24 липня 2024 року
м. Київ
cправа № 916/1062/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Баклан Н.Ю.,
Міністерства охорони здоров'я України - Кислицької Ю.О.,
Південного офісу Держаудитслужби - не з'явився,
Державного закладу «Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій «Зелена гірка» Міністерства охорони здоров'я України - не з'явився,
Товариства з обмеженою відповідальністю «Одеська обласна енергопостачальна компанія» - Оляш К.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Одеська обласна енергопостачальна компанія»
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 (у складі колегії суддів: Філінюк І.Г. (головуючий), Аленін О. Ю., Богатир К. В.)
та рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2023 (суддя Пінтеліна Т.Г.)
у справі № 916/1062/23
за позовом Київської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, Південного офісу Держаудитслужби, Державного закладу «Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій «Зелена гірка» Міністерства охорони здоров'я України
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Одеська обласна енергопостачальна компанія»
про визнання недійсними додаткових угод до договору та стягнення надмірно сплачених бюджетних коштів,
У березні 2023 року Керівник Київської окружної прокуратури міста Одеси (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, Південного офісу Держаудитслужби та Державного закладу «Дитячий спеціалізований (спеціальний) санаторій «Зелена гірка» Міністерства охорони здоров'я України (далі - ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України») до Товариства з обмеженою відповідальністю «Одеська обласна енергопостачальна компанія» (далі - ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія»), у якому просив:
- визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 16.07.2020 до договору про закупівлю електричної енергії № 194 від 16.03.2020 між ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» та ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія»;
- визнати недійсною додаткову угоду № 2 від 15.09.2020 до договору про закупівлю електричної енергії № 194 від 16.03.2020 між ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» та ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія»;
- визнати недійсною додаткову угоду № 3 від 16.10.2020 до договору про закупівлю електричної енергії № 194 від 16.03.2020 між ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» та ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія»;
- визнати недійсною додаткову угоду № 4 від 19.10.2020 до договору про закупівлю електричної енергії № 194 від 16.03.2020 між ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» та ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія»;
- визнати недійсною додаткову угоду № 5 від 20.11.2020 до договору про закупівлю електричної енергії № 194 від 16.03.2020 між ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» та ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія»;
- стягнути з ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» на користь ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» надмірно сплачені бюджетні кошти в сумі 81 686,44 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що додаткові угоди до договору укладені з порушенням вимог статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки за їх умовами сторони збільшили ціну за одиницю товару, у зв'язку із чим ціна збільшилася в рази порівняно з погодженою ціною під час закупівлі.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.11.2023, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.04.2024, позов задоволено. Визнано недійсними зазначені додаткові угоди до договору про закупівлю електричної енергії № 194 від 16.03.2020 між ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» та ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія». Стягнуто з ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» на користь держави на розрахунковий рахунок Міністерства охорони здоров'я України надмірно сплачені бюджетні кошти в сумі 81 686,44 грн. Стягнуто з ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» на користь Одеської обласної прокуратури 16 104,00 грн витрат зі сплати судового збору та перерахувати їх на рахунок, зазначений у резолютивній частині рішення.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у травні 2024 року ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Стягнути з позивачів на користь ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 19 324,80 грн та судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 25 766,40 грн.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Вронська Г.О. - головуючий, Бакуліна С.В., Кондратова І.Д. від 10.06.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 916/1062/23 за касаційною скаргою ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 та рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2023; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 16.07.2024.
У зв'язку з відпусткою судді Вронської Г.О. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 916/1062/23 і згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.06.2024 справу № 916/1062/23 передано на розгляд складу колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І.С. - головуючий, Зуєв В.А., Міщенко І.С.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І.С. - головуючий, Зуєв В.А., Міщенко І.С. від 24.06.2024 прийнято до провадження справу № 916/1062/23 за касаційною скаргою ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 та рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2023. Призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 24.07.2024.
Південний офіс Держаудитслужби, ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» у судове засіданні своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.
Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв зазначених учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» 04.02.2020 оголошено про проведення відкритих торгів, ДК 021:2015 під кодом: 09310000-5 «електрична енергія» за кошти державного бюджету з очікуваною вартістю 886 453,63 грн (ідентифікаційний номер закупівлі UA-2020-02-04-002935-а).
Запланований обсяг електричної енергії складав 319300 кВт*год.
Учасниками цих відкритих торгів було зареєстровано 2 суб'єкти господарської діяльності: 1. ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» з ціновою пропозицією 581 201,86 грн з ПДВ; 2. ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» з ціновою пропозицією 585 033,46 грн з ПДВ.
За результатами розгляду тендерних пропозицій (протокол № 3 від 26.02.2020) тендерним комітетом ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» вирішено укласти договір про закупівлю товарів за державні кошти за кодом ДК 021:2015-09310000-5 Електроенергія 319300 кВт*год. з ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» за ціновою пропозицією 581 201,86 грн.
У подальшому між ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» та ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» укладено договір від 16.03.2020 № 194 про постачання електричної енергії споживачу у кількості 319300 кВт*год на суму 581 201,86 грн, у тому числі ПДВ 96866,98 грн. Предметом вказаного договору є: електрична енергія за кодом ДК 021:2015- 09310000-5 «електрична енергія», за ціною 1,82023758 грн з ПДВ за 1 кВт*год (у договорі не відображено), та за ціною 1,516864652 грн без ПДВ за обсяг електричної енергії: 319300 кіловат-годин (пункт 1.2 договору), загальною вартістю 581201,86 грн. Відповідно до пункту 10.1 цей договір набирає чинності з моменту його підписання, та діє до повного використання коштів, передбачених затвердженими кошторисами на відповідний рік, але не довше 31.12.2020. Згідно з пунктом 5.1 договору строк постачання електричної енергії з дати укладення договору до 31.12.2020. Місце постачання електричної енергії згідно з додатком 1 «Заява-приєднання до договору про постачання електричної енергії споживачу», а саме санаторій та їдальня, розташовані по вул. Ак. Вавілова, 14, вул. Дача Ковалевського, 89, вул. Макаренка, 37 у місті Одесі.
У подальшому до договору від 16.03.2020 № 194 укладено ряд додаткових угод, якими зменшено обсяги електричної енергії з урахуванням збільшення її ціни, а саме:
додаткова угода № 1 від 16.07.2020, на підставі якої зменшено річний обсяг закупівлі до 296 104 кВт*год. та з 16.03.2020 збільшено ціну з 1,82023758 грн (з ПДВ) до 1,962827 грн (з ПДВ) за 1 кВт*год при незмінній загальній ціні договору. А саме, згідно п. 1, п.п. 2.1. п.2. Додаткової угоди № 1 від 16.03.2020 ціна цього договору на 2020 рік з 16.03.2020 становить 581201,86 грн (з ПДВ) для закупівлі електричної енергії в обсязі 296 104 кВт*год;
додаткова угода № 2 від 15.09.2020, на підставі якої зменшено річний обсяг закупівлі до 286 919 кВт*год при незмінній загальній ціні договору та з 01.08.2020 збільшено ціну з 1,962827 грн (з ПДВ) за 1 кВт*год до 2,06462304 грн за 1 кВт*год (з ПДВ). А саме, згідно п.1., п.2.1. п.2. додаткової угоди № 2 з 01.08.2020 ціна договору становить 581201,86 грн (з ПДВ) для закупівлі електричної енергії в обсязі 286 919 кВт*год;
додаткова угода № 3 від 16.10.2020, на підставі якої зменшено річний обсяг закупівлі до 273 289 кВт*год та з 19.08.2020 збільшено ціну з 2,06462304 грн за 1 кВт*год (з ПДВ) до 2,2059095 грн (з ПДВ) за 1 кВт*год при незмінній загальній ціні договору. А саме, згідно п.1., п.2.1. п.2. додаткової угоди № 3 від 16.10.2020 ціна цього договору на 2020 рік з 19.08.2020 581201,86 грн (з ПДВ) для закупівлі електричної енергії в обсязі 273 289 кВт*год;
додаткова угода № 4 від 19.10.2020, на підставі якої зменшено річний обсяг закупівлі до 263 458 кВт*год та з 01.09.2020 збільшено ціну з 2,2059095 грн за 1 кВт*год (з ПДВ) до 2,34972 грн (з ПДВ) за 1 кВт*год при незмінній загальній ціні договору. А саме, згідно п. 1., п. п.2.1. п.2. додаткової угоди № 4 від 19.10.2020 ціна цього договору на 2020 рік з 01.09.2020 581201,86 грн (з ПДВ) для закупівлі електричної енергії в обсязі 263 458 кВт*год;
додаткова угода № 5 від 20.11.2020, на підставі якої зменшено річний обсяг закупівлі до 260 597 кВт*год при незмінній загальній ціні договору та з 01.12.2020 збільшено ціну з 2,34972 за 1 кВт*год (з ПДВ) до 2,436756 грн за 1 кВт*год (з ПДВ). А саме, згідно п. 1., п.п.2.2. п.2. додаткової угоди № 5 від 20.11.2020 з 01.12.2020 ціна договору становить 581201,86 грн (з ПДВ) для закупівлі електричної енергії в обсязі 260 597 кВт*год.
Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, Південного офісу Держаудитслужби та ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» до ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія», у якому просив визнати недійсними ці додаткові угоди та стягнути з ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» на користь ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» надмірно сплачені бюджетні кошти в сумі 81 686,44 грн.
При цьому прокурор зазначив, що додаткові угоди №№ 1,2,3, 4, 5 до договору № 194 від 16.03.2020 укладено з порушенням Закону України «Про публічні закупівлі» (у редакції Закону, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, тобто у редакції Закону від 08.02.2020), статті 180 Господарського кодексу України, статті 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), а відповідно мають бути визнані недійсними.
Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив та мотивував таке рішення тим, що оспорювані додаткові угоди укладено з порушенням законодавства, що є підставою для визнання їх недійсними. Крім того, в оскаржуваному судовому рішення судом зазначено, що оскільки судом встановлено, що внаслідок неправомірного збільшення ціни на електричну енергію шляхом укладання оспорюваних додаткових угод з порушенням законодавства мала місце переплата позивачем ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» коштів за поставлену електричну енергію. Суди також дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення 81 686,44 грн надмірно сплачених коштів.
У поданій касаційній скарзі ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» підстави касаційного оскарження судових рішень обґрунтувало, зокрема, тим, що:
- суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 203, 215, 216, 217, 670 ЦК; абз. 3 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Крім того, судами попередніх інстанцій було порушено норми процесуального права частину 1 статті 86, пункт 2 частини 1 статті 226, статтю 236, пункт 4 частини 4 статті 238 ГПК;
- у прокурора були відсутні підстави для представництва інтересів держави в особі ДЗ «ДССС «Зелена Гірка», оскільки це прямо заборонено положеннями абз. 3 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру». При цьому судами не було враховано висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми права, викладених у постановах від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 12.09.2023 у справі № 907/31/21;
- ДЗ «ДССС «Зелена Гірка» не є ані органом державної влади, ані органом місцевого самоврядування, ані суб'єктом владних повноважень (право на представництво інтересів яких визначено в абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»), позов прокурора в інтересах держави в особі ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» мав бути залишений судом першої інстанції без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК. Це свідчить про неправильне застосування судами попередніх інстанцій приписів абз. 3 ч. 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (без врахування вищевикладених висновків Верховного Суду), та порушення пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК, що призвело до прийняття незаконних рішень по суті спору;
- приймаючи рішення у даній справі суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм статей 203, 215, 216 ЦК (в контексті того, що під час розгляду позовної вимоги про визнання правочину недійсним відповідачами у справі мають бути всі сторони цього правочину), викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, а також в постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 670/23/18, від 18.11.2020 у справі № 318/1345/17, від 26.01.2022 у справі № 917/2041/20, від 26.09.2023 у справі № 910/2392/22, від 30.01.2024 у справі № 924/564/22;
- суди не врахували, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).
- суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 203, 215, 216 ЦК та не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, про обов'язок суду визначити суб'єктний склад спору (сторонами справи мають бути всі сторони правочину). Аналогічні висновки (щодо необхідності визначення усіх сторін оспорюваного правочину як належних відповідачів при вирішенні спору за позовом заінтересованої особи, яка не є стороною такого правочину) викладені в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 в справі № 670/23/18, від 18.11.2020 у справі № 318/1345/17, від 14.04.2021 у справі № 552/3469/18, від 01.07.2021 у справі № 542/546/19-ц та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 917/2041/20, від 26.09.2023 у справі № 910/2392/22, від 30.01.2024 у справі № 924/564/22 зі спорів, що виникли з подібних процесуальних правовідносин;
- суди попередніх інстанцій під час розгляду даної справи неправильно застосували положення статей 203, 215 ЦК у частині підстав для визнання правочину недійсним. При цьому, скаржник зазначив про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування вказаних норм матеріального права, а саме щодо можливості визнання правочину недійсним з підстав невиконання однією із сторін своїх зобов'язань, визначених умовами договору про закупівлю електричної енергії;
- суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення частини 1 статті 216 ЦК, оскільки застосування наслідків недійсності правочину (реституція) полягає в тому, що одна сторона повертає другій стороні усе, що вона отримала на підставі недійсного правочину. Натомість грошові кошти стягнуто з відповідача на користь Міністерства, яке не є стороною недійсного правочину. З огляду на це, підстави для застосування реституції відсутні. Скаржник зазначив про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування вказаної норми матеріального права в подібних спорах.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Відповідно до частини 3 статті 4 ГПК до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Згідно із частиною 3 статті 41 ГПК у господарських справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
У статі 53 ГПК установлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина 4 статті 53 ГПК).
У випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (такі висновки наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (підпункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1)).
У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.18) і № 922/1830/19 (підпункт 7.3)).
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частина 1 якої визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з абз. першим і другим частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Абзац третій частини 3 статті 23 зазначеного Закону передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань.
Заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини 3 цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи. Разом із цим слід враховувати, що у контексті засадничого положення частини 2 статті 18 Конституції України відсутність у Законі України «Про прокуратуру» інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави (такі висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
У справі, що розглядається, прокурор подав позов в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, Південного офісу Держаудитслужби та ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» з посиланням на їх бездіяльність щодо захисту інтересів держави, які полягають у забезпеченні реалізації принципів регулювання бюджетних відносин під час здійснення публічних закупівель.
Обґрунтовуючи підстави представництва інтересів держави в особі ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України», прокурор у позовній заяві стверджував, що у спірних правовідносинах цей державний заклад наділений владними повноваженнями, оскільки джерелом фінансування договору 16.03.2020 № 194, стороною якого є ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України», є державний бюджет (загальний фонд).
Суди першої та апеляційної інстанцій, вважаючи доведеними підстави для представництва прокурором інтересів держави в особі цього державного закладу, дійшли висновку, що ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України», реалізуючи надану бюджетну компетенцію щодо раціонального, ощадливого та ефективного використання державних фінансів, у спірних правовідносинах діяв не як приватний суб'єкт господарювання, а реалізовував державну політику у сфері публічних закупівель, репрезентуючи в господарських правовідносинах державний як приватний, так і публічний інтерес. Отже, нераціональне використання ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України», у тому числі при укладенні, виконанні оспорюваних додаткових угод до договору 16.03.2020 № 194, має наслідком порушення фактично публічних інтересів (інтересів держави), оскільки заклад є учасником бюджетного процесу та реалізує публічну функцію розпорядника бюджетних коштів.
Разом із тим поза увагою судів попередніх інстанцій залишилися положення частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» стосовно того, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (такі висновки наведено у пункті 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18).
На відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб'єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та Законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників. Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 83)).
Правовий статус розпорядників бюджетних коштів, їх повноваження та відповідальність визначені положеннями Бюджетного кодексу України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 № 228, якою затверджено Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ (далі - Порядок) (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 16.05.2021 у справі № 910/11847/19, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
Відповідно до статті 22 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до статті 22 цього Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень (пункт 18 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України).
Розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня - розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпоряднику та (або) діяльність якого координується через нього (абзац третій пункту 7 Порядку).
Поняття та функції розпорядників бюджетних коштів визначені підпунктом 47 статті 2 Бюджетного кодексу України , згідно з яким розпорядник бюджетних коштів - бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення витрат бюджету (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (підпункт 6.20) та від 23.10.2019 у справі № 922/3013/18 (підпункт 6.22)).
Бюджетне асигнування - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження. Бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому. Бюджетне призначення - повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, надане цим Кодексом, законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), яке має кількісні, часові і цільові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування (пункти 6, 7 та 8 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України ).
Абзацами першим та другим пункту 5 Порядку визначено, зокрема, що установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду. Установи мають право брати бюджетні зобов'язання витрачати бюджетні кошти на цілі та в межах, установлених затвердженими кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.
За змістом абзацу другого пункту 43 Порядку розпорядники мають право провадити діяльність виключно в межах бюджетних асигнувань, затверджених кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.
Згідно із частиною 4 статті 48 Бюджетного кодексу України зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов'язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, підпункті 8.19 постанови від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 та пункті 40 постанови від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про наявність у ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» статусу розпорядника бюджетних коштів, не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, не встановили та в рішеннях не зазначили чи не виступає ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» у спірних правовідносинах саме як сторона зобов'язальних правовідносин, а відтак належним чином не дослідили наявність/відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України».
Також поза увагою судів попередніх інстанцій залишилися висновки Верховного Суду, на які здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, викладені, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, постанові Верховного Суду від 30.01.2024 у справі № 924/564/22, щодо недопустимості представництва прокурором інтересів держави в особі державного чи комунального підприємства/закладу, яке не є суб'єктом владних повноважень, але є самостійним суб'єктом права, та безпідставності звернення прокурора до суду в інтересах держави в особі таких підприємств.
Разом із тим відповідно до частини 4 статті 236 ГПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, у пунктах 57, 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19 (на яку послався скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК) наведено правовий висновок про те, що, вирішуючи позовні вимоги про визнання правочину недійсним у загальному розумінні, суд зобов'язаний визначити суб'єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню (сторонами справи мають бути всі сторони правочину), та, встановивши факт пред'явлення позову до неналежного відповідача, відсутність клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем, незалучення до участі у справі співвідповідача, суд відмовляє в задоволенні позову саме із зазначених підстав. Якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійсним суд встановить, що позов пред'явлено не до всіх учасників цього правочину, тобто встановить неналежний суб'єктний склад учасників справи, суд відмовляє в задоволенні позову із зазначеної підстави або за клопотанням сторони спору здійснює заміну відповідача на належного або залучає співвідповідача.
Частинами 1, 3, 4 статті 45 ГПК передбачено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Згідно з частинами 1, 2 статті 48 ГПК суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Суд касаційної інстанції погоджується з доводами скаржника в частині неврахування судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень як висновку щодо застосування норм статей 203, 215, 216 ЦК (в контексті того, що під час розгляду позову про визнання правочину недійсним сторонами справи мають бути всі сторони цього правочину), викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, так і висновків щодо застосування положень статті 23 Закону України «Про прокуратуру», викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, з огляду на таке.
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (аналогічні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).
Однак за власною ініціативою суд не може залучити до участі в справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача (наведену правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/7122/17).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 4-376цс18, пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2).
Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).
За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними додаткових угод до договору 16.03.2020 № 194, пред'явленої лише до однієї зі сторін оспорюваних правочинів (ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія»), не відповідає висновкам, наведеним як у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду, так і постановах Верховного Суду, на які, у тому числі послався скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, не встановивши належного складу відповідачів у цій справі, дійшли передчасного висновку про обґрунтованість позову в частині визнання оспорюваних додаткових угод недійсними, позаяк такий висновок судів не відповідає висновку щодо застосування норм статей 203, 215, 216 ЦК (в контексті того, що під час розгляду позову про визнання правочину недійсним сторонами справи мають бути всі сторони цього правочину), викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, у постанові Верховного Суду від 30.01.2024 у справі № 924/564/22.
Крім того, без належного обґрунтування судами попередніх інстанцій залишилися ті обставини, що прокурором у межах цієї справи заявлялися вимоги, у тому числі про стягнення з ТОВ «Одеська обласна енергопостачальна компанія» на користь ДЗ «ДССС «Зелена гірка» МОЗ України» як суб'єкта господарювання надмірно сплачених коштів у сумі 81 686,44 грн, однак суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, ці позовні вимоги задовольнив в повному обсязі, проте такі кошти стягнув на користь держави на розрахунковий рахунок Міністерства охорони здоров'я України з огляду на зміну предмета позову.
Суд касаційної інстанції, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, знайшла своє підтвердження під час розгляду касаційної скарги.
Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У зв'язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов'язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.
З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи було порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ці суди дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову за наведених у судових рішеннях обставин.
Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду, а також на те, що суди попередніх інстанцій допустили наведені порушення норм процесуального права, не дослідили зібрані докази й не встановили ті фактичні обставини, від яких залежить правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, на які послався скаржник у касаційній скарзі, що впливає на вирішення позовних вимог, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК.
За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Одеська обласна енергопостачальна компанія» задовольнити частково.
2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 та рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2023 у справі № 916/1062/23 скасувати.
3. Справу № 916/1062/23 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко