23 липня 2024 року
м. Київ
cправа № 912/673/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,
за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.,
та представників:
прокурора - Баклан Н. Ю.,
позивача - не з'явився,
відповідача - 1 - не з'явився,
відповідача - 2 - Пашковського А. А. (в режимі відеоконференції),
третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог
щодо предмета спору, на стороні позивача - Бірюкова А. О. (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Теплюка Андрія Олександровича
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.02.2024
та рішення Господарського суду Кіровоградської області від 25.07.2023
у справі № 912/673/23
за позовом керівника Кіровоградської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України
до: 1) Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях, 2) Фізичної особи-підприємця Теплюка Андрія Олександровича
за участю третьої особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка
про визнання договору недійсним та зобов'язання повернути майно,
Керівник Кіровоградської обласної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - МОН України, позивач) звернувся до Господарського суду Кіровоградської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (далі - РВ ФДМ, відповідач-1) та Фізичної особи-підприємця Теплюка Андрія Олександровича (далі - ФОП Теплюк А.О., відповідач-2), в якому просив:
- визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 15.12.2022 № 58-34/22, укладений між РВ ФДМ та ФОП Теплюком А.О.;
- зобов'язати відповідача-2 повернути майно - приміщення навчального корпусу № 6 загальною площею 1036,4 кв. м, розташоване за адресою: вул. Нейгауза, 14/44, м. Кропивницький, Кіровоградська обл. державі в особі МОН України та в оперативне управління балансоутримувача - Центральноукраїнському державному університету імені Володимира Винниченка (далі - Університет, третя особа).
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірне приміщення може використовуватися з метою здійснення освітньої діяльності, яку ФОП Теплюк А.О. права здійснювати не має, адже у нього відсутня відповідна ліцензія; оспорюваний договір укладений без дотримання цілей, узгоджених із органом управління державним майном - МОН України, суперечить нормам чинного на час його укладення законодавству та підлягає визнанню недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а орендоване майно - поверненню державі в особі відповідного органу.
Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 25.07.2023 (суддя -Глушков М.С.) позовні вимоги задоволено.
Визнано недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 15.12.2022 № 58-34/22, укладений між РВ ФДМ та ФОП Теплюком А. О. Зобов'язано ФОП Теплюка А. О. повернути майно - приміщення навчального корпусу № 6 загальною площею 1036,4 кв. м, розташоване за адресою: вул. Нейгауза, 14/44, м. Кропивницький, Кіровоградська обл. державі в особі МОН України та в оперативне управління балансоутримувача - Університету.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 22.02.2024 (головуючий суддя - В. Ф. Мороз, судді - Л. А. Коваль, Т. А. Верхогляд) змінено рішення Господарського суду Кіровоградської області від 25.07.2023 та викладено абз. 1, 3 резолютивної частини в іншій редакції: "Позовні вимоги задовольнити частково. Зобов'язати Фізичну особу-підприємця Теплюка Андрія Олександровича (код ЄДРПОУ: НОМЕР_1 ) повернути майно - приміщення навчального корпусу № 6 загальною площею 1036,4 кв.м, розташоване за адресою: вул. Нейгауза, 14/44, м. Кропивницький, Кіровоградська область, державі в особі Міністерства освіти та науки України. В частині вимог про зобов'язання повернути майно в оперативне управління балансоутримувача - Центральноукраїнському державному університету імені Володимира Винниченка (код ЄДРПОУ 02125415) відмовити".
В решті рішення Господарського суду Кіровоградської області від 25.07.2023 у справі № 912/673/23 залишено без змін.
Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 15.12.2022 було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 58-34/22, за яким РВ ФДМ передало, а ФОП Теплюк А. О. - прийняв майно державної форми власності, зокрема, приміщення навчального корпусу № 6 загальною площею 1036,4 кв.м, за адресою: вул. Нейгауза, 14/44, м. Кропивницький, Кіровоградська обл., про що також свідчить наявний у матеріалах справи акт приймання-передачі (а.с. 55-71, т. 1).
У п. 7.1 роз. I договору сторони досягли згоди, що майно може бути використане орендарем для розміщення відповідного закладу або для провадження діяльності зі збереженням відповідного профілю діяльності: закладів освіти, суб'єктів підприємницької діяльності, що надають освітні послуги.
За п. 12.1 роз. I договору він набирає чинності з 15.12.2022 та укладається на період дії правового режиму воєнного стану та 12 місяців після припинення чи скасування воєнного стану.
Оспорюваний договір та акт приймання-передачі від 15.12.2022 підписані РВ ФДМ та ФОП Теплюком А.О. (а.с. 72-73, т. 1).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 323560718, власником комплексу будівель (об'єкта нежитлової нерухомості) за адресою: вул. Нейгауза, 14/44, м. Кропивницький, є МОН України, форма власності - державна, балансоутримувачем та особою, якій належить на праві оперативного управління - Університет (раніше - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка (а.с. 25-28, т. 1).
Суди встановили, що із відомостей Департаменту освіти і науки Кіровоградської обласної військової адміністрації, в ліцензійному реєстрі юридичних осіб, які провадять освітню діяльність у сфері дошкільної та повної середньої загальної освіти Кіровоградської області відсутні відомості про отримання ФОП Теплюком А. О. ліцензій на право провадження освітньої діяльності у сферах дошкільної, повної загальної середньої та позашкільної освіти. Також, встановили, що у період з 01.01.2018 до 21.02.2023 документи, які стосуються отримання ліцензії на право провадження освітньої діяльності від ФОП Теплюка А. О. до органу ліцензування не подавалися (а.с. 90, т. 1).
Вирішуючи спір у справі, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір укладений з порушенням ст. 6 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", п. 30 ст. 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту", пп. 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності", п. п. 29, 54 Порядку передачу в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 через що визнав його недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України та зобов'язав ФОП Теплюка А. О. повернути спірне майно державі в особі МОН України та в оперативне управління балансоутримувача - Університету.
Апеляційний господарський суд погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним. Разом з тим, встановивши, що Університет не є стороною оспорюваного договору, не підписував акт приймання-передачі та був визначений прокурором третьою особою у цій справі, дійшов висновку про зобов'язання відповідача-2 повернути спірне майно державі в особі МОН України.
Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ФОП Теплюк А. О. звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати.
У касаційній скарзі відповідач-2 посилається на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та на те, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02.09.2022 у справі № 125/2157/19, від 29.08.2023 у справі № 912/1550/22, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та в інших. Стверджує також про те, що Університет у справі має процесуальний статус третьої особи, проте цей статус не відповідає належному, оскільки, останній як учасник оспорюваного договору та з огляду на предмет позову, повинен був бути залученим у справі відповідачем. Посилається на непослідовність поведінки балансоутримувача, який приймав відповідні рішення та вчиняв дії щодо передачі майна в оренду, а згодом, з незрозумілих міркувань, відмовився від підписання оспорюваного договору і заперечував проти його укладення.
Зазначаючи п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, стверджує про відсутність висновку про визначення Університету стороною договору у таких правовідносинах.
Вказує на такі обставини: головою Кіровоградської обласної державної адміністрації було видано розпорядження від 05.07.2023 "Про видачу ліцензії на право провадження освітньої діяльності ФОП Теплюку А. О", а згідно з інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань наразі серед конкретних видів економічної діяльності відповідача визначені: дошкільна освіта, початкова освіта, загальна середня освіта, освіта у сфері спорту та відпочинку, інші види освіти та допоміжна діяльність у сфері освіти; стверджує про те, що документи, надані Теплюком А. О. для участі в аукціоні, були перевірені і підстав для незатвердження протоколу та неукладення договору оренди, за результатами аукціону, не було; судами не встановлено яким чином визначене у договорі цільове використання майна порушує права позивача.
Посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 та зазначає про те, що у цьому випадку відбувся збіг в одній особі позивача та відповідача, що унеможливлює наявність спору відповідно до вимог ст. ст. 4, 45 ГПК України.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.05.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Теплюка А. О. на вказані судові рішення з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 17.06.2024.
Розгляд цієї справи відкладався з 25.06.2024 до 23.07.2024.
15.07.2024 та 16.07.2024 до Верховного Суду від РВ ФДМ надійшли письмові пояснення, в яких останнє просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. З цих пояснень вбачається, що вони за своєю суттю є заявою про приєднання до касаційної скарги (ст. 297 ГПК України). Оскільки відповідачем-1 не додано до них документа про сплату судового збору (ч. 3 ст. 297 ГПК України), а ГПК України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно заяви про приєднання до касаційної скарги, то ці пояснення залишаються без розгляду.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення (п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Гл. 3 роз. I кн. I ЦК України регулюється захист цивільних прав та інтересів.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ч. 2 ст. 16 ЦК України, одним із яких є визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Верховний Суд зазначає, що правочин є найбільш поширеним юридичним фактом сфери приватного права, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Правочин характеризується сукупністю ознак, що властиві йому та надають можливість відмежувати його від інших юридичних фактів.
Цивільним законодавством передбачена презумпція правомірності правочину, згідно з якою він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України). Правомірність правочину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені ст. 203 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору). Відповідно до ч. ч. 1-3, 5 цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
За змістом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. ч. 1-3, 5 ст. 203 цього Кодексу.
Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 сформулював висновок про те, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.
Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (ч. 2 ст. 4 ЦК України).
Надаючи оцінку вказаним вище нормам матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 19.10.2016 у справі № 910/21153/14 вказав на те, що згідно зі ст. ст. 4, 10, 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України. А Верховний Суд у постанові від 21.09.2022 у справі № 922/2012/21 дійшов висновку про те, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Водночас, Верховний Суд неодноразово зазначав, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, постанови Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 923/1169/20, від 08.11.2022 у справі № 917/1090/21, від 17.01.2023 у справі № 902/51/21, від 06.06.2023 у справі № 923/1138/21, від 10.01.2024 у справі № 924/391/23).
Закон України "Про освіту" (тут і далі в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) регулює суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти.
Згідно з ч. 3 ст. 22 цього Закону заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний.
До майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, серед іншого, нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством (ч. 1 ст. 80 Закон України "Про освіту").
Частиною 4 ст. 80 Закону України "Про освіту" встановлено, що об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.
Постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 затверджено Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, який визначає механізм передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду відповідно до положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і далі - Порядок № 483 (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору).
Порядок № 483 містить п. 29, який кореспондується із ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту" та відповідно до якого не можуть бути використані за будь-яким цільовим призначенням такі об'єкти оренди, зокрема, як майно закладів освіти. Такі об'єкти оренди можуть використовуватися лише для розміщення відповідних закладів або лише із збереженням профілю діяльності за конкретним цільовим призначенням, встановленим рішенням відповідного представницького органу місцевого самоврядування, крім випадків, що передбачають використання частини такого майна з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо такими закладами, пов'язаних із забезпеченням чи обслуговуванням діяльності таких закладів, їх працівників та відвідувачів. Зазначені об'єкти можуть також використовуватися для проведення науково-практичних, культурних, мистецьких, громадських, суспільних та політичних заходів.
Разом з тим, пп. 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" (в редакції, чинній на час укладення договору) визначена можливість надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі (установі) освіти.
Здійснюючи аналіз вказаних норм права, Верховний Суд у постановах від 23.11.2021 у справі № 909/1374/19, від 09.04.2024 у справі № 927/400/23 дійшов висновку про те, що чинний на час укладення оспорюваного договору Закон України "Про освіту" (така редакція була чинна і на час укладення оспорюваного договору) містив положення, якими було імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням; надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Також Верховний Суд у постановах від 08.11.2022 у справі № 917/1090/21, від 20.01.2022 у справі № 906/1551/20, від 17.01.2023 у справі № 902/51/21 виснував, що Закон України "Про освіту" не містить переліку послуг, які можуть надаватися в орендованих приміщеннях закладів освіти, однак враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов'язаність з навчально-виховним процесом чи його учасниками. Звідси, питання про те, чи пов'язані послуги, які надаються в орендованих приміщеннях з обслуговуванням учасників освітнього процесу суди мають вирішувати виходячи із конкретних обставин справи, але з обов'язковим урахуванням того, що надання в оренду майна закладів освіти, в тому числі, і для обслуговування учасників освітнього процесу можливе виключно у випадку, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
У постановах від 09.04.2024 у справі № 927/400/23, від 16.04.2024 у справі № 922/3883/23 Верховний Суд зазначив про те, що наведені вище законодавчі приписи передбачають, що договір оренди майна закладів освіти має обмеження щодо використання такого майна і такі обмеження (цільове призначення) повинні бути встановлені у самому договорі.
Верховний Суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Основного Закону України), одним із елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
Також, встановивши і те, що спірне майно належить до державної власності, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що ці правовідносини регулюються нормами Законів України "Про управління об'єктами державної власності", "Про оренду державного та комунального майна".
Стаття 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" визначає повноваження уповноважених органів управління. Так, відповідно до п. п. 30, 32 ч. 1 цієї статті уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі та організовують контроль за використанням орендованого державного майна.
Порядок прийняття рішення щодо наміру передачі майна в оренду визначений ст. 6 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Крім того, у ст. 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" законодавець закріпив норму, згідно з якої до переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, відноситься освітня діяльність, яка ліцензується з урахуванням особливостей, визначених спеціальними законами у сфері освіти.
Ліцензія (лат. Licentia - свобода, право) - це дозвіл, який видається уповноваженою особою іншим особам на виконання певних дій або використання права (див. постанову Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 922/2012/21).
Врахувавши вищевказані норми матеріального права, а також висновки Верховного Суду, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до ст. 86 ГПК України, встановивши, що відповідачами у договорі було погоджено цільове призначення орендованого приміщення, яке є відмінним від того, згоду на яке надавав уповноважений орган управління - МОН України, що свідчить про самовільне його змінення відповідачами у оспорюваному договорі; що спірне майно передане в оренду суб'єкту господарювання, господарська діяльність якого станом на час укладення оспорюваного договору не була пов'язана з наданням послуг, які не можуть бути забезпеченні безпосередньо закладами освіти, а за відсутності у орендаря визначених видів економічної діяльності (КВЕД) та дозвільної документації (ліцензії) не могло використовуватися за освітнім призначенням та в цілях, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, суди попередніх інстанцій дійшли підставно висновку про те, що оспорюваний договір укладено з порушення вимог законодавства, зокрема, ч. 4 ст. 80 Закону України "Про освіту", ст. 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності".
Щодо посилання відповідача-2 у касаційній скарзі на те, що він має право на здійснення таких видів діяльності як дошкільна освіта, початкова освіта, загальна середня освіта, освіта у сфері спорту та відпочинку, інші види освіти та допоміжна діяльність у сфері освіти, про що свідчить витяг з ЄДРПОУ, то необхідно зазначити, що цим аргументам надавалася оцінка судами попередніх інстанцій та було встановлено, що відповідні види діяльності ФОП Теплюка А. О. були внесенні в ЄДРПОУ вже після проведення торгів та укладення оспорюваного договору, а, як уже зазначалося, наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання договорів недійсними встановлюється саме на час їх укладення.
Верховний Суд також зазначає про те, що з аналізу положень Конституції України (зокрема, ст. ст. 53, 92), Закону України "Про освіту" вбачається, що на державу покладено обов'язок створювати належні та якісні умови для стимулювання і розвитку освіти. Законодавцем передбачено створення навчальних закладів, у тому числі на основі державної власності, а державне майно, надане навчальним закладам, повинно використовуватись виключно на освітні потреби навчального закладу та з метою сталого розвитку суспільства і держави. При цьому, дії або бездіяльність навчального закладу щодо використання такого майна прямо кореспондує з конституційним правом громадян на отримання освіти та державним обов'язком щодо створення державою належних умов її надання громадянам та подальшого розвитку.
Апеляційний господарський суд, керуючись вказаними нормами Основного Закону, дійшов обґрунтованого висновку про те, що неналежне використання такого виду майна порушує державний інтерес у забезпеченні конституційного права громадян на освіту, соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, інвестування в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави; освіта є державним пріоритетом, а таке неналежне використання не відповідає цілям, визначеним законодавцем (див. також постанову Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 924/391/23).
Враховуючи вищевказані висновки Верховного Суду у релевантних справах, норму ч. 4 ст. 300 ГПК України, керуючись принципом правової визначеності, Верховний Суд дійшов висновку про те, що господарські суди попередніх інстанцій обґрунтовано визнали недійсним оспорюваний договір на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України.
Щодо посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02.09.2022 у справі № 125/2157/19, від 29.08.2023 у справі № 912/1550/22, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, то необхідно зазначити таке.
Згідно з ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20 зазначила, що позивачем у господарській справі є особа, яка вважає, що у спірних правовідносинах її право або охоронюваний законом інтерес порушується, оспорюється чи не визнається. Водночас, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача.
Треті особи - це учасники справи, які не є суб'єктом спору і вступають у розпочатий між сторонами процес від свого імені і для захисту власних інтересів, оскільки рішення суду у спорі між сторонами може вплинути на їхні права або інтереси в майбутньому.
Водночас, визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Залучення відповідача/співвідповідача у справі здійснюється лише судом першої інстанції за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання (у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження). У разі спливу зазначених строків та необхідності залучення відповідача до участі у справі на позивача покладається обов'язок довести факт своєї необізнаності щодо необхідності залучення належного відповідача/співвідповідача. Можливість залучення до участі у справі відповідача/співвідповідача в апеляційного суду відсутня. Суд під час розгляду справи повинен вирішувати спір, виходячи зі складу сторін, які визначені позивачем, і не вправі зі своєї ініціативи без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 925/440/18, від 29.08.2023 у справі № 912/1550/22).
Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Зокрема, у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору. Якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійним суд встановить, що позов пред'явлено не до всіх учасників цього правочину, тобто встановить неналежний суб'єктний склад учасників справи, суд відмовляє в задоволенні позову із зазначеної підстави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, постанову Верховного Суду від 29.08.2023 у справі № 912/1550/22).
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17 зазначила, що не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-які матеріально-правові обов'язки, а також установлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов'язки цих третіх осіб.
У постанові Верховного Суду від 17.04.2024 у справі № 916/2381/22, яка враховується судом при розгляді цієї справи з огляду на ч. 4 ст. 300 ГПК України, сформовано висновок про те, що відповідно до Порядку № 483 процедура укладення договору оренди державного майна за загальним правилом потребує укладення трьохстороннього договору оренди та одночасного підписання до нього акта приймання передачі майна, а саме між переможцем аукціону, його організатором та балансоутримувачем; одночасно Порядком № 483 врегульовано ситуацію відмови балансоутримувача від підписання договору оренди та передбачено, що у такому випадку договір укладається між орендодавцем та переможцем електронного аукціону.
Вирішуючи спір у справі № 912/673/23, господарський суд першої інстанції зобов'язав ФОП Теплюка А. О. повернути спірне майно державі в особі МОН України та в оперативне управління балансоутримувача - Університету, який у справі має процесуальний статус третьої особи.
Апеляційний господарський суд, врахувавши предмет і підстави позову, встановивши, що Університет не є стороною оспорюваного договору, оскільки відмовився від його підписання і така відмова свідчить не про його неукладеність, а про те, що договір було укладено лише за участю орендодавця та орендаря, а також, керуючись вказаним вище висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17, змінив рішення суду першої інстанції та підставно зобов'язав відповідача-2 повернути спірне майно державі в особі відповідного уповноваженого органу - МОН України з огляду на визнання недійсним оспорюваного договору.
Крім того, Верховний Суд вважає такі висновки апеляційного суду відповідають принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів зазначає, що висновки апеляційного господарського суду не суперечать висновкам Верховного Суду, сформованим у постановах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Верховний Суд звертає також увагу скаржник і на те, що у справі, яка переглядається, оспорюваний договір було укладено між РВ ФДМ та ФОП Теплюком А. О. та він не підписувався балансоутримувачем, натомість у справі № 912/1550/22 та інших справах було укладеного трьохсторонній договір, тобто і за участі балансоутримувача. Отже, Верховний Суд у справі № 912/1550/22 та інших справах, на які посилається скаржник, формував висновок за встановлених у ній обставин, які не є подібними як у справі, яка переглядається.
Щодо посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 та на те, що у цьому випадку відбувся збіг в одній особі позивача та відповідача, що унеможливлює наявність спору відповідно до вимог ст. ст. 4, 45 ГПК України, то ці аргументи скаржника фактично зводяться лише до неправильного розуміння скаржником цього висновку Великої Палати Верховного Суду та до бажання ухвалення судового рішення на його користь.
Крім того, необхідно зазначити, що коли прокурор стверджує про порушення саме відповідним органом інтересів держави укладенням договору, то цей орган апріорі (очевидно) не може бути позивачем в особі якого прокурор мав би звернутись до суду за захистом інтересів держави; прокурор навів підстави для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, та визначив МОН України позивачем, а РВ ФДМ - одним із відповідачів у цій справі. Отже, доводи скаржника про збіг в одній особі позивача та відповідача у цьому випадку Верховним Судом відхиляються як безпідставні.
Також, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає і про те, що скаржник, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо визначення Університету стороною договору у таких правовідносинах фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Касаційна скарга в цій частині за своїм змістом фактично зводиться лише до незгоди з наданою судом апеляційної інстанції оцінкою встановлених обставин справи, до необхідності надання судом касаційної інстанції переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що не є можливим з огляду на визначені в ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
З урахуванням вищевикладеного, Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для скасування постанови апеляційного господарського суду з підстав, передбачених п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Отже, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
Оскільки суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду - без змін, судовий збір відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.
Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Теплюка Андрія Олександровича залишити без задоволення.
Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.02.2024 у справі № 912/673/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С. К.
Судді: Волковицька Н. О.
Случ О. В.