ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
28 жовтня 2010 року 11 год. 50 хв. № 2а-9637/10/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва в особі судді Пилипенко О.Є., при секретарі Ісаковій Є.К.
За результатами розгляду у відкритому судовому засіданні адміністративної справи
За позовомКиївського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів
ДоКомунального підприємства «Господар»Дарницького району м. Києва
ПроСтягнення штрафних санкцій у розмірі 184855,76 грн.
За участю представників сторін
від позивача: Храбан О.В. за дов. № 04/02-182 від 27.09.2010 р.
від відповідача: Черняк О.О. за дов. № 1562 від 05.08.2010 р.
Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовними вимогами до Комунального підприємства «Господар»Дарницького району м. Києва про стягнення адміністративно-господарської санкції за невиконання нормативу робочих місць призначених для працевлаштування інвалідів за 2009 рік, у розмірі 183 098 грн. та пені у розмірі 1757,76 грн., що загалом складає 184855,76 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що в порушення статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», відповідач повинен був працевлаштувати за законом 22 інваліди, проте працевлаштувала 14, у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу по створенню робочих місць та працевлаштуванню інвалідів за 2009 рік у розмірі 183 098 грн. Крім того, за невиконання відповідачем нормативу щодо працевлаштування інвалідів, на підставі п. 3.7 Порядку нарахування пені та її сплати, затвердженого наказом Міністерством праці та соціальної політики України від 15.05.2007 року № 233, позивачем нарахована пеня в розмірі 1 757,76 грн.
Представник відповідача адміністративний позов не визнав. В наданих суду запереченнях мотивував позицію тим, що частиною першою ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Таким чином, обов'язок підприємства відносно створення робочих місць для інвалідів не супроводжується обов'язком підбирати та працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, перелічені в ч. 1 ст. 18 Закону.
Протягом 2009 року відповідач подавав до центру зайнятості форму № 3-ПН «Звіт про наявність вільних робочих місць та потребу в працівниках», де зазначало про наявність вакантних посад для інвалідів.
З огляду на вищевикладене представник відповідача просив відмовити у задоволенні адміністративного позову у зв'язку з його необґрунтованістю.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представника позивача, суд приходить до наступних висновків.
22.02.2010 р. Комунальне підприємство «Господар»Дарницького району м. Києва подало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2009 рік»по формі 10-ПІ (поштова-річна), затвердженої наказом Мінпраці України 10.02.2007 р. № 42.
Згідно звіту відповідач вказав, що середньооблікова чисельність працівників облікового складу підприємства у 2009 році становило 557 осіб, відповідно до 4-х відсоткового нормативу повинні були працевлаштувати 22 інваліда, а працевлаштували 14.
Спірні правовідносини регулюються Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (надалі -Закон, в редакції, яка діяла на момент спірних правовідносин) від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ, Положенням про Фонд України соціальної захисту інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1434 та Постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 № 70 “Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", якою затверджені Порядок реєстрації підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю; Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування; Порядок зарахування кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів до нормативу таких робочих місць у господарських об'єднаннях, до складу яких входять підприємства громадських організацій інвалідів; Порядок сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів; Порядок використання суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що надійшли до державного бюджету; Порядок проведення перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю.
Частиною 2 статті 4 Закону передбачено, що держава створює правові, економічні, політичні, соціально-побутові та соціально-психологічні умови для задоволення потреб інвалідів у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченню, посильній трудовій та громадській діяльності.
Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 19 Закону, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Згідно з вимогами частини 3 статті 19 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту частини 5 статті 19 Закону, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об'єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань (частина 6 статті 19 Закону).
Статтею 20 Закону встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Частинами 3 та 4 статті 20 передбачено, що сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.
У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом (частина 5 статті 20 Закону).
Відповідно до частини 8 статті 20 Закону порядок сплати адміністративно-господарських санкцій і пені до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, їх акумуляції, обліку, а також з урахуванням пропозицій всеукраїнських громадських організацій інвалідів - використання цих коштів затверджується Кабінетом Міністрів України.
Обчислення суми адміністративно-господарських санкцій проводиться роботодавцями самостійно згідно з порядком заповнення звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів, затвердженим Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Згідно зі звітом про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2009 рік по формі № 10-ПІ, поданим Комунальним підприємством «Господар»Дарницького району м. Києва до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова чисельність працівників облікового складу підприємства у 2009 році становила 557 осіб.
У вказаному звіті зазначено чисельність інвалідів, які повинні працювати за нормативом -22 інваліди, а працевлаштовані 14 інвалідів. У графі 05 зазначено розмір середньої річної заробітної плати працівника на підприємстві, яка становить 22887,25 грн.
Розглядаючи спір по суті, суд відзначає, що відповідно до ст. 18 наведеного вище Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, у тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи державної служби зайнятості.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ст. 18-1 Закону № 875 державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Аналогічний обов'язок встановлений п. 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314 (далі -Положення). Так, працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Відповідно до п. 5 Положення підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Як вбачається з наведених норм, доводи позивача про те, що обов'язок підприємств з проведення певної роботи та створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів передує виконанню своїх обов'язків органами, що передбачені в ст. 18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, щодо направлення для працевлаштування інвалідів безпосередньо на підприємство є необґрунтованими, виходячи з наступного.
Так, на підприємства покладається обов'язок із створення за власні кошти у межах доведеного нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів (п. 14 Положення). При цьому, робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (п. 3 Положення).
З аналізу положень частин 2, 3 ст. 18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” та пунктів 2, 3 Положення вбачається, що фактичне робоче місце має бути створено з урахуванням фізичних, можливостей певного інваліда, індивідуальних програм реабілітації та в залежності від відповідної нозології інваліда.
Таким чином, безпосереднє створення робочого місця для інваліда, а саме його пристосування для праці інваліда здійснюється в кожному окремому випадку спеціально для конкретної особи. Відтак, умовою для створення робочого місця для працевлаштування інваліда є пропозиція на працевлаштування інваліда відповідної нозології, оскільки без такої пропозиції неможливо встановити, працевлаштування інваліда якої категорії може буде запропоновано, що унеможливлює створення відповідного робочого місця. Безпосереднє працевлаштування інвалідів шляхом укладання трудового договору, відповідно до чинного законодавства, здійснюється підприємством, до якого направлено інваліда для працевлаштування.
Разом з тим, обов'язок по виявленню інвалідів, які бажають працювати і спроможні реалізувати свої здібності та можливості на підставі індивідуальних програм реабілітації покладено на місцеві органи соціального захисту населення (п. 11 Положення), а державна служба зайнятості відповідно до п. 12 Положення сприяє працевлаштуванню інвалідів.
Враховуючи вищезазначене, у підприємства виникає обов'язок працевлаштувати інваліда при наявності відповідної пропозиції органів, вказаних у ст. 18 Закону, чи у разі звернення інваліда самостійно.
Судом при розгляді справи встановлено, що відповідач у 2009 році щомісяця подавав звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках форми № 3-ПН до Дарницького районного центру зайнятості м. Києва, в якому визначав кількість вільних робочих місць та вакантних посад, зазначаючи при цьому у графі 15 про пошук інваліда. При цьому вказані вакансії передбачались для двірників, прибиральників сходових клітин, електрогазозварників, монтажників СТС і У, прибиральниць службових приміщень, покрівельників. Також, відповідач звертався з листами № 332 від 17.02.2009 р. до директора Київського міського центру зайнятості та № 333 від 17.02.2009 р. до директора Дарницького районного центру зайнятості м. Києва, в яких просив направити на роботу інвалідів. Крім того, відповідач неодноразово розміщував оголошення про наявність вакансій для інвалідів в газетах «Нова робота»№№ 32, 34, 35, 37, 42, 46, «Робота і навчання»№№ 33, 45, «Авізо-Київ»№№ 13, 21, 39, 48. Цим відповідач підтвердив, що не заперечує проти працевлаштування інвалідів і здійснив низку необхідних заходів, спрямованих на виконання покладеного на нього обов'язку щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Підтверджень того, що інваліди були направлені для працевлаштування, а відповідач відмовився їх працевлаштовувати, позивачем не надано.
Відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Вина відповідача у не працевлаштуванні інвалідів на створені (пристосовані) робочі для них місця, відсутня, оскільки товариством вжито заходів по забезпеченню працевлаштування інвалідів, а отже на останнього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування та відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Зважаючи на наведене, а також те, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними конкретними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, судом визнається, що в позовній заяві відсутні достатні докази, що підтверджують обґрунтованість застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій.
Враховуючи вищезазначене, суд всебічно, повно та об'єктивно, за правилами, встановленими ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представників сторін по справі, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Оскільки, спір вирішено на користь суб'єкта владних повноважень, звільненого від сплати судового збору, а також за відсутності витрат позивача -суб'єкта владних повноважень, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.
Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 17, 94, 158, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва -
ПостановиВ:
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Постанова набирає законної сили відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена в порядку ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.Є. Пилипенко
Дата підписання повного тексту постанови: 29.10.2010 р.