Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Зайцева А. Ю.
14 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 126/1947/22
провадження № 61-13394св23
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила поновити її на роботі на посаді адміністратора ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1) з 01 березня 2022 року; стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 березня 2022 року до дня поновлення на роботі.
Підставою позовних вимог ОСОБА_1 указувала на те, що з липня 2021 року працювала адміністратором другого відділу ІНФОРМАЦІЯ_1. Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28 лютого 2022 року № 44 ОСОБА_1 звільнено з 28 лютого 2022 року за пунктом 6 статті 36 КЗпП України, у зв'язку з відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією.
Вважає звільнення незаконним, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_1 не пропонувала їй переведення разом з установою в іншу місцевість. Після 25 лютого і протягом березня 2022 року інформації щодо нового місця розташування відповідача позивач не знала і жодних вказівок щодо подальших дій від керівництва вона не отримувала, ніхто з нею на зв'язок не виходив, а намагання з'ясувати місце знаходження колег і ІНФОРМАЦІЯ_1 були безуспішні. Після 25 березня 2023 року ситуація почала загострюватися в Лисичанську почалися постійні обстріли, тому з 30 березня до 13 квітня 2022 року позивач перебувала у Польщі. Після повернення в Україну у квітні, розблокувавши картку, позивач побачила, що 31 березня 2022 року їй відповідач перерахував заробітну плату, ніякої інформації, роз'яснень, запитів, вказівок і пропозицій від відповідачів вона не отримувала. Через активні бойові дії у Лисичанську позивач не повернулася додому, а зареєструвалася як внутрішньо переміщена особа у Вінницькій області.
Рішенням Бершадського районного суду Вінницької області від 25 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 09 серпня 2023 року, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачу було відомо про передислокацію та подальше відновлення роботи. Позивач була працівником ЗСУ, безпосередньо брала участь в антитерористичній операції, забезпечені її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, зважаючи на специфіку установи, де вона працювала та введений на території України воєнний стан, а також оголошення загальної мобілізації, активні бойові дії в м. Лисичанськ, керівництвом ІНФОРМАЦІЯ_1 порушило процедуру ознайомлення позивача з наказами, проте ці порушення з урахуванням всіх обставин не є значними, так як введенням на території України воєнного стану передбачено обмеження конституційних прав громадян України, про що позивач як працівник ЗСУ повинна знати, а тому в який спосіб доводилася до відома працівників інформація в цьому випадку значення немає, оскільки в цих умовах реалізувати вказане відповідно до правил діловодства не було можливим.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 14 серпня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Бершадського районного суду Вінницької області від 25 травня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 09 серпня 2023 року в частині вирішення вимоги про поновлення на роботі скасував, ухвалив у цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_1 про поновлення на роботі задовольнив. Поновив ОСОБА_1 на роботі на посаді адміністратора ІНФОРМАЦІЯ_1 з 01 березня 2022 року. Постанову Вінницького апеляційного суду від 09 серпня 2023 року в частині залишення без змін рішення Бершадського районного суду Вінницької області від 25 травня 2023 року про відмову в задоволення вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасував, справу в цій частині направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд мотивував постанову тим, що порядок відмови працівника від продовження роботи у зв'язку з його відмовою від переведення на роботу в іншу місцевість разом з установою закон детально не регламентує, проте відповідачі не надали належних і допустимих доказів обізнаності позивача про їх місце передислокації та необхідність прибути до нового місця до 12:00 28 лютого 2022 року, а тому не має правових підстав уважати, що позивач відмовилася від переведення на роботу в іншу місцевість разом з установою.
Не можу погодитись з такими висновками судів з наступних міркувань.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє до теперішнього часу.
Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно з частинами першою-третьою статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.
Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або обладнанні у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Роботодавець не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.
У цій справі передислокація ІНФОРМАЦІЯ_1 не є зміною істотних умов праці у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, які допускаються відповідно до частини третьої статті 32 КЗпП України.
Переведення на роботу в іншу місцевість разом з ІНФОРМАЦІЯ_1 було обумовлено терміновими оперативними обставинами, пов'язаними із введенням на території України воєнного стану та наближеності м. Лисичанськ до кордону з російською федерацією, активних бойових дій, що загрожувало життю та здоров'ю працівників ІНФОРМАЦІЯ_1.
Відповідно до пункту 6 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.
Звільнення працівника на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України не можна відносити ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору.
Закон детально не регламентує порядок відмови працівника від продовження роботи у зв'язку з відмовою працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією і не встановлює, що передбачена пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України відмова працівника від переведення на роботу має бути надана лише у письмовій формі.
Судом першої інстанції було встановлено, що позивачка в позовній заяві не заперечувала того факту, що їй було відомо від інших працівників про передислокацію ІНФОРМАЦІЯ_1. Зокрема позивач стверджувала, що її колега ОСОБА_2 25 лютого 2022 року вже перемістилася разом з ІНФОРМАЦІЯ_1 на нове робоче місце.
Суди двох інстанцій встановивши, що позивач була працівником ЗСУ; 24 лютого 2022 року до 12:00 відбувся збір особового складу відповідача на території ІНФОРМАЦІЯ_1 з подальшим централізованим виїздом до нового місця розташування; 25 лютого 2022 року було розпочато виконання службових обов'язків і функціональних обов'язків за новим місцем розташування; працівникам, які з об'єктивних причин не могли виїхати 24 лютого 2022 року надано час для самостійного переміщення до нового місця розташування в термін до 12:00 28 лютого 2022 року; позивач знала про передислокацію ІНФОРМАЦІЯ_1 проте 28 лютого 2022 року, на роботу не вийшла, згоди на переведення на роботу в іншу місцевість разом з відповідачем не надала, натомість в подальшому виїхала за межі кордону України, дійшли обґрунтованого висновку, що у цій справі і за цими обставинами, що відповідач дотримався вимог трудового законодавства при звільненні позивача із займаної посади за пунктом 6 статті 36 КЗпП України.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити рішення у справі по суті заявлених вимог, адже на стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на норми статті 400 ЦПК України.
Разом з тим, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у цій справі встановила, що позивач не була обізнана про передислокацію ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому дійшла висновку, що позивач має бути поновлена на посаді та отримати середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Вважаю, що за цих обставин, рішення судів слід було залишити без змін, оскільки позивач, як встановили уповноважені на це процесуальним законом суди, не могла не знати про дислокацію ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що чомусь знали всі решта працівників ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач, враховуючи завдання та специфіку роботи ІНФОРМАЦІЯ_1, а тим більше під час воєнного стану, повинна була прибути разом зі всіма працівниками ІНФОРМАЦІЯ_1 до нового місця дислокації. ЇЇ подальші дії (бездіяльність), в тому числі виїзд за кордон, очевидно свідчать про її відмову від переведення на роботу в іншу місцевість разом з ІНФОРМАЦІЯ_1, що є підставою для її звільнення на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України.
Суддя А. Ю. Зайцев