА_1 із заявою про ухвалення додаткового судового рішення щодо вирішення питання розподілу судових витрат, які він поніс у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення заяви ОСОБА_1;
проаналізувавши зазначені судові рішення, ухвалені касаційними судами різних юрисдикцій, зокрема, щодо вирішення питання розподілу судових витрат (ухвалення додаткових судових рішень), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом з тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Аналогічні висновки висловлені, зокрема, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 30 березня 2021 року (справа № 911/2390/18), постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2020 року (справа № 530/1731/16-ц). Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає передумов для використання її повноважень для вирішення в цій справі наведених вище судом питань, пов'язаних з розподілом судових витрат на різних стадіях розгляду справ, ухваленням додаткових судових рішень з огляду на те, що КАС надає достатні та чіткі механізми для суду, який розглядає справу в касаційному порядку, задля узгодження існуючої судової практики чи заповнення її прогалин.
4.2.2. Аналіз висновків, зроблених в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 500/2632/19 (провадження № 11-436апп21), свідчить, що в ухвалі містяться тільки фрагментарно відповіді на питання, поставлені в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Тобто фактично виключна правова проблема залишилася невирішеною.
5. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
5.1. Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
5.2. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
5.3. Очевидно, що різні підходи до вирішення питання про розподіл судових витрат у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, чи для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження або залишено без змін рішення суду першої/апеляційної інстанції не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень. Тому необхідно формування єдиної правозастосовчої практики щодо розподілу судових витрат у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої/апеляційної інстанції чи для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження (зокрема, в частині судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в касаційному порядку) або залишено без змін рішення суду першої/апеляційної інстанції для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
5.4. Тому колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки існує виключна правова проблема і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики та для відступу від висновків, зроблених в постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) та в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2022 року в справі № 500/2632/19 (провадження № 11-436апп21).
Суддя В. І. Крат