Справа № 761/6167/24
Провадження № 2/761/5727/2024
(заочне)
02 липня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Аббасової Н.В.,
секретаря судового засідання Сухини А.С.,
за участю:
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна,
У лютому 2024 року до Шевченківського районного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна, відповідно до якого заявлено вимоги:
визнати за ОСОБА_1 право власності на частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 ;
визнати за ОСОБА_3 право власності на частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги мотивовані тим, що 06 червня 1998 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції м. Києва було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Шлюб розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 05.08.2021 у справі 761/12246/21.
За час перебування у шлюбі, а саме 26 квітня 2001 року подружжям була придбана квартира АДРЕСА_2 . Вказана квартира складається із трьох кімнат, загальною площею 54,48 кв.м, житловою площею 41,30 кв.м на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненком В.Д., який зареєстровано в реєстрі за № 2218.
04 травня 2001 року Київським міським бюро технічної інвентаризації зареєстровано право власності на вказану квартиру за ОСОБА_3 на праві приватної власності, про що зроблено відповідний запис у реєстровій книзі № д. 1185-83 за реєстровим № 1551.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна, № 364412353 від 04.02.2024, реєстрація відповідачем прав, які виникли до 01 січня 2013 року і не були зареєстровані відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень», відповідачем не проводилась.
Посилаючись на положення статей 60, 63, 68, 69, 70 Сімейного кодексу України, позивач вказує, що у позасудовому порядку сторони не дійшли згоди щодо права позивача на частку у праві спільної власності на квартиру, що унеможливлює реалізацію права власності позивача, а тому належним способом захисту порушеного права позивача є визнання в судовому порядку права власності на частку квартири.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 23.02.2024 прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 21.05.2024 закрито підготовче провадження та призначено вказану справу до розгляду по суті.
У судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали, просили задовольнити з підстав, викладених у позові.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся судом у встановленому законом порядку, шляхом направлення поштової кореспонденції на адресу зареєстрованого місця проживання, та шляхом розміщення оголошення на офіційному сайті суду.
Разом з тим, відповідно до положень ч.ч. 1, 2 ст. 280 Цивільного процесуального кодексу України (надалі - ЦПК України) суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів.
Враховуючи наявність в справі достатніх матеріалів про права та обов'язки сторін та те, що представник позивача щодо заочного розгляду справи не заперечує, суд, на підставі ч.ч. 1, 2 ст. 280 та відповідно до ст. 281 ЦПК України, постановив ухвалу про заочний розгляд справи.
Заслухавши пояснення позивача та представника позивача, дослідивши письмові матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Як установлено судом та вбачається із матеріалів справи, 06 червня 1998 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції м. Києва було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, серія НОМЕР_1 .
Шлюб між сторонами розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 05.08.2021 у справі 761/12246/21.
За час перебування у шлюбі, а саме 26 квітня 2001 року ОСОБА_3 , як покупцем, було укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_2 . Вказана квартира складається із трьох кімнат, загальною площею 54,48 кв.м, житловою площею 41,30 кв.м, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненком В.Д., який зареєстровано в реєстрі за № 2218.
04 травня 2001 року Київським міським бюро технічної інвентаризації зареєстровано право власності на вказану квартиру за ОСОБА_3 на праві приватної власності, про що зроблено відповідний запис у реєстровій книзі № д. 1185-83 за реєстровим № 1551. Наведене підтверджується також інформацією, наданою КП КМР «КМ БТІ» у листі № 062/14-1791 від 19.02.2024.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна, № 364412353 від 04.02.2024, реєстрація відповідачем прав, які виникли до 01 січня 2013 року і не були зареєстровані відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень», відповідачем не проводилась.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкції правил ст. 60 СК України свідчать про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначений правовий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 335/10739/17, від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Як зазначено, зокрема, у постанові від 19.10.2021 у справі № 521/1695/18 (провадження № 61-17105св20) критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.10.2023 у справі № 344/16831/20 (провадження № 61-11614св23) зазначено, що: «згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними».
Крім того, суд звертає увагу на те, що у постанові Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) вказано, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, належить подружжю з моменту його набуття, незалежно від того, за ким із подружжя здійснена реєстрація права (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 359/441/20, провадження № 61-6735св22).
Висновок суду про віднесення майна до спільної сумісної власності подружжя (не спростування відповідної презумпції спільності майна) є підставою для вирішення питання про його поділ (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.01.2024 у справі № 755/12204/18, провадження № 61-2401св21).
Вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен розглянути можливість здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя у спосіб без визначення грошової компенсації, або з визначенням такої у мінімальному розмірі (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02.08.2023 у справі № 2-7539/08, провадження № 61-12934 св22).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України.
Головним критерієм поділу майна як об'єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (ч. 3 ст. 372 ЦК України); у разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні.
У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Суд враховує, що відповідно до ч 1 ст. 70 СК України та ч. 3 ст. 368 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст.ст. 76, 77 ЦПК України).
Згідно вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Отже, положення значених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України).
Відповідачем відзиву на позовну заяву не подано та не спростовано належними та допустимими доказами презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте за час шлюбу.
Установивши, що квартира АДРЕСА_2 набута відповідачем на підставі договору купівлі - продажу від 26.04.2001, придбана під час шлюбу, суд дійшов висновку про те, що це нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу між сторонами у рівних частинах, шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 по 1/2 частині квартири за кожним в порядку поділу спільного майна подружжя, оскільки презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу не спростована.
Задоволення вимоги про поділ квартири як спільної сумісної власності шляхом визнання за позивачем та відповідачем права власності на її частину за кожним саме собою свідчить про припинення правового режиму спільної сумісної власності на такий об'єкт. Тому у немає підстав для зазначення в резолютивній частині рішення про припинення такого режиму щодо квартири.
Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об'єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності.
У випадку, якщо заявлено вимогу про поділ майна, то скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту прав члена подружжя. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про поділ майна подружжя та визнання за ними ідеальних часток на майно.
Наведені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц, провадження №14-22цс20.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За змістом ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З матеріалів справи вбачається, що звертаючись з позовом у даній справі позивачем було сплачено судовий збір у сумі 9 084,00 грн.
З урахуванням задоволення позову, на підставі ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 9 084,00 грн судового збору сплаченого за подання позовної заяви.
Керуючись ст. ст. 259, 263, 264, 265, 268, 272, 280 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна, - задовольнити.
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на частку квартири АДРЕСА_1 .
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_3 право власності на частку квартири АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 9 084,00 грн судового збору, сплаченого за подання позову.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити сторін:
ОСОБА_1 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
ОСОБА_3 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Суддя: Н.В. Аббасова