Дата документу 20.08.2024 Справа № 335/11621/23
Єдиний унікальний № 335/11621/23 Головуючий у 1-й інстанції: Романько О.О.
Провадження №22-ц/807/1480/24 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.
20 серпня 2024 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідача суддів: Подліянової Г.С., Гончар М.С., Кочеткової І.В.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Шинжирбаєва Максима Тимуровича на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 травня 2024 року у справі за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги постачання теплової енергії, -
У листопаді 2023 року Концерн «Міські теплові мережі» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги постачання теплової енергії.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у період з 01.01.2017 по 31.10.2023 позивач надавав відповідачу послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_1 , в якій він і зареєстрований. Інформації про власника вищевказаної квартири у позивача відсутня. Оплату за надані послуги відповідач в повному обсязі не здійснював, у зв'язку із чим має заборгованість у розмірі 62 033,50 грн. Претензій щодо якості теплової енергії за вказаний період не надходило. Просив стягнути з відповідача суму заборгованості у зазначеному вище розмірі, а також судовий збір.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 травня 2024 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Міські теплові мережі» заборгованість за послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води за період з 01 березня 2017 року по 31 листопада 2023 року у розмірі 58 632,86 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Міські теплові мережі» судовий збір у розмірі 2029,53 грн.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 , представник, адвокат Шинжирбаєв Максим Тимурович подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 травня 2024 року та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що право учасника справи на продовження процесуального строку з підстав, передбачених Законом № 731-1X від 18.06.2020 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби» не є абсолютним, і особа, яка звертається до суду з відповідним клопотанням, повинна належним чином обгрунтувати наявність цих підстав. Висновки суду першої інстанції про те, що відповідач своєю заявою про застосування строку позовної давності визнав позовні вимоги є хибною, оскільки це є правом будь-якого відповідача у будь-якій справі заявити цю заяву, щоб у разі задоволення позову судом (попри зауваження інших учасників справи про його не обгрунтованість) суд був зобов'язаний розглянути питання позовної давності. Відповідач категорично не визнає та не визнавав позов. Позивач не надав достатніх та достовірних доказів про те, що відповідач взагалі є належним відповідачем. Не було надано будь-якого договору, який би був укладений між сторонами або інші докази, які б вказували на виникнення правовідносин між сторонами.
Відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України, до суду не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. При цьому, колегія суддів зауважує, що апеляційна скарга була доставлена в електронний кабінет Концерну «Міські теплові мережі» 10 червня 2024 року, про що свідчить довідка Запорізького апеляційного суду (а.с. 134).
Відповідно до пунктів 1, 2 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев'ята статті 19 ЦПК України).
В силу вимог ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з 1 січня 2024 року це 90 840 грн (відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2024 рік» з 1 січня 2024 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 3028,00 грн (3028,00 грн Х 30 = 90 840 грн), крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до п.п.1,2 ч. 1, ч.2 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, зокрема: малозначні справи, що виникають з трудових відносин. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.
Встановлено, що ціна позову в даній справі становить 62 033,5 грн, що не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Апеляційний суд урахував ціну та предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства та дійшов висновку, що дана справа є незначної складності, ціна позову якої не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, зазначена справа відповідно до п. п.1 , 2 ч. 1 ст. 274 ЦПК України може розглядатися в порядку спрощеного провадження, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України, не належить до виключень із цієї категорії відповідно до ч. 4 ст. 274 ЦПК України.
Отже, зазначена справа є малозначною у силу вимог закону.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 є споживачем послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води за адресою: АДРЕСА_1 , які надає позивач. Проте, належним чином не виконує зобов'язання щодо їх сплати, тому є підстави для стягнення заборгованості за період з 01.03.2017 по 31.11.2023 в розмірі 58 632,86 грн, зазначаючи, що факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставо для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. У задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за централізоване опалення за період з 01.01.2017 по 28.02.2017 суд відмовив, у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності.
З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, оскільки вони відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується наступне.
Позивачем надавались послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води у житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до відомостей Департаменту реєстраційних послуг Управління державної реєстрації фізичних осіб від 29.11.2023 року за №04-46/8451, ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 з 29.10.1980 року по теперішній час (а.с.19).
Відповідно до особового рахунку № НОМЕР_1 , який відкрито на ім'я ОСОБА_1 позивач у період з 01.01.2017 року по 31.10.2023 року надав відповідачу послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води у приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , однак відповідач як споживач цих послуг не здійснив повну оплату за надані послуги, внаслідок чого станом на 01.11.2023 року утворилась заборгованість в сумі 62 033,50 грн, що підтверджується довідкою та розрахунком заборгованості (а.с.11-13).
Відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» №1875-IV від 24.06.2004 року (далі Закон №1875),який діяв в період виникнення спірних правовідносин і втратив чинність з 01.05.2019 року, а також Закону України «Про житлово-комунальні послуги» 2189-VIII від 09.11.2017 року (далі Закон №2189), який набрав чинності 01.05.2019 року, правовідносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг, мають ознаки зобов'язання, в силу яких споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.
Споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Споживач (індивідуальний) - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
Відповідно ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», споживач теплової енергії - фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору.
Теплова енергія - це товарна продукція, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу.
Згідно з абз. 8 п. 2 Правил «Про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630, централізоване опалення - це послуга, спрямована на задоволення потреб споживача у забезпеченні нормальної температури повітря у приміщеннях квартири, яка надається виконавцем з використанням внутрішньо будинкових систем теплопостачання.
Відповідно до частин 1,3 статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору. Дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.
Послуги з опалення квартири та постачання гарячої води не відносяться до тих, які не надаються виключно мешканцям житла, а одночасно забезпечують утримання житла в належному стані, тож відповідачі в даному випадку є споживачами житлово-комунальних послуг, які надаються за вказаною адресою.
Відповідно до ч.3 ст. 20 Закону України № 1875 від 24.06.2004 року, який діяв на період виникнення зобов'язань споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (ч.1 ст. 32 Закону № 1875).
Відповідно до ст. 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.
Згідно статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник, при чому виробник послуг може бути і їх виконавцем.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов'язаний підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності та дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.
Згідно п. 3 ч. 2 ст. 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» виконавець зобов'язаний підготувати та укласти із споживачем договір на надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.
Відсутність укладеного договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Таким чином, законодавством передбачений двосторонній обов'язок, щодо укладення договору про надання житлово-комунальних послуг, у зв'язку з чим у разі відмови на оплату таких послуг споживачем з посиланням на відсутність укладеного договору не беруться до уваги, оскільки споживачі зобов'язанні оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Зазначена правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59 цс13, в Постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 904/2238/17 та від 16 жовтня 2018 року у справі № 904/7377/17, відповідно до якого «укладення договору з теплопостачання відповідно до статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та Правил користування тепловою енергією, є не правом споживача послуг, а його обов'язком, а сам лише факт не укладення такого договору не може слугувати підставою для звільнення споживача від сплати за фактично спожиту теплову енергію в спірний період».
Отже, відсутність між сторонами договору на надання послуг з централізованого опалення не є підставою для несплати за надані Концерном «Міські теплові мережі» послуги, оскільки обов'язок оплати випливає з закону.
У цій справі між Концерном «МТМ» та ОСОБА_1 як споживачем склалися фактичні договірні відносини, за якими у житло за адресою: АДРЕСА_1 , в якому зареєстрований відповідач, надавалися житлово-комунальні послуги, нарахування плати за які здійснювалися Концерном «МТМ».
Як передбачено п. 18, 20 «Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення», затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 2005 року № 630, розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк. Плата за надані послуги вноситься споживачем відповідно до показань засобів обліку води і теплової енергії або затверджених нормативів (норм) споживання на підставі платіжного документа (розрахункової книжки, платіжної квитанції тощо) або відповідно до умов договору на встановлення засобів обліку.
Відповідно до статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною 1 статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом, за ч. 1 ст. 612 ЦК України.
Обов'язок споживача сплачувати за житлово-комунальні послуги закріплений у Житловому кодексі Української РСР (ст. ст. 67, 68).
Відповідно до положень частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до положень статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до положень статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що відповідач ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 29.10.1980 року, що підтверджується довідкою Департаменту реєстраційних послуг Управління державної реєстрації фізичних осіб Запорізької міської ради від 29.10.2023 року за №04-46/451 (а.с.19).
Сам факт реєстрації та проживання ОСОБА_1 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 не заперечувався.
Рішенням Виконавчого комітету Запорізької міської Ради № 25 від 29 січня 2009 року «Про визначення виконавців житлово-комунальної послуги у м. Запоріжжя, з 01 січня 2009 року виконавцем житлово-комунальних послуг для населення, що мешкає у житловому фонді комунальної власності з централізованого опалення, централізованого постачання гарячої води визначено Концерн « Міські теплові мережі» в будинках, мережі яких безпосередньо приєднані до теплових мереж Концерну « Міські теплові мережі».
Вищезазначена квартира, в якій зареєстрований відповідач, підключена до мережі централізованого опалення та постачання гарячої води.
Доказів, які б свідчили про те, що у спірній квартирі проживають або зареєстровані інші особи, матеріали справи не містять.
Матеріали справи не містять також доказів того, що відповідач у встановленому законом порядку відмовився від надання послуг Концерном «Міські теплові мережі», доказів ненадання послуг або надання послуг неналежної якості, що б давало підстави для звільнення від їх оплати.
Суд першої інстанції врахувавши фактичні обставини справи, вимоги закону, повно та всебічно надавши оцінку всім доказам у справі вірно виходив з того, що квартира відповідача підключена до мережі централізованого опалення і постачання гарячої води, безперервну роботу і обслуговування якої забезпечує позивач. Ці послуги у зазначений період надавалися і споживалися ОСОБА_1 , з приводу неналежної якості послуг або їх відсутності відповідач до позивача не звертався. Відповідач зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 з 29.10.1980 року, факт отримання вказаних послуг не спростований, а тому є споживачами послуг, докази того, що у квартирі відсутнє (відключене у встановленому порядку) централізоване опалення чи гаряче водопостачання відсутні, за спожиті послуги відповідно до особового рахунку позивачем нараховувалась помісячна плата, однак відповідач оплату за спожиту теплову енергію в повному обсязі не здійснював.
Як вбачається з позовної заяви Концерн «МТМ» просить стягнути з відповідача на позивача заборгованість за послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води за період з 01.01.2017 року по 31.10.2023 року в сумі 62 033,50 грн (а.с.1-5).
Згідно з наданого позивачем розрахунку заборгованості та довідки щодо заборгованості за надані послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води за особовим рахунком № НОМЕР_1 на 01.11.2023 року у ОСОБА_1 перед Концерном «МТМ» виникла заборгованість за надані вищезазначені послуги період з 01.01.2017 року по 31.10.2023 року в сумі 62 033,50 грн (а.с.11-13).
Проте, у відзиві на позовну заяву від 18 грудня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шинжирбаєв М.Т. просив суд першої інстанції, зокрема до спірних правовідносин застосувати строк позовної давності, враховуючи, що позов поданий у 24.12.2023 року, то вимоги сформовані з 01.01.2017 року по 24.11.2020 року у розмірі 62 033,50 грн знаходяться поза межами строку позовної давності, що відповідно є підставою для відмови у позові в цій частині (а.с.24-27).
Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ч. 1 ст. 256 ЦК України).
Цивільним кодексом України визначено два види строків позовної давності: а) загальний; б) спеціальні.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Загальні строки позовної давності є абстрактними, поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності.
Загальний строк позовної давності складає три роки і не залежить від суб'єктного складу правовідносин (стаття 257 ЦК України).
Спеціальна позовна давність визначена статтею 258 ЦК України.
Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що позовна давність - це строк, протягом якого особа може захистити в суді своє суб'єктивне право в разі його порушення, невизнання або оспорення. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Сплив позовної давності є підставою для відмови в позові.
Із матеріалів справи вбачається, що у відзиві на позовну заяву відповідачем заявлено про застосування позовної давності.
З виписки по особовому рахунку № НОМЕР_1 та наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що з січня 2017 по листопад 2023 у відповідача у зв'язку з несвоєчасною сплатою нарахувань за комунальні послуги виникла заборгованість у розмірі 62 033,50 грн (а.с.11-13).
З розрахунку заборгованості також встановлено, що з березня 2020 року по листопад 2023 року відповідач не проводив жодної оплати вартості наданих йому послуг (останній платіж було здійснено у лютому 2020 у сумі 678,22 грн), а тому в нього виникла заборгованість заданий період у розмірі 33 956,95 грн (а.с.12-13).
З позовом про стягнення заборгованості позивач звернувся до суду 24.11.2023 року (згідно штампу з відміткою суду) (а.с.1-5).
Тобто загальний строк позовної давності мав би застосовуватись за період з 24.11.2020 року по 24.11.2023 року, за який нарахована заборгованість у сумі 30 293,5 грн.
Судом першої інстанції обґрунтовано враховано заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Шинжирбаєва М.Т. про застосування позовної давності, оскільки відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Крім того, вирішуючи даний спір суд першої інстанції правильно врахував також інше законодавством.
Згідно з п.12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, яким було доповнено Цивільний кодекс України відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 № 540-ІХ, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені у тому числі статтями 257 та 258 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 11.03.2020 № 211 карантин було встановлено з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09.12.2020 № 1236 «з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 р. до 28 лютого 2021 р. на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та наступними постановами КМУ з цього ж питання.
Постановами Кабінету Міністрів України неодноразово було продовжено дію адаптивного карантину на території України, який постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-COV-2», відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України). В даному випадку перебіг позовної давності обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
Отже суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача Концерн «МТМ» за період з 01 березня 2017 року по 30 листопад 2023 включно складає 58 632,86 гривень. Водночас у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за централізоване опалення з відповідача ОСОБА_1 за період з 01.01.2017 року по 28.02.2017 року, слід відмовити у зв'язку з пропуском строку позивачем позовної давності.
Таким чином, суд першої інстанції фактично прийшов до обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь Концерну «МТМ» заборгованість за надані послуги з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води за період з 01 березня 2017 року по 30 листопад 2023 включно, яка складає 58 632,86 гривень(відповідно до позовних вимог), а відтак підстав для покладання на відповідача обов'язку зі сплати послуг за період з 01 січня 2017 року по 28 лютого 2017 року немає,у зв'язку з пропуском строку позивачем позовної давності.
Доводи апеляційної скарги відповідача, що він не є споживачем послуг позивача колегією суддів апеляційного суду не приймаються, оскільки відповідачем не надано доказів, що квартира в якій він зареєстрований відключена від мереж теплопостачання, не надано відповідний акт, оформлений відповідно до Порядку відключення окремих приміщень житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженого наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005 року № 4, який має бути затверджений постійно діючою міжвідомчою комісією, створеною органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади, для розгляду питань щодо відключення споживачів від мереж центрального опалення і гарячого водопостачання.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач має зобов'язання перед позивачем по оплаті комунальних платежів з централізованого опалення. Доводи ОСОБА_1 щодо неотримання ним наданих Концерном «МТМ» послуг з опалювання у спірний період, колегія суддів відхиляє, як необґрунтовані.
Отже, суд вважає доведеним факт постачання позивачем до квартири відповідача послуг централізованого опалення, за які ОСОБА_1 проводив сплату не в повному обсязі, внаслідок чого утворилась заборгованість.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача, такий правовий висновок зробив Верховний суд у постанові від 02.10.2019 року у справі № 522/16724/16.
Будь-яких належних та допустимих доказів на спростування розрахунку чи розміру заборгованості відповідачем суду не надавалися.
Апеляційний суд встановив, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Відповідно до підпунктів «б» «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції в резолютивній частині судового рішення повинен зазначити новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишається апеляційний судом без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін підстав для зміни розподілу судових витрат немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Шинжирбаєва Максима Тимуровича залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 06 травня 2024 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови,лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Повна постанова складена 20 серпня 2024 року.
Головуючий, суддя Суддя Суддя
Подліянова Г.С. Гончар М.С. Кочеткова І.В.