13 серпня 2024 року
м. Хмельницький
Справа № 683/3948/23
Провадження № 22-ц/4820/1451/24
Хмельницький апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Гринчука Р.С., Костенка А.М., Спірідонової Т.В.,
секретар судового засідання Дубова М.В.,
з участю представників сторін,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 07 травня 2024 року та додаткове рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 20 травня 2024 року, суддя Цішковський В.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про стягнення процентів, інфляційних втрат та 3% річних,
встановив:
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення 88301,74 грн. інфляційних втрат, 22232,40 грн. 3% річних, 186187,97 грн. процентів, а всього 296722,11 грн.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що 05 серпня 2013 року ОСОБА_2 позичив у нього 65418 грн., а 24 серпня 2013 року позичив ще 52868 грн., які зобов'язався повернути до 01 жовтня 2013 року, однак борг своєчасно не повернув.
Заочним рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 16 листопада 2015 року позовні вимоги задоволено, однак рішення було переглянуто та рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 21 березня 2023 року стягнуто з відповідача на його користь 65418 грн. за договором позики від 05 серпня 2013 року, 52868 грн. за договором позики від 24 серпня 2013 року, 92378,13 грн. суми заборгованості з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та 3% річних від простроченої суми, а всього 210664 грн. 13 коп. та 2106 грн. 64 коп. судових витрат.
Враховуючи невиконання боржником грошового зобов'язання, у нього виникло право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України, за весь час прострочення, у зв'язку з чим просив стягнути з відповідача інфляційні втрати у розмірі 88301 грн. 74 коп., 3% річних у розмірі 22232 грн. 40 коп., проценти на підставі ст. 1048 ЦК України в розмірі 186187,97 грн.
Рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 07 травня 2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 16853 грн. 06 коп. та 3% річних у розмірі 4442 грн. 01 коп., а всього 21295 грн. 07 коп. В решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалюючи рішення, суд виходив з того, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання відповідно до договорів позики, а позивач має право на стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, однак лише за останніх три роки, що передували зверненню до суду з позовом.
З урахуванням введення в Україні воєнного стану та положень пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, 3% річних та інфляційних втрат, які підлягають стягненню з відповідача, необхідно обраховувати за період з 24 листопада 2020 року до 23 лютого 2022 року. В той же час, суд відмовив у стягненні відсотків на підставі частини 1 статті 1048 ЦК України, оскільки між сторонами не було домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору позики.
Додатковим рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 20 травня 2024 року заяву представника ОСОБА_2 адвоката Іваницького А.М. про стягнення витрат на правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 9290 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив змінити рішення суду в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат, а також змінити додаткове рішення про стягнення з нього судових витрат.
Зазначив про помилковість висновку суду про те, що суму 3% річних та інфляційних втрат слід обраховувати з 24 листопада 2020 року до 23 лютого 2022 року, оскільки трирічна позовна давність повинна відраховуватися з дати виникнення у позивача права на нарахування та стягнення інфляційних втрат та 3% річних, а її перебіг був продовжений та зупинений у зв'язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) та у період дії воєнного стану в Україні. Такий строк може бути застосований лише за період, що передував 02 квітня 2017 року. Таким чином, за підрахунком позивача, загальна сума інфляційних втрат та 3% річних за період з 02 квітня 2017 року до 23 лютого 2022 року становитиме 74742,85 грн.
Також вказав, що судом першої інстанції при вирішенні питання про стягнення судових витрат було порушено принцип обґрунтованості, розумності та співмірності витрат на правничу допомогу відповідача, у зв'язку з чим просив суд зменшити розмір стягуваної суми до 3000 грн.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 вказав на правильність висновків суду першої інстанції щодо застосування наслідків спливу позовної давності в частині вимог щодо стягнення 3% річних та інфляційних втрат та необхідності стягнення з відповідача заявлених вимог лише за період з 24 листопада 2020 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 21295,07 грн.
Також послався на недоведеність позивачем обставин щодо неспівмірності витрат відповідача на професійну правничу допомогу в даній справі.
В судовому засіданні представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення.
Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Встановлено, що 05 серпня 2013 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 65418 грн., які зобов'язався повернути до 01 жовтня 2013 року, а 24 серпня 2013 року позичив ще 52868 грн., які зобов'язався повернути до 01 жовтня 2013 року.
Рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 21 березня 2023 року у справі №683/2112/15-ц позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 65418 грн. за договором позики від 05 серпня 2013 року та 52868 грн. за договором позики від 24 серпня 2013 року; 92378,13 грн. суми заборгованості із урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми, а всього 210664,13 грн. та 2106,64 грн. судових витрат. Рішення суду першої інстанції набрало законної сили 06 червня 2023 року.
Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України).
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц, від 04 червня 2019 року у справі №916/190/18.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних за весь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16 погодилася з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 27 квітня 2018 року у справі №908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі №918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах №905/2324/17 та №922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі №924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, частково відмовляючи в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності, не врахував наступного.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За змістом частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
02 квітня 2020 року набрав чинності Закон України від 30 березня 2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19», із подальшими змінами, на усій території України установлено карантин з 12 березня 2020 року, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року №392, враховуючи зміни, внесені постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2020 року №500.
Тобто з березня 2020 року строки позовної давності продовжені.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 відмінено з 24 год. 00 хв., 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі №679/1136/21 зазначено, що: «…У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року №540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Відтак, право на позов у позивача виникло 02 квітня 2017 року, останнім днем звернення до суду з позовом у межах строку позовної давності було 02 квітня 2020 року, враховуючи продовження строку позовної давності на строк дії карантину, вимоги про стягнення 3 % річних за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року заявлені у межах строку позовної давності.
Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про стягнення заборгованості лише у межах трирічного строку до дня звернення до суду з позовом.
З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про незаконність судового рішення в частині відмови у стягненні 3% річних та інфляційних втрат за невиконання відповідачем зобов'язань за договорами позики за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року є обґрунтованими.
Таким чином, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню 3% річних за період з 02 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року в розмірі 17383,18 грн. та інфляційні втрати за вказаний період у розмірі 57359,67 грн.
Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, понесені в суді першої інстанції пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в сумі 747,42 грн. (74742,85 грн.х(100%:296722,11 грн.)х2967,22 грн.:100%=747,42 грн.).
При зверненні до апеляційного суду позивач сплатив 1610,40 грн., в той час як апеляційна скарга задоволена на 25,2% (74742,85 грн.:(296722,11 грн.:100), тому з урахуванням часткового задоволення апеляційної скарги, на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 підлягає стягнення 405,82 грн. судових витрат: (25,2%х1610,40 грн.:100%=405,82 грн.).
Як вбачається з матеріалів справи, 20 травня 2024 року Старокостянтинівським районним судом Хмельницької області ухвалено додаткове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на правничу допомогу в сумі 9290 грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив суд апеляційної інстанції зменшити розмір вказаних витрат до 3000 грн.
Оскільки судове рішення суду першої інстанції по суті вирішення спору підлягає скасуванню, то додаткове судове рішення суду першої інстанції, яким вирішено питання про стягнення судових витрат на правничу допомогу, підлягає також скасуванню (постанова Верховного Суду від 08 березня 2023 року у справі №365/229/21).
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення по суті спору, повинен здійснити розподіл судових витрат, зокрема й понесених відповідачем на правову допомогу (постанова Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі №344/19567/19).
Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, Верховним Судом у постановах від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18.
Як вбачається з матеріалів справи, представником відповідача було надано документи на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, а саме, фотокопії: свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, ордера про надання правничої (правової) допомоги, договору про надання правової допомоги (професійної правничої допомоги) від 27 грудня 2023 року, акту наданої правової допомоги від 07 травня 2024 року до договору про надання правової допомоги (професійної правничої допомоги) від 27 грудня 2023 року, квитанції до прибуткового касового ордера №27122023 від 27 грудня 2023 року.
Зі змісту акту виконаних робіт від 07 травня 2024 року, зокрема, вбачається, що адвокатом надано, а клієнтом прийнято наступні послуги: ознайомлення з позовною заявою у справі, аналіз нормативно-правової бази, дослідження актуальної судової практики, що стосується подібної категорії справ; підготовка та подання від імені та в інтересах клієнта відзиву на позовну заяву; участь у судових засіданнях 18 квітня 2024 року та 07 травня 2024 року.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України, заява №19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому, з урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, суд може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Дослідивши додані до заяви про ухвалення додаткового рішення докази, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що відшкодування понесених позивачами адвокатських витрат у визначеній судом першої інстанції сумі не відповідає вищевказаним критеріям розумності та співмірності.
Зважаючи на складність справи, а саме, предмет доказування, необхідність збору доказів, складність застосування норм права, обсягу поданих заяв по суті справи та інших процесуальних документів, які були подані адвокатом Іваницьким А.М. у даній справі, колегія суддів вважає, що розмір правничої допомоги, заявленої позивачем до відшкодування у 10000 грн. є завищеним.
Так, подані адвокатом Іваницьким А.В. відзив на позов та клопотання про застосування строку позовної давності не є значними за обсягом (налічує 7 сторінок та 2 сторінки, відповідно), та не є складними за своїм змістом. Судовий розгляд справи в суді першої інстанції відбувся за участі адвоката Іваницького А.В. в режимі відеоконференції 18 квітня 2024 року тривалістю 27 хв., 07 травня 2024 року тривалістю 02 год. 46 хв.
В той же час, необхідно врахувати значну кількість судових справ, в тому числі і касаційної інстанції, в подібних правовідносинах, правові висновки в яких неодноразово застосовувалися судами різних інстанцій при вирішенні аналогічних справ.
Таким чином, з огляду на принципи розумності та справедливості, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про необхідність зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації відповідачу за рахунок позивача, з 10000 грн. до 3000 грн.
Враховуючи, що позов задоволено частково, на 25,2%, судові витрати на правничу допомогу, понесені відповідачем в суді першої інстанції покладаються на позивача пропорційно до розміру відхилених позовних вимог, тобто в сумі 2244 грн. (3000 грн.х(100%-25,2%)/100%).
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 07 травня 2024 року та додаткове рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 20 травня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3% річних в сумі 17383,18 грн., інфляційні втрати в сумі 57359,67 грн., за період з 02.04.2017 року по 23.02.2022 року.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 747,42 грн. судових витрат по сплаті судового збору в суді першої інстанції та 405,82 грн. судових витрат по сплаті судового збору в суді апеляційної інстанції.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у зв'язку із наданням правничої допомоги в суді першої інстанції в розмірі 2244 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 14 серпня 2024 року.
Судді: Р.С. Гринчук
А.М. Костенко
Т.В. Спірідонова