Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/13044/2024
м. Київ Справа № 381/621/24
22 липня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Кирилюк Г.М.
- Рейнарт І.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Зайцева Всеволода Сергійовича на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Ковалевської Л.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на утримання дитини,-
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на утримання дитини.
Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 17.08.2021 року було стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання доньки в розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу) та на утримання самої позивачки стягнуто аліменти до досягнення дитиною 3-річного віку в розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку (доходу).
Постановами Бучанського ВДВС у Бучанському районі Київської області ЦМУМЮ (м.Київ) від 08.10.2021 року відкрито виконавчі провадження НОМЕР_3 та НОМЕР_4 по примусовому стягненню аліментів. Разом з тим, відповідачем під час примусового виконання рішення суду щодо сплати аліментів було неодноразово допущено порушення строків таких розрахунків у 2022-2024 роках, що призвело до накопичення та перманентної наявності у ОСОБА_2 заборгованості по цих обов'язкових виплатах.
Зазначала, що наразі спільна з відповідачем малолітня дитина ОСОБА_3 перебуває на повному вихованні та матеріально-грошовому утриманні матері, яка забезпечує нормальне фізіологічне зростання та психічний розвиток дитини. ОСОБА_1 а самостійно несе всі витрати на придбання продуктів харчування, засобів гігієни, ліків, одягу, іграшокдля дитини, займається її вихованням у спеціалізованих установах для дітей дошкільного віку.Загальна сума понесених позивачкою витрат за період 2022-2024 років складає 40 822,00 грн, що підтверджується квитанціями і чеками.
Тоді як відповідач повністю самоусунувся від процесів догляду за дитиною та її виховання, доньку не відвідує, життям її фактично не цікавиться, аліменти платить не систематично.
З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_1 а просила суд про стягнення з відповідача на її користь в якості додаткових витрат на утримання і виховання дитини 20 411,00 грн (40 822,00 грн/2), а також, судових витрат на правничу допомогу в розмірі 3000 грн.
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на утримання дитини залишено без задоволення.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати в сумі 3000 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Зайцев Всеволод Сергійович подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення додаткових витрат на утримання дитини. Відмовити у повному обсязі у стягненні з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесених судових витрат в сумі 3000 грн.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з'ясував усіх обставин, на які сторона позивача посилались в обгрунтування своїх вимог.
Зазначає, що звернення до суду з позовом про стягнення із відповідача на підставі ст. 185 СК України додаткових витрат, пов'язаних із забезпеченням фізіологічного та психологічного зростання і розвитку малолітньої дворічної дитини у розмірі 1/2 частини від таких витрат, підтверджених позивачкою документально, було цілком обґрунтованим як з юридичної, так і з документальної точки зору.
Оскільки такі витрати на відповідне харчове, матеріальне забезпечення дитини, на придбання для неї дитячих іграшок та меблів, на придбання освітніх та лікарських послуг та медикаментів уже були понесені позивачкою, остання на підставі ст. 185 СК України мала повне право вимагати стягнення половини вартості таких витрат із відповідача в судовому порядку.
Щодо присудження судом першої інстанції до стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) в розмірі 3000 грн, сторона позивача зазначає, що до клопотання відповідача про відшкодування витрат на правову допомогу не були додані документ, що, зважаючи на приписи ст. 137 ЦПК України, є обов'язковими для вирішення питання про їх стягнення з іншої сторони у справі, а саме: завірений належним чином примірник договору про надання правової допомоги між відповідачем та Адвокатським бюро «Ганни Семенець» № 2 від 07.03.2024 року (або витяг з такого договору) в межах судової справи № 381/621/24 у Фастівському міськрайонному суді Київської області; складений в письмовій формі детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних Адвокатським бюро «Ганни Семенець», та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги клієнту ОСОБА_2 за договором № 2 від 07.03.2024 року; примірник квитанції, іншого розрахункового документа за законодавством України, зі змісту якого би вбачалось фактичне перерахування відповідачем грошових коштів на користь Адвокатського бюро «Ганни Семенець», а також пов'язаність такого перерахування коштів саме із фактом надання ОСОБА_2 адвокатом правових послуг за договором № 2 від 07.03.2024 року або в межах судової справи №381/621/24.
Окрім того, в матеріаліах справи міститься примірник електронного ордеру серії АА № 1428527 від 08.04.2024року, роздрукованого із ЄСІТС, про надання адвокатом Семенець Ганною Леонідівною правової допомоги ОСОБА_2 на підставі договору про надання правової допомоги № 2 від 07 квітня 2024 року, а не відповідно до договору № 2 від 07 березня 2024 року, на існування якого між сторонами посилається як адвокат відповідача, так і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Сторона позивача вважає, що прийняття судом першої інстанції у справі рішення в частині стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 а витрат на правову допомогу є необгрунтованим з юридичної точки зору та не підтверджено документально, а тому оскаржуване рішення суду першої інстанції в цій частині також підлягає перегляду і скасуванню в апеляційному порядку.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Семенець Ганна Леонідівна просить апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року - без змін.
Зазначає, що позивач неправильно розуміє поняття додаткових витрат на дитину, а також не обгрунтувала особливу необхідність понесення таких додаткових витрат. Надані позивачем докази підтверджують наявність звичайних витрат на дитину.
Щодо стягнення з позивачки витрат на правову допомогу у розмір 3000 грн, сторона відповідача вказує, що в судовому засіданні представником відповідача заявлено вимогу про судові витрати, надано акт/звіт від 18.04.2024року наданих послуг на суму 6000 грн, в якому чітко зазначенона виконання якого договору та у якій справі надавались послуги.
Позивач не заперечувала проти розміру витрат, розмір заявлених витрат є розумним, а рішення суду першої інстанції в частині стягнення з позивача на користь відповідача 3000 грн витрат на правову допомогу відповідає нормам процесуального права.
В окремо поданому клопотанні сторона відповідача просить судові витрати у розмірі 5 000 грн за розгляд справи в апеляційній інстанції додатково покласти на позивача. Така сума обчислена із розрахунку підготовки відзиву на апеляційну скаргу - 3000 грн та участь у судовому засіданні - 2 000 грн.
В судове засідання апеляційного суду позивач ОСОБА_1 та її представник Зайцев Всеволод Сергійович не з'явились, про день та час слухання справи апеляційним судом повідомлені у встановленому законом порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Семенець Ганна Леонідівна в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечувала, просила оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 17 серпня 2021 року по справі № 381/1599/21 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,в розмірі 1/4 частини зі всіх видів його заробітку (доходу) та 1/6 частину заробітку на утримання дружини ОСОБА_1 до досягнення донькою трирічного віку.
08.10.2021 року головним державним виконавцем Бучанського ВДВС у Бучанському районі Київської області ЦМУМЮ (м.Київ) було винесено постанови про відкриття виконавчого провадження ВП № НОМЕР_5 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в розмірі1/4 частини всіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, щомісячно, починаючи з 14.05.2021 року.
08.10.2021 року головним державним виконавцем Бучанського ВДВС у Бучанському районі Київської області ЦМУМЮ (м.Київ) було винесено постанови про відкриття виконавчого провадження ВП № НОМЕР_6 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на її утримання в розмірі 1/6 частину заробітку до досягнення донькою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 трирічного віку, щомісячно, починаючи з 14.05.2021 року.
Головним державним виконавцем Бучанського ВДВС у Бучанському районі Київської області ЦМУМЮ (м.Київ) в межах ВП № НОМЕР_5 було проведено розрахунок заборгованості по аліментам та встановлено, що станом на 01.01.2024 року заборгованість боржника ОСОБА_2 по аліментам становить 21 125,91 грн.
Головним державним виконавцем Бучанського ВДВС у Бучанському районі Київської області ЦМУМЮ (м.Київ) в межах ВП № НОМЕР_6 було проведено розрахунок заборгованості по аліментам та встановлено, що станом на 01.01.2024 року заборгованість боржника ОСОБА_2 по аліментам становить 5726,31 грн.
ОСОБА_2 після отримання заробітної плати в лавах ЗСУ було погашено заборгованість по аліментам та пеню у розмірі 86 080,23 грн.
Позивачем, на підтвердження понесених додаткових витрат на дитину, надано квитанції на придбання різноманітного одягу, взуття, харчування, оплату садочку, дитячого ліжка та матрацу до нього, придбання іграшок, велосипеда, оплату аналізів.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на утримання дитини, суд першої інстанції вказав на те, що позовні вимоги про стягнення з відповідача додаткових витрат на дитину є необґрунтованими, недоведеними, а тому не можуть бути судом задоволені.
Суд апеляційної інстанції в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону в повній мірі рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення додаткових витрат на утримання дитини відповідає.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до частини першої статті 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення одноразово, періодично або постійно (частина друга статті 185 СК України).
Аналіз відповідних приписів Закону свідчить про те, що в окремих випадках, за наявності особливих обставин, крім звичайних витрат на дитину, вимагаються додаткові. Такі особливі обставини є індивідуальними у кожному конкретному випадку, які підлягають доведенню особою, яка пред'явила такий позов.
Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, потрібно враховувати, якою мірою кожен із батьків зобов'язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У разі, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2022 року у справі № 761/27222/10 (провадження № 61-8815св21).
У постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 320/383/19 (провадження № 61-18284св19) Верховний Суд виснував, що доказами, які підтверджують наявність особливих обставин, що спричинили додаткові витрати на дитину, можуть бути документи, які підтверджують, зокрема, витрати на придбання спеціальних інструментів, призначених для розвитку здібностей людини (наприклад, музичного інструменту або спортивного спорядження, тощо), витрати на навчання дитини у платному навчальному закладі, на заняття у музичних, мистецьких або спортивних закладах, на додаткові заняття, висновки медико-соціальної експертної комісії, довідки медичних закладів та інші документи, що підтверджують відповідний стан здоров'я дитини (хвороба, каліцтво), і свідчать про необхідність додаткових витрат на лікування (на придбання ліків, спеціальний медичний догляд, санаторно-курортне лікування тощо). Розмір додаткових витрат на дитину повинен обґрунтовуватися відповідними документами (наприклад, витрати на спеціальний медичний догляд - довідкою медичного закладу про вартість медичних послуг; витрати на лікування, на санаторно-курортне лікування - виписками з історії хвороби дитини, рецептами лікарів, довідками, чеками, рахунками, проїзними документами, тощо).
Пленум Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» у пункті 18 звернув увагу судів на те, що до передбаченої статті 185 СК України участі в додаткових витратах на утримання дитини, викликаних особливими обставинами (розвитком її здібностей, хворобою, каліцтвом тощо), можна притягати лише батьків. У цих випадках ідеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі.
Тлумачення відповідних норм закону вказує на те, що в окремих випадках за наявності особливих обставин, крім звичайних витрат на дитину, вимагаються додаткові. Розмір додаткових витрат повинен визначатися залежно від передбачуваних або фактично понесених витрат на дитину.
Це положення стосується особливих обставин, приблизний перелік яких надається зазначеною статтею. До таких особливих обставин закон відносить насамперед випадки, коли дитина, яка знаходиться на утриманні батьків, потребує додаткових витрат на неї у зв'язку із розвитком певних її здібностей чи то страждає на тяжку хворобу. Особливі обставини можуть бути зумовлені як негативними (хвороба), так і позитивними фактами (схильність дитини до музики, що потребує купівлі музичного інструменту, або до певного виду спорту, що вимагає додаткових матеріальних витрат, або дитина потребує оздоровлення та відпочинку біля моря чи на гірському курорті). Наявність таких особливих обставини підлягають доведенню в судовому засіданні.
Наявність таких обставин підлягає доведенню особою, яка пред'явила такий позов.
При цьому, вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов'язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково.
Також, вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати особливі обставини, якими обумовлені ці додаткові витрати і які є індивідуальними у кожній конкретній справі, а також стан здоров'я та матеріальне становище дитини, стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина, наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав.
Аналогічний висновок міститься в постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 183/1679/17 (провадження № 61-21662св18), від 12 грудня 2019 року у справі № 756/4947/17-ц (провадження № 61-47858св18), від 01 квітня 2020 року у справі № 521/16268/18 (провадження № 61-20458св19).
Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції правильно встановив, що в період перебування відповідача у ЗСУ, відрахування аліментів здійснювалось військовою частиною та помилково перераховувались не всі кошти. Тобто, не вся сума аліментів надходила до позивача не з вини відповідача.
З копії розрахунку заборгованості від 02.10.2023 року з розділу «Сплачено боржником у виконавчому провадженні» вбачається, що на утримання дитини позивачка від відповідача отримала 181 404,39 грн. Відповідачем також оплачено на користь позивача пеню за прострочення виплати Відповідачем аліментів у розмірі 86 080,23 грн.
Судом також враховано, що крім позивачки та доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідач має на своєму утриманні ще двоє дітей від першого шлюбу. Вказаний факт позивачем не спростовано.
Колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що заявлені нею до стягнення додаткові витрати на утримання дитини викликані особливими обставинами, які зумовлені, зокрема, позитивними фактами, як то схильність дитини до музики, що потребує купівлі музичного інструменту, або до певного виду спорту, що вимагає додаткових матеріальних витрат, або дитина потребує оздоровлення та відпочинку біля моря чи на гірському курорті тощо, так і негативними, як то, висновками медико-соціальної експертної комісії, довідками медичних закладів та іншими документами, що підтверджують відповідний стан здоров'я дитини (хвороба, каліцтво), і свідчать про необхідність додаткових витрат на лікування (на придбання ліків, спеціальний медичний догляд, санаторно-курортне лікування тощо).
Доводи апеляційної скарги про те, що витрати для забезпечення відповідного харчового, матеріального утримання, на придбання дитячих іграшок та меблів, на придбання освітніх та лікарських послуг та медикаментів для дитини уже були понесені позивачкою, остання на підставі ст. 185 СК України мала повне право вимагати стягнення половини вартості таких витрат із відповідача в судовому порядку, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Забезпечення відповідного харчового, матеріального забезпечення, придбання дитячих іграшок та меблів, придбання освітніх послуг,тощо, не є тими додатковими витратами, які викликані особливими обставинами у розумінні статті 185 СК України, а є витратами на утримання дитини, тобто, аліментами, які вже стягнуті з відповідача. Крім того, позивачка не довела можливість відповідача сплачувати такі витрати.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 10 січня 2019 року у справі № 369/11745/16-ц (провадження № 61-34801св18); від 17 січня 2019 року у справі № 720/1119/17 (провадження № 61-3891св18); від 30 січня 2019 року у справі № 205/4622/16-ц (провадження № 61-22588св18); від 12 грудня 2019 року у справі № 756/4947/17-ц (провадження № 61-47858св18); від 31 січня 2020 року у справі № 484/2230/17 (провадження № 61-1460св18); від 26 серпня 2020 року у справі № 336/1488/19 (провадження № 61-19103св19).
Також, як правильно вказав суд першої інстанції, щодо витрат на придбання ліків, то в матеріалах справи відсутні докази того, що ліки призначалися для лікування дитини, відсутні висновки лікарів з вказаними діагнозами, що віднесено до особливої обставини в розумінні вимог ст.185 СК України.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи, викладені представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Зайцевим Всеволодом Сергійовичем в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на утримання дитини не спростовують, на законність судового рішення в даній частині не не впливають.
Стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені ним судові витрати, суд першої інстанції вказав на те, що враховуючи звіт про надання правової допомоги та детальний опис виконаних робіт, складність самої справи, обсяг наданих адвокатських послуг та витрачений адвокатом час, виходячи з критерію розумності та співрозмірності, суд вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача 3000 гривень витрат на правничу допомогу, вважаючи таку суму співмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року в даній частині таким, що не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження №11-562ас18) вказано, що "склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат".
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі.
У частині четвертій статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».
Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначає засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні, відповідно до статті 1 якого договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності) (частина третя статті 4 зазначеного Закону).
Відповідно до статті 13 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц.
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги.
ЄСПЛ вказав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові.
Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
У справі, що переглядається представництво інтересів відповідача здійснювала адвокат Семенець Ганна Леонідівна на підставі ордеру серії АА № 1417349 від 08 березня 2024 року в якому зазначено про надання правової допомоги на підставі договору № 02 від 07 березня 2024 року.
Поряд з цим, матеріали справи не містять і заявником не надано завірений належним чином примірник договору про надання правової допомоги, укладений між відповідачем та Адвокатським бюро «Ганни Семенець» № 2 від 07.03.2024 року (або витяг з такого договору)в межах судової справи № 381/621/24 у Фастівському міськрайонному суді Київської області.
Поряд з цим, з повідомлення № 43935 сформованого в ЄСІТС вбачається, що адвокат: Семенець Ганна Леонідівна (РНОКПП - НОМЕР_1 ), свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 000190 від 2018-05-21 00:00:00, видане Радою адвокатів міста Києва на підставі рішення №1208 від 2018-05-14 00:00:00, т. НОМЕР_7, email: ІНФОРМАЦІЯ_2 29.04.2024 року отримав доступ до справи № 381/621/24, провадження № 2/381/576/24 на підставі ордеру на надання правничої (правовової) допомоги ОСОБА_2 (РНОКІП- НОМЕР_2 ) № АА № 1428527 від 2024-04-08, виданого на підставі договору про надання правової допомоги/доручения органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги № 2 від 2024-04-07, для представництва у судах по спразі з єдиним унікальним номером справи 381/621/24.
Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами укладення між ОСОБА_2 та адвокатом Семенець Ганною Леонідівною договору № 02 від 07 березня 2024 року та надання адвокатом відповідачу саме на підставі цього договору правової допомоги у справі № 381/621/24.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для компенсації ОСОБА_2 витрат на провову допомогу.
У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні питання про відшкодування судових витрат, не надав належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, не встановив обставин, що мають значення для вирішення вказаного питанння та дійшов до передчасного висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесених ним витрат на правову допомогу в сумі 3000 гривень.
Відтак, формальний підхід суду першої інстанції до вирішення вказаного процесуального питання не сприяє здійсненню ефективного правосуддя, спрямованого на прийняття законного та справедливого рішення в цій частині, а також захисту прав та інтересів учасників судового розгляду.
Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника позивача ОСОБА_1 адвоката Зайцева Всеволода Сергійовича підлягає частковому задоволенню, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесених судових витрат в сумі 3000 (три тисячі) гривень підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову ОСОБА_2 у відшкодуванні витрат на правничу допомогу адвоката, понесених в суді першої інстанції.
Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно здійснює розподіл судових витрат.
За результатами апеляційного перегляду даної справи апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Зайцева Всеволода Сергійовича задоволено частково, рішення суду першої інстанції було скасовано лише в частині витрат на правову допомогу та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви відповідача про відшкодування витрат на правничу допомогу адвоката, то відповідно, відсутні підстави для розподілу судових витрат в суді апеляційної інстанції .
Керуючись ст.ст. 2, 12, 62, 77, 81, 133, 137, 141, 263, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Зайцева Всеволода Сергійовича задовольнити частково.
Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 30 квітня 2024 рокув частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесених судових витрат в сумі 3000 (три тисячі) гривень скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову ОСОБА_2 у відшкодуванні витрат на правничу допомогу адвоката, понесених в суді першої інстанції.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Головуючий Судді: