Номер провадження: 22-ц/813/2091/24
Справа № 522/8059/22
Головуючий у першій інстанції Косіцина В. В.
Доповідач Лозко Ю. П.
06.08.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.
суддів: Назарової М.В., Стахової Н.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2023 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та розподіл майна,
встановив:
У червні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, який згодом уточнив та остаточно просив встановити факт його проживання з відповідачкою ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з липня 2005 року по серпень 2012 року;поділити майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя у рівних частинах;визнати за ним право власності на1/6 частини квартири АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовано такими обставинами.
З серпня 2005 року по серпень 2012 року сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, спільно проживали у будинку АДРЕСА_2 , який належить позивачу, у якому 10 вересня 2010 року відповідачка була зареєстрована, про що свідчить запис у Домовій книзі для реєстрації громадян, які проживають у цьому будинку.
Від першого шлюбу відповідачка має доньку ОСОБА_4 , 2001 року народження, яку сторони виховували разом.
09 серпня 2011 року ОСОБА_2 за договором купівлі - продажу, укладеним із ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 30,3 кв. м., житловою площею - 18,1 кв. м. та складається з 1 житлової кімнати, кухні, сан.вузла, коридору та вбуд. шафи, вартістю 35 тисяч гривень.
Перед укладенням вказаного договору ОСОБА_2 подала до Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В. заяву, в якій в якій зазначила про те, що в шлюбних відносинах вона не перебуває, грошові кошти, що витрачаються нею на придбання нерухомого майна, не є спільною сумісною власністю, і особи які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на грошові кошти (чи їх частку), витрачені на купівлю цього майна, в тому числі і відповідно до статей 65, 74, 97 Сімейного кодексу України, відсутні.
29 серпня 2012 року позивач та відповідачка зареєстрували шлюб, внаслідок чого остання змінила своє прізвище на « ОСОБА_6 ».
23 травня 2013 року ОСОБА_7 , як власник вказаного нерухомого майна, за договором, зареєстрованим у реєстрі за № 662 та посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А.В., подарувала, ОСОБА_3 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 загальною площею 30, 3 кв. м, житловою - 18, 1 кв.м.
27 липня 2021 року Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерств юстиції (м. Одеса) розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 27.07.2021 року.
Позивач зазначає, що проживаючи спільно з відповідачкою з 2005 року, він за власний кошт придбав вказану вище квартиру АДРЕСА_1 , однак після розірвання шлюбу ОСОБА_7 відмовилася поділити вказану квартиру, мотивуючи свою відмову тим, що вона була придбана нею до реєстрації шлюбу, тому є її особистою приватною власністю, якою може розпоряджатися на власний розсуд.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись незаконність рішення суду, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2023 року та задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
За доводами апеляційної скарги, суд першої інстанції залишив поза увагою, що доказів на підтвердження обставин на які посилається відповідачка щодо придбання нею за власні кошти спірного нерухомого майна матеріали справи не містять, отже такі обставини суду не доведені, при цьому позивач вважає, що надання ним згоди на дарування відповідачкою 2/3 частин, квартири АДРЕСА_1 за договором від 23 травня 2013 року свідчить про усвідомлення останньою того, що це нерухоме майно належить йому.
У судове засідання учасники справи не з'явилися, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи суду не подавали, що відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржуване рішення відповідає.
За ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Предметом позову є матеріально - правова вимога позивача до відповідача щодо якої він просить ухвалити рішення, а підставою - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
За вимогами ст.ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони з 29 серпня 2012 року по 27 липня 2021 року перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.7зворот, 9).
09 серпня 2011 року ОСОБА_2 за договором купівлі - продажу, укладеним із ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 30,3 кв. м., житловою площею - 18,1 кв. м. та складається з 1 житлової кімнати, кухні, сан.вузла, коридору та вбуд. шафи, вартістю 35 тисяч гривень.
Перед укладенням вказаного договору ОСОБА_2 подала до Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Савченко С.В. заяву, в якій зазначила про те, що в шлюбних відносинах вона не перебуває, грошові кошти, що витрачаються нею на придбання нерухомого майна, не є спільною сумісною власністю, і особи які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на грошові кошти (чи їх частку), витрачені на купівлю цього майна, в тому числі і відповідно до статей 65, 74, 97 Сімейного кодексу України, відсутні.
23 травня 2013 року ОСОБА_7 , як власник вказаного нерухомого майна, за договором, зареєстрованим у реєстрі за № 662 та посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А.В., подарувала, ОСОБА_3 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 загальною площею 30, 3 кв. м, житловою - 18, 1 кв.м.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем підстав позову, з огляду на таке.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац перший частини другої статті 3 СК України).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Тлумачення вказаних норм з урахуванням принципу розумності, свідчить, що статтею 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України.
Законодавець визначив у статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім'єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з них вони були набуті.
Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2023 року у справі N 463/11211/19 (провадження N 61-1214св23) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки.
Подібний правовий висновок викладений і у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі N 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі N 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі N 199/3941/20.
Згідно ч.2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц.
Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 посилаючись на те, що в період з липня 2005 року по серпень 2012 року він проживав однією сім'єю без реєстрації шлюбу із ОСОБА_8 , мав довести ці обставини належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, відповідно до вимог ст.ст. 77-80 ЦПК України, а саме, факт спільного проживання з відповідачкою у вказаний період, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання спірного нерухомого майна в інтересах сім'ї та за спільні кошти, наявності між сторонами взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю.
Разом з цим, матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовується позов, зокрема, що між сторонами, починаючи з липня 2005 року по серпень 2012 року існували відносини характерні та притаманні для подружжя, як і того, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за особисті кошти позивача ОСОБА_1 .
Обставини на які посилається ОСОБА_1 обґрунтовуючи свій позов стосовно зазначення його як одного з дарувальників у договорі від 23 травня 2013 року, за яким ОСОБА_7 подарувала, ОСОБА_3 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 , за умови відсутності у справі доказів виникнення у позивача ОСОБА_1 права на вказане нерухоме майно, не свідчать про доведеність підстав позову належними доказами.
Стосовно показів свідків наданих під час вирішення справи, колегія суддів звертає увагу на те, що свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_3 , попри протилежні твердження скаржника, не повідомили суду обставин, що входять до предмету доказування у цій справі, зокрема, щодо сукупності ознак, що притаманні подружжю та відповідності спірного майна критеріям, за якими такому може бути надано статус спільної сумісної власності.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.
При цьому факт місця реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Так само факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не може бути встановлений лише показаннями свідків та наявністю спільних фотографій за відсутності інших доказів.
Окрім того, факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання позивачем коштів на рахунок відповідачки самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі N 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі N 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі N 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі N 694/1540/20).
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі N 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі N 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі N 199/3941/20.
За таких встановлених у справі обставин, відсутні підстави вважати встановленими та доведеними факти наявності у сторін в період з липня 2005 року по серпень 2012 року сталих сімейних стосунків, притаманних для подружжя.
З огляду на наведене колегія суддів доходить висновку, що за відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, у вказаний вище період відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України, вважати майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, а відповідно і вирішувати питання щодо його поділу.
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" №2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).
Доводи апеляційної скарги за своїм змістом та суттю загалом є обґрунтуванням позовних вимог, і зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірним та обґрунтованим висновок суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржником не надано.
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційної скарги позивача не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.
У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги позивача правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2023 року залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.
Повний текст постанови складено 09 серпня 2024 року.
Головуючий Ю.П.Лозко
Судді: М.В. Назарова
Н.В. Стахова