5 червня 2024 року
м. Київ
справа № 201/10316/19
провадження № 61-2239св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Олійник А. С.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Комунальне підприємство «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу», ОСОБА_2 , Товарна біржа «Січеславська, Правова»,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Дніпровського апеляційного суду
від 17 січня 2023 року, прийняту колегією у складі суддів: Гапонова А. В.,
Новікової Г. В., Никифоряка Л. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Комунального підприємства (далі - КП) «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу», ОСОБА_2 , Товарної біржі «Січеславська, Правова», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання незаконним і скасування реєстраційного запису, визнання недійсними аукціону, акта приймання-передачі нерухомого майна та свідоцтва члена біржі.
В обґрунтування позову вказувала, що вона є власником квартири
АДРЕСА_1 на підставі договорів купівлі-продажу часток квартири від 15 та 17 грудня 2017 року, посвідчених приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Шуваєвою О. С.
за №№ 1404 та1476.
2 липня 2019 року державний реєстратор КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Семенуха І. О. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 47596434 від 3 липня 2019 року, яким зареєстрував право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 .
Підставою виникнення права власності у ОСОБА_2 на вказану квартиру були акт приймання-передачі майна від 1 лютого 2019 року, складений ОСОБА_5 та ОСОБА_2 ; укладений цими ж сторонами договір купівлі-продажу майна від 4 лютого 2018 року, посвідчений Товарною Біржею «Січеславська, Правова» та свідоцтво члена біржі ОСОБА_2 .
Позивач зазначала, що підпис її сина ОСОБА_5 на всіх документах, які надала Товарна біржа «Січеславська, Правова», виконаний не ним і є підробленим. ОСОБА_2 також не підписував зазначені документи, оскільки перебував в цей час за межами України.
Посилаючись на те, що квартира вибула з власності поза її волею, з урахування збільшених позовних вимог просила:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу № 04022019/2 від 4 лютого 2019 року (в реєстрі зазначено дату 4 лютого 2018 року) укладений ОСОБА_5 та ОСОБА_2 на Товарній біржі «Січеславська, Правова»;
- визнати протиправним (незаконним) та скасувати рішення державного реєстратора КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Семенухи І. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47596434) від 3 липня 2019 року з припиненням речового права - права власності ОСОБА_1 на вказану квартиру (номер запису про право власності 32224326);
- скасувати реєстраційний запис № 32224326 від 2 липня 2019 року, вчинений
державним реєстратором КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Семенухою І. О. щодо об'єкта нерухомості за реєстраційним номером 750561112101;
- визнати недійсним аукціон Товарної біржі «Січеславська, Правова», за результатами якого ОСОБА_5 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу № 04022019/2 від 4 лютого 2019 року, та вчинений реєстратором КП «Юридична реєстрації нерухомості та бізнесу» запис про право
власності № 32224326 від 2 липня 2019 року щодо реєстрації
за ОСОБА_2 права власності на вказану квартиру;
- визнати недійсним акт приймання-передачі нерухомого майна від 4 лютого 2019 року, за яким передано у власність ОСОБА_2 квартиру
АДРЕСА_1 , та вчинений державним реєстратором КП «Юридична реєстрації нерухомості та бізнесу» Семенухою І. О. запис про право власності № 32224326 від 2 липня 2019 року;
- визнати недійсним свідоцтво члена Товарної біржі «Січеславська, Правова»
від 4 лютого 2019 року (у реєстрі зазначено дату 4 лютого 2018), видане ОСОБА_2 на підтвердження членства та участі в аукціоні 4 лютого 2019 року, за яким передано у власність квартиру
АДРЕСА_1 , та вчинений державним реєстратором КП «Юридична реєстрації нерухомості та бізнесу» Семенухою І. О. запис про право власності № 32224326 від 2 липня 2019 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2022 року, ухваленим у складі судді Покопцевої Д. О., відмовлено у задоволенні позову.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що оспорювані акти приймання-передачі, свідоцтво члена товарної біржі, аукціону не мають ознак правочину у розумінні статті 202 ЦК України, тому не підлягають визнанню недійсними.
Суд першої інстанції зазначив, що спірна квартира вибула з власності позивача на підставі нікчемного правочину і на час розгляду справи власником квартири є ОСОБА_4 , позовних вимог до якого позивач не заявила. Зважаючи на характер спірних відносин - вибуття майна із володіння власника на підставі нікчемного правочину - належним способом захисту права позивача є вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння.
За таких обставин місцевий суд дійшов висновку про обрання позивачем неефективного способу захисту права.
Суд першої інстанції врахував, що вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 позивач заявила у справі 201/4371/20, провадження в якій ухвалою Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
від 25 лютого 2021 року зупинено до вирішення цієї справи.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2023 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2022 року і ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Визнано недійсним свідоцтво члена Товарної біржі «Січеславська, Правова»
від 4 лютого 2019 року (у реєстрі зазначено дату 4 лютого 2018), видане ОСОБА_2 на підтвердження членства та участі в аукціоні 4 лютого
2019 року, за яким передано у власність квартиру
АДРЕСА_1 , та вчинений державним реєстратором КП «Юридична реєстрації нерухомості та бізнесу» Семенухою І. О. запис про право власності № 32224326 від 2 липня 2019 року.
Визнано недійсним аукціон Товарної біржі «Січеславська, Правова», за результатами якого ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу № 04022019/2 від 4 лютого 2019 року, та вчинений державним реєстратором КП «Юридична реєстрації нерухомості та бізнесу» Семенухою І. О. запис про право власності № 32224326 від 2 липня 2019 року щодо реєстрації за ОСОБА_2 права власності на вказану квартиру.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 04022019/2 від 4 лютого 2019 року (в реєстрі зазначено дату 4 лютого 2018 року), укладений ОСОБА_5 та ОСОБА_5 на Товарній біржі «Січеславська, Правова».
Визнано недійсним акт приймання-передачі нерухомого майна від 4 лютого 2019 року за яким передано у власність ОСОБА_2 квартиру
АДРЕСА_1 , та вчинений державним реєстратором КП «Юридична реєстрації нерухомості та бізнесу» Семенухою І. О. запис про право власності № 32224326 від 2 липня 2019 року.
Визнано протиправним (незаконним) та скасовано рішення державного реєстратора КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Семенухи І. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 47596434) від 3 липня 2019 року з припиненням речового права - права власності ОСОБА_1 на вказану квартиру (номер запису про право власності 32224326).
Скасовано реєстраційний запис № 32224326 від 2 липня 2019 року, вчинений
державним реєстратором КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу»
Семенухою І. О. щодо об'єкта нерухомості за реєстраційним
номером 750561112101.
Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції не погодився з висновками місцевого суду про обрання позивачем неефективного способу захисту права та дійшов висновку про задоволення позову ОСОБА_7 в обраний нею спосіб.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У лютому 2023 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2023 року і залишити в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2022 року.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 травня 2018 року про те, що акти приймання-передачі не мають ознак правочину у розумінні статті 202 ЦК України, а є лише первинними документами, тому не підлягають визнанню недійсними.
Заявник зазначає про неврахування апеляційним судом висновків щодо необхідності обрання ефективного способу захисту права, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 квітня 2021 року
у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20), від 21 січня 2021 року
у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), від 2 лютого 2021 року
у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), та Верховним Судом
у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19.
Крім того, заявник вказує про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 28 січня 2020 року
у справі № 502/311-б (провадження № 12-143гс19) та від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), про важливість додержання принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим.
Позиція інших учасників справи
У квітні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила про безпідставність її доводів та правильність висновків суду апеляційної інстанції про задоволення позову.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи заявника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої
Палати Верховного Суду від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19
(провадження № 12-52гс20), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20), у постановах Верховного Суду від 22 травня 2018 року
у справі № 910/12258/17, від 23 червня 2020 року у справі № 906/516/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі договорів купівлі-продажу, укладених 15 та 22 грудня 2017 року і посвідчених приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Шуваєвою О. С. за №№ 1404 та 1476, позивачу належала на праві власності квартира
АДРЕСА_1 .
1 червня 2018 року позивач видала довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Прокоф'євою О. Ю. за № 413, якою уповноважила ОСОБА_5 розпоряджатися вказаною квартирою; строк дії довіреності визначено до 1 червня 2021 року.
4 лютого 2019 року на Товарній біржі «Січеславська, Правова» ОСОБА_5 , діючи на підставі зазначеної довіреності, та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу квартири, після чого склали акт приймання-передачі майна.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.
2 липня 2019 року державний реєстратор КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Семенуха І. О. зареєстрував право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.
2 липня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г. О. за № 737, за умовами якого ОСОБА_2 взяв в борг у ОСОБА_4 6 000 000 грн на строк до 4 липня 2019 року. (т.3, а.с.183).
5 липня 2019 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального
округу Павловська Г. О. вчинила виконавчий напис № 739 про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 6 001 000 грн.
Цього ж дня приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Бурхан-Крутоус Л. А. відкрив виконавче провадження № 59483171 з примусового виконання вказаного виконавчого напису.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Бурхан-Крутоус Л. А від 16 липня 2019 року в рахунок ч погашення заборгованості за виконавчим написом № 739 від 5 липня 2019 року ОСОБА_4 передано, зокрема, квартиру АДРЕСА_1 , та складено акт від 16 липня 2019 року про передачу у власність стягувачу у рахунок погашення боргу зазначене нерухоме майно.
23 липня 2019 року державний реєстратор КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу» Семенуха І. О. зареєстрував право власності ОСОБА_4 на спірну квартиру.
В провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська перебуває справа № 201/4371/20 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , КП «Юридична реєстрація нерухомості та бізнесу», приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Бурхан-Крутоус Лілії Анатоліївни, приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Павловської (Андрєєвої) Ганни Олегівни, ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товарна Біржа «Січеславська, Правова», про визнання незаконними та скасування реєстраційного запису і рішення державного реєстратора, визнання виконавчого напису неправомірним та таким, що не підлягає виконанню, визнання недійсним договору позики, визнання незаконними і скасування постанови та скасування акта приватного виконавця. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 лютого 2021 року провадження у справі № 201/4371/20 зупинено до набрання законної сили рішенням у справі, яка переглядається.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частини другої статті 15 Закону України «Про товарні біржі» в редакції Закону, чинній на час укладення договору купівлі-продажу від 4 лютого 2019 року, угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
Згідно з частиною четвертою статті 656 ЦК України (тут і надалі в редакції Кодексу, чинній на час укладення договору купівлі-продажу від 4 лютого 2019 року) до договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
Водночас відповідно до частини першої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Статтею 657 ЦК України встановлено вимоги щодо форми окремих видів договорів купівлі-продажу, згідно з якими договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Таким чином положення статті 657 ЦК України встановлюють письмову форму договору купівлі-продажу нерухомого майна з його нотаріальним посвідченням.
Відповідно до частини другої статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п'ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня
1997 року № 4-зп).
Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України в Рішенні від 13 березня
2012 року № 5-рп/2012 зазначив, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Цивільного кодексу України не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Цивільний кодекс України є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Цивільного кодексу України.
Отже, зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.
Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням ЦК України.
Разом з тим при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб'єктів правовідносин.
У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) знайшов своє застосування принцип правової визначеності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and others v. the United Kingdom) та ін.).
ЄСПЛ неодноразово вказував, що він виходить із таких вимог до національних нормативно-правових актів, щоб вони вважалися законом для цілей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: 1) нормативно-правовий акт повинен бути доступним: громадянинові як орієнтир правової поведінки і її наслідків, достатнім за тих правових норм, що застосовуються у конкретній справі; 2) норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з необхідною точністю (справа «Санді Таймз проти Сполученого Королівства» The Sunday Times v. The United Kingdom № 1 заява 6538/74 пункт 46). У справі «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France) ЄСПЛ зазначив, що закон має відповідати якісним вимогам: бути доступним і передбачуваним.
Аналіз нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що саме норми Цивільного кодексу України (чинні на момент виникнення спірних правовідносин) найбільш повно та точно врегульовували цивільні правовідносини щодо форми договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Подібний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) та постанові Верховного Суду від 9 вересня 2022 року у справі № 904/6233/21.
Враховуючи викладене, укладений на товарній біржі договір купівлі-продажу
від 4 лютого 2019 року, предметом якого було нерухоме майно, мав бути нотаріально посвідчений в силу положень статті 657 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року
у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено: «Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».
Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
З огляду на викладене, визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним в силу закону.
Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду,
викладеним у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 369/2750/21 (провадження № 61-11313св23).
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оспорюваний в цій справі договір купівлі-продажу від 4 лютого 2019 року, складений на товарній біржі, є нікчемним, а вимоги позивача про визнання цього правочину недійсним є неефективним способом захисту права.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що на час звернення з позовом квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_4 .
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Отже, обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння
(стаття 387 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
В постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року
у справі № 6-3090цс15 викладено висновок про те, що «право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Норма
статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин».
У постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року у справі
№ 6-117цс12 зазначено,що що «добросовісність набуття в розумінні статті 388 ЦК України полягає в тому, що майно придбавається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна від набувача, при цьому випадки такого витребування законодавством обмежуються, зокрема пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що витребування майна можливе в разі його вибуття з володіння власника не з його волі іншим шляхом».
Отже, суди повинні розмежовувати, коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі
статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та
388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Встановивши, що спірна квартира вибула з власності позивача на підставі нікчемного правочину, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним способом захисту права ОСОБА_1 як власника квартири є позовна вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 .
За таких обставин касаційна скарга є обґрунтованою, наведені заявником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, щодо застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків, викладених Великою Палатою Верховного
Суду у постановах від 23 червня 2020 року у справа № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) і від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) та від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20), знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи.
Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції, повно та всебічно з'ясувавши обставини справи та дослідивши наявні у справі докази, правильно застосував норми права і ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, яке суд апеляційної інстанції помилково скасував.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За таких обставин оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам законності й обґрунтованості, а судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права і правильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги, скасування постанови Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2023 року і залишення в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 вересня 2022 року.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За загальним правилом при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов'язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.
За подання касаційної скарги ОСОБА_4 сплатив судовий збір
у розмірі 9 934,40 грн.
Враховуючи висновок суду касаційної інстанції про задоволення касаційної скарги ОСОБА_4 , скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції, судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають стягненню зі ОСОБА_1 в розмірі 9 934,40 грн.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2023 року скасувати і залишити в силі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська
від 19 вересня 2022 року.
Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 9 934,40 грн у відшкодування судового збору, сплаченого останнім за подання касаційної скарги.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко А. С. Олійник В. В. Сердюк