Постанова
Іменем України
02 серпня 2024 року
м. Харків
Справа № 953/498/22
Провадження № 22-ц/818/1932/24
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Пилипчук Н.П. ,
суддів: Бурлака І.В., Мальованого Ю.М.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 , на рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 січня 2024 року, яка містить заперечення на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 18 січня 2024 року про відмову в задоволенні клопотання про витребування доказів, постановлені суддею Бородіною Н.М., -
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
В обгрунтування позову зазначає, що 13 грудня 2018 року між ним та відповідачкою, був укладений договір позики, відповідно до якого він надав відповідачці позику в сумі 106 783,24грн. строком до 11 березня 2019 року. На підтвердження укладеного договору позики та отримання відповідачкою коштів, останньою було надано розписку. Однак відповідачка не виконала своїх зобов'язань та кошти не повернула, що порушило його права, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з дійним позовом.
Просить суд з відповідача на його користь стягнути заборгованість за договором позики від 13 грудня 2018 року у сумі 106 783,24грн., 3% річних в сумі 9101,44грн. та інфляційні втрати в сумі 19 156,91грн. за період з 12 березня 2019р. по 12 січня 2022 рок, а також судові витрати
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 січня 2024 року позов ОСОБА_1 - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в сумі 106 783,24грн., інфляційні втрати в сумі 19 156,91грн., 3% річних в сумі 9 101,24грн., а також судові витрати в загальній сумі 10 350,42грн.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 , на рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 січня 2024 року, просить суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що розписка від 13 грудня 2018 року є самостійним доказом - є помилковим. Вказує, що зазначена розписка, яка є предметом розгляду у дані справі, насправді була складена на виконання додаткової угоди від 13 грудня 2018 року до договору від 11 листопада 2015 року, які вже були предметом розгляду у справі №953/21565/20 в рамках якої 07 жовтня 2021 року Київським районним судом м. Харкова було ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову у зв?язку із пропуском строку позовної давності.
Також звертає увагу на те, що діючим ЦК України встановлено мораторій на стягнення відсотків за користування грошовими коштами у період встановленого КМУ на всій територій України карантину.
Крім того, апеляційна скарга містить заперечення на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 18 січня 2024 року про відмову в задоволенні клопотання про витребування доказів. Вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні її клопотання про витребуванням доказів, оскільки наявні в матеріалах справи №953/21565/20 докази та дослідженні в рамках цієї справи Київським районним судом м. Харкова обставини, мають преюдиціальне значення для розгляду даної справи.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 01 серпня 2024 року відповідно до вимог ч.1 ст.369 ЦПК України розгляд справи призначено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Колегія суддів, вислухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що розписка від 13 грудня 2018 року надана суду в даній справі є самостійним договором позики. Оскільки відповідач свої зобов?язання за договором позики (розпискою) від 13 грудня 2018 року належним чином не виконала, тому з останньої на користь позивача підлягає стягненню сума основного боргу в розмірі 106783,24 грн.
Враховуючи наявність заборгованості за договором від 13 грудня 2018 року, позивач має право на стягнення 3% відсотків річних та інфляційних за період прострочення сплати суми позики в розмірі: інфляційні втрати в сумі 19156 грн. 91 коп., 3% річних в сумі 9101 грн. 24 коп.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду виходячи з наступного.
Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що 13 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно умов якого остання отримала у борг грошові кошти в розмірі 106 783,24,грн., що за курсом НБУ (1 долар США 27,808135грн.) на день укладання цього договору еквівалентно 3 840 доларів США, строком до 11 березня 2019 року включно. На підтвердження зобов'язань відповідач видав розписку (а.с.38).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей і може не співпадати із датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складенню розписки має передувати факт передачі грошей у борг.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів та підтверджує як факт укладення договору, так і факт отримання боржником грошових коштів.
Зазначена правова позиція узгоджується з усталеною судовою практикою (справи №№ 127/3120/16-ц, 752/19567/14-ц).
Таким чином, сам факт підписання розписки ОСОБА_2 , за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цього факту, свідчить про укладення сторонами договору позики, на зазначених у ньому умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовлені цим договором суми грошових коштів у розмірі 106 783,24,грн.
При цьому, наявність оригіналу цієї боргової розписки у ОСОБА_1 , залучення цього оригіналу матеріалів справи (а.с.38), свідчить про те, що ОСОБА_2 грошові кошти не повернула.
З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця стаття 1051 ЦК надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання чи навпаки, непередання грошових коштів або речей, доводить та сторона, яка посилається на таку обставину. При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
З приводу доводів відповідача на те, що вказана розписка надана до суду в даній справі як доказ нібито отримання грошових коштів відповідачем, не є самостійним документом, а доказом укладання іншого правочину, а тому її використання як самостійного документу є нікчемним - колегія зазначає наступне.
Так, в провадженні Київського районного суду м.Харкова перебувала цивільна справа №953/21565/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
По вказаній справі судом 07 жовтня 2021 року ухвалено рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Зокрема вказаним рішенням суду встановлено, що 12 листопада 2015 року між ОСОБА_1 (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладено договір позики ( далі -Договір).
Згідно п. 1 Договору позикодавець передає позичальнику у власність грошові кошти в сумі 77828,62 грн., що за курсом НБУ (1 долар США=22.756907 грн.) на день укладення цього договору еквівалентно 3420 доларів США, а Позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів в строк і за графіком відповідно до пункту 3 цього Договору. Кінцевий строк погашення позики-12.01.2016.
Також, у вказаному рішенні суду зазначено, що позивачем в порушення вимог ст. 81 ЦПК України, не надано суду докази на підтвердження внесення змін до Договору, які були узгоджені та підписані сторонами у встановленому законом порядку, відповідно до яких був збільшений розмір позики на суму 106 783,24грн., що є еквівалентом 3 840 доларів США та змінений строк її повернення до 11 березня 2019 року.
Надана суду додаткова угода від 13 грудня 2018 року до договору позики від 11 грудня 2015 року, є не належним доказом в розумінні статті 77 ЦПК України, оскільки не містить інформацію щодо предмета доказування у даній справі- внесення змін до вже існуючого договору позику від 12 листопада 2015 року.
Вказане рішення суду від 07 жовтня 2021 року набуло чинності .
За ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, із викладеного вбачається, що під час розгляду справа №953/21565/20 Київським районним судом м.Харкова досліджувалися договір позики від 12 листопада 2015 року та додаткова угода від 13 грудня 2018 року до договору позики від 11 грудня 2015 року. При цьому, остання була визана неналежним доказом.
Разом з тим, розписка від 13 грудня 2018 року, яка є предметом розгляду у даній справі не була предметом розгляду справи №953/21565/20 та не досліджувалася судом, правова оцінка їй не надавалась.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що розписка від 13 грудня 2018 року, яка є предметом розгляду у даній справі, є самостійним договором позики.
Згідно ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст.610 ЦК України).
Статтею 598 ЦК України визначені підстави припинення зобов'язання. Зобов'язання припиняються частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (ч.ч.1,2 цієї статті).
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України).
Оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження факту повернення (повного або часткового) грошових коштів позивачу за договором позики відповідачем не надано, як і не надано доказів на спростування його дійсності, колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги позивача про стягнення з відповідача суми боргу в розмірі 106783,24грн.
Що стосується позовних вимог про стягнення 3% річних, інфляційних втрат та пені, то колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Наведений позивачем розрахунок 3% річних за порушення грошового зобов'язання в розмірі 9 101,24грн. та розмір інфляційних втрат в сумі 19 156,91грн. відповідачем не спростовано. Контр розрахунку не надано.
З приводу незгоди з наведеним розрахунком позивачем вказаної суми заборгованості, буд-яких заперечень апеляційна скарга не містить.
Доводи відповідача на те, що у позивача не було правових підстав для нарахування їй 3% річних, оскільки діючим ЦК України встановлено мораторій на стягнення відсотків за користування грошовими коштами у період встановленого КМУ на всій територій України карантину - є помилковими.
Так, пунктом 15 Прикінцевих та Перехідних Положень ЦК України, на який посилається відповідач, передбачено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
Згідно положень ч.ч.1, 3 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Разом з тим, в даному випадку предметом позову, поміж іншого, є стягнення з відповідача на підставі ст.625 ЦК України 3% річних та інфляційних втрат, які не є неустойкою (штрафом, пенею), а тому позивач вправі їх вимагати від відповідача.
Що стосується стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в розмірі 9 000грн., то апеляційна скарга не містить доводів щодо їх недоведеності та необгрунтованісті.
З приводу заперечень відповідача на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 18 січня 2024 року про відмову в задоволенні клопотання про витребування доказів - колегія суддів зазначає наступне.
Матеріали справи свідчать, що в суді першої інстанції відповідачем заявлялось клопотання про витребування доказів, а саме витребування для огляду та дослідження із Київського районного суду м. Харкова матеріалів цивільної справи №953/21565/20.
Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 18 січня 2024 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про витребування доказів.
Враховуючи те, що заявником не було надано суду доказів неможливості самостійного отримання та надання суду доказів, які містяться в матеріалах цивільної справи №953/21565/20 стороною якої вона є, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні вказаного клопотання.
Крім того, як вже було встановлено, розписка від 13 грудня 2018 року є самостійним борговим документом, а тому необхідність у дослідженні матеріалів цивільної справи №953/21565/20 відсутня.
З урахуванням викладеного, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції, яке ухвалено судом з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Порушень судом норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права, відповідно до положень ч.4 ст.367 ЦК України апеляційним судом не встановлено.
Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду, яке ухвалене з дотримання вимог закону.
Згідно положень ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.367, 368, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 , - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 18 січня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених частиною 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий - Н.П. Пилипчук
Судді - І.В. Бурлака
Ю.М. Мальований