1 серпня 2024 року місто Київ
справа № 940/955/22
провадження№22-ц/824/3687/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М.,
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Романішіним Євгенієм Володимировичем,
на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 23 листопада 2023 року, ухвалене у складі судді Мандзюк С.В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,-
У жовтні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідачки суму заборгованості в загальному розмірі 237906,10 грн., яка включає в себе суму позики - 60000 грн., штраф в розмірі 5% від строченої суми в сумі 3000 грн., інфляційні втрати в сумі 157354,87 грн. і 3% річних в сумі 17551,23 грн. .
Позов обґрунтовано тим, що 15 лютого 2012 року позивачем з відповідачкою ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачці у власність грошові кошти у розмірі 60000 гривень, а відповідач взяла на себе зобов'язання повернути грошові кошти у строк до 1 січня 2013 року, про що відповідачем було складено розписку. Сторони за цим договором домовилися про те, що позовна давність за цим договором становить 14 років. У зв'язку з тим, що відповідачка ОСОБА_2 так і не повернула отримані у позику грошові кошти позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх майнових прав.
Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 23 листопада 2023 року відмовлено у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Романішін Є.В.подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.Апелянт зазначає про те, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, не з'ясовані судом обставини, які мають значення для справи, висновки суду не відповідають встановленим обставинам.
Зокрема, зазначає про те, що суд в своєму рішенні фактично безпідставно розділив на два окремі документи - договір позики від 15 лютого 2012 року та розписку до договору позики від 15 лютого 2012 року, що призвело до винесення незаконного та необґрунтованого рішення.
Крім того, зазначає, що судом спотворено покази свідка ОСОБА_3 , яка в судовому засіданні показала, що вона самостійно здійснила рукописний допис на розписці та договорі в присутності ОСОБА_2 до моменту підписання договору позики та розписки ОСОБА_2 . Крім того, судом не враховані покази ОСОБА_1 , допитаного як свідка.
Також вказує на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів існування орендних відносин між ПП «Аграрне» та ОСОБА_2 . Матеріали справи також не містять документів, які б надавали ОСОБА_2 повноваження на отримання грошових коштів від імені ОСОБА_4 . Окрім того вважає, що відносини при здійсненні підприємницької діяльності ПП «Аграрне» жодним чином не стосуються предмету доказування у вказаній справі
Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористався.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 січня 2024 року відкрито апеляційне провадження у справі.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 31 січня 2024 року у складі колегії суддів справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Справу розглянуто в порядку ст. 369 ЦПК України без повідомлення учасників справи.
Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом установлено, що 15 лютого 2012 року між сторонами укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 60000 грн. Сторони договору домовились про те, що загальна сума позики має бути повернута не пізніше 1 січня 2013 року, позовна давність за договором становить 14 років.
З розписки до договору позики від 15 лютого 2012 року вбачається, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 позику в сумі 60000 грн., які зобов'язується повернути до 1 січня 2013 року.
В договорі зазначено, що при неповерненні суми позики до 1 січня 2013 року позикодавець вправі пред'явити цей договір до стягнення у порядку, передбаченому чинним законодавством України та вимагати при цьому повернення йому частини позики, що залишилась не сплаченою, з урахуванням індексу інфляцій за весь час прострочення, а також сплати штрафу п'яти відсотків від простроченої суми та пені 14 відсотків від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочки ( ч.4 договору позики).
З врахуванням викладеного у відповідачки, яка не виконала умови договору позики від 15 лютого 2012 року, перед позивачем виникла заборгованість в розмір 237906,10 грн.
Крім того, судом установлено, що відповідачка ОСОБА_2 підписала розписку, за якою зобов'язалась повернути ОСОБА_1 отримані в позику 60000 грн. до 1 січня 2013 року.
11 жовтня 2023 року представником відповідачки ОСОБА_2 адвокатом Порхун О.П. до суду подана заява про застосування до вимог ОСОБА_1 позовної давності, початок перебігу якої починається з 1 січня 2013 року, строк повернення коштів, зазначеній у розписці.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 60000 грн., які зобов'язувалася повернути 1 січня 2013 року. Разом з тим, відповідачкою ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження повернення боргу, наявні підстави вважати позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими.
Разом з тим, суд першої інстанції вважав, що оскільки вимоги позивача є обґрунтованими, але заявлені поза межами строку позовної давності, про застосування якої заявила представник відповідачки ОСОБА_2 , відсутні підстави для задоволення позову.
При цьому, суд першої інстанції не взяв до уваги наданий позивачем договір позики, оскільки у договорі містяться незастережені виправлення в іменуваннях сторін договору позики, що унеможливлює встановлення, хтобув позичальником, а хто був позикодавцем. У розписці не вказана дата вчинення розписки, розписка містить виправлення внесені рукописним текстом, зі змісту розписки можна зробити висновок, що така виготовлена до укладення договору позики. Оскільки умовами договору не передбачено, що саме розписка є підтвердженням фактичного отримання коштів позичальником, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що надана позивачем розписка не може засвідчувати факт отримання коштів саме на підставі договору позики від 15 лютого 2012 року, а відтак і факту його укладення.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
За змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.
Таким чином, письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожній окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов'язаних із наданням та отриманням у борг коштів.
Установлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 15лютого 2012 року був підписаний договір позики, відповідно до умов якого, позичальник ОСОБА_2 отримав від позикодавця ОСОБА_1 , а останній передав у власність позичальникові гроші в сумі 60000 грн. Передачу грошей було здійснено до підписання цього договору.
Відповідно до умов договору, сторони домовились про те, що: договір позики є безпроцентним; загальна сума позики має бути повернена не пізніше 1 січня 2013року; позовна давність за цим договором становить 14 років (п.2 договору).
При неповерненні суми позики своєчасно (тобто по 1 січня 2013 року) позикодавець вправі буде пред'явити цей договір до стягнення у порядку, передбаченому чинним законодавством України, та вимагати при цьому повернення йому частини позики, що залишилась несплаченою, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати штрафу п'яти відсотків від простроченої суми та пені 14 відсотків від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення (п.4 договору).
Факт підписання такого договору відповідачкою ОСОБА_2 не заперечується.
Крім того, установлено, що ОСОБА_2 була підписана розписка, оформлена друкованим текстом, про те, що вона, ОСОБА_2 , при свідках ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , отримала від ОСОБА_1 позику в сумі 60000 грн.. Отримані кошти в сумі 60000 грн. зобов'язується повернути до 1 січня 2013 року.
Свій підпис та написання прізвища та ініціалів у розписці ОСОБА_2 не заперечувала.
Виходячи зі змісту договору позики та розписки слід дійти висновку, що вони стосуються однієї події, яка мала місце 15 лютого 2012 року, і разом підтверджують існування між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правовідносин, пов'язаних із наданням ОСОБА_1 та отриманням ОСОБА_2 у борг грошових коштів у сумі 60000 грн.
За умовами договору позики і розписки ОСОБА_2 зобов'язувалася повернути кошти до 1 січня 2013 року.
Відсутність у розписці дати її складання та наявність допису «до договору позики від 15.02.2012р», а також у договорі позики незастережених виправлень щодо статусу сторін договору, не дає підстав вважати, що: по-перше, договір є неукладеним; по-друге, що розписка не засвідчує факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 коштів на підставі договору позики від 15 лютого 2012 року. Про те, що ОСОБА_2 була позичальником за договором позики свідчить її підпис у договорі у графі «позичальник».
Факт допису у розписці та виправлень у договорі позики підтвердила допитана в судовому засідання в якості свідка ОСОБА_3 . Будь-яких зауважень з приводу виправлень у договорі позики ОСОБА_2 , підписуючи договір як позичальник, не зазначила.
Крім того, як умовами договору, так і змістом розписки підтверджується факт отримання ОСОБА_2 у ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 60000 грн. в борг, до підписання сторонами договору позики (абзац 2 п.1 договору) , та до підписання ОСОБА_2 розписки, про що свідчить слово «отримала».
Суд першої інстанції не врахував відсутність заперечень з боку відповідачки ОСОБА_2 щодо факту підписання як договору позики, так і свого підпису у розписці, не врахував показань свідка ОСОБА_3 , яка показала, що саме вона готувала текст договору та розписки і здійснила рукописний допис на розписці та внесла поправки до договору позики, та дійшов помилкового висновку про те, що договір позики та розписка різними документами, а розписка не підтверджує факт отримання ОСОБА_2 отримання коштів саме на підставі договору позики від 15 лютого 2012 року.
За таких обставин оскільки висновок суду першої інстанції не відповідає встановленим судом обставинам, наявні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції
Установлено, що ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором позики від 15лютого 2012 року не виконала, грошові кошти до визначеної у договорі дати - 1 січня 2013 року не повернула.
Відповідно до ст.6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
Сторони мають право врегулювати в договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегулюован6і цими актами ( ч.2 ст.6 ЦК України).
За змістом ч.3 цієї статті сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, однак не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Відповідно до положень ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
Сторони за договором позики від 15 лютого 2012 року домовились, про те, що позовна давність за цим договором становить 14 років.
Така домовленість сторін за змістом і формою відповідає вимогам ст.6 і ч.1 ст.259 ЦК України.
Позивач звернувся до суду з позовом у жовтні 2022 року, тобто в межах визначеної умовами договору, укладеного в письмовій формі, позовної давності. Відповідно заява відповідача про застосування до вимог позивача позовної давності задоволенню не підлягає.
Відповідно до ч.1 ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушення зобов'язанняє його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст.610 ЦК України).
Відповідно до ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом ( ч.1 ст.612 ЦК України).
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Оскільки ОСОБА_2 отримані в борг кошти, у встановлений у договорі строк, ОСОБА_1 не повернула, вона є такою, що прострочила виконання грошового зобов'язання, і має нести відповідальність, передбачену умовами договору, зокрема сплата штрафу.
Таким чином, вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_2 боргу в сумі 60000 грн. та штрафу в сумі 3000 грн. ( % від суми боргу) підлягають задоволенню
Що стосується вимог про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, то в цій частині колегія зазначає наступне.
З наданого позивачем розрахунку інфляційних втрат та 3% річних вбачається, що позивачем нараховувалась дані суми за період з 1 січня 2013 року по 1 жовтня 2022 року.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" доповнено розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України пунктом 18.
Зокрема, вказаним пунктом визначено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України ", введено в Україні воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, строк дії якого неодноразово продовжувався.
Відтак нарахування позивачем ОСОБА_1 трьох відсотків річних та інфляційних втрат за період після 24 лютого 2022 року не відповідає вимогам закону.
За таких обставин, розмір 3% річних від простроченої суми становить 16471 грн. та інфляційні втрати в розмірі 127147,78 грн., які підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за прострочення грошового зобов'язання.
Відповідно до ч. ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги в загальній сумі 5165,54 грн. ( 5947,66 х 86,85% : 100%) пропорційно до задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 268, 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Романішіним Євгенієм Володимировичем, задовольнити частково.
Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 23 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики 60000 грн., 3000 грн. штрафу, 3% річних в сумі 16471 грн., інфляційні втрати в сумі 127147,78 грн., а всього 206618,78 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 5165,54 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Л.Д. Поливач
А.М. Стрижеус