29 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/33304/23 пров. № А/857/6356/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючої судді Хобор Р.Б.,
суддів Бруновської Н.В., Носа С.П.
розглянувши в порядку письмового провадження, в електронній формі, в м. Львові, апеляційну скаргу громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року, ухвалене суддею Смокович В.І. у м. Луцьку, за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, у справі № 140/33304/23 за адміністративним позовом громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління Державної міграційної служби у Волинській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача у якому просить суд:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16.10.2023 № 173-23;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправними дій Управління Державної міграційної служби України у Волинській області в частині не роз'яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення.
16 лютого 2024 року Волинський окружний адміністративний суд прийняв рішення, яким в задоволенні позову відмовив.
Приймаючи це рішення, суд першої інстанції виходив з того, що Державна міграційна служба України прийняла правильне рішення про відмову у визнанні громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки твердження заявника щодо загрози його життю у разі повернення до Республіки Білорусь, викликають сумнів і не можуть вважатися достовірними, немає підстав вважати, що позивачу буде загрожувати ризик зазнати переслідувань.
Не погодившись із рішенням суду, його оскаржив позивач, подавши апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову про задоволення позову.
У обґрунтування вимог апеляційної скарги, позивач посилається на те, що суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, оскільки, позивач надав достатньо доказів про те, що позивач відповідає умовам для визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, так як перебуває за межами країни своєї громадянської належності, не може повертатися до неї, маючи цілком обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я у зв'язку з тим, що може стати жертвою подальших переслідувань зі сторони влади. Посилається на те, що у країні походження на нього чекають політичні переслідування в умовах систематичного порушення прав людини.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд при розгляді цієї справи виходить з наступних міркувань.
Суд першої інстанції встановив те, що, згідно з наказом Управління ДМСУ у Волинській області від 19.06.2023 № 31 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 » розпочато оформлення документів громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 , для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
На підставі наказу Управління ДМСУ у Волинській області від 18.08.2023 № 37 «Про продовження строку розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 » продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту терміном до 18.09.2023.
07 вересня 2023 року, за результатами проведеної перевірки та розгляду особової справи позивача, Управління ДМСУ у Волинській області прийняло висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
16.10.2023 Державна міграційна служба України прийняла рішення № 173-23 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Надаючи правову оцінку правильності вирішення судом першої інстанції даного публічно - правового спору, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань, а пунктом 13 частини першої статті 1 цього ж Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За приписами частини першої статті 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
1) яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
2) яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
3) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
4) стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
5) яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
6) яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини четвертої статті 8 цього ж Закону, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
За правилами частини першої статті 9 Закону №3671-VI, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Відповідно до частин п'ятої, сьомої, тринадцятої статті 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, визначено чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При цьому, повинні враховуватися всі чотири підстави, та немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Крім того, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
За приписами частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI, до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
В той же час, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Апеляційний суд, на підставі доказів, що є у справі встановив, що позивач, є громадянином Республіки Білорусь, зареєстрований за адресою: Республіка Білорусь, Брестська область, Брестський район, смт. Домачево.
Із анкети заявника видно, що ані він, ані його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на батьківщині. В країні походження залишилися батьки, рідних братів та сестер у заявника не має. Країною постійного проживання позивача є Республіка Білорусь.
Щодо виїзду з країни громадянської належності, то позивач пояснив, що 29.06.2022 пішки потрапив на територію України, кордон перетнув незаконним шляхом, причиною цих дій вказав непідтримання політики влади Республіки Білорусь по відношенню до України. Дізнавшись, що влада України надає політичний притулок для військовослужбовців, які не хотіли вступати у війну, вирішив покинути територію Республіки Білорусь.
Крім того, за словами заявника на батьківщині у нього можуть бути великі неприємності, оскільки він працював прикордонником та залишив місце військової служби.
Водночас, апеляційний суд встановив, що під час проведення співбесіди 14.06.2023 позивач повідомив, що до досягнення двадцяти двохрічного віку політикою не цікавився і в ній не розумівся.
Політикою зацікавився лише після фальсифікації результатів виборів президента Республіки Білорусь у 2020 році, однак нікому та ніколи не розповідав про свої політичні вподобання.
Позивач, з його слів, був проти політики багаторічного керівника країни. Розумів, що країна не буде розвиватися в правильному напрямку і знову залишиться під впливом Російської Федерації.
Позивач перебував на службі у ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак з державної роботи не звільнявся, до співвітчизників, які мітингували, вимагали повторних демократичних виборів не приєднався, тобто зайняв нейтральну позицію в суспільстві.
Також, заявник стверджує, що не підтримував політику влади своєї країни щодо сприяння Російській Федерації у військовому конфлікті проти України. Переконує, що 24.02.2022 року перебував на службі, від своїх колег дізнався, що Російська Федерація вчинила повномасштабне вторгнення на територію України, проте не звільнився, а навпаки уклав новий контракт та продовжив роботу. Лише у червні 2022 нелегально залишив батьківщину.
Позивач зазначає, жодного разу не відвідував мітинги та інші заходи, спрямовані проти влади на батьківщині, оскільки «боявся проблем». Серед іншого зазначив, що незважаючи на досить негативне ставлення до влади у країні постійного проживання, ніколи не схиляв інших людей до проведення зібрань для повалення чинної влади, жодних дописів з нього приводу у мережі не поширював, у засобах масової інформації жодних статей не писав, на телебаченні та радіо по даному питанню не виступав.
У матеріалах справи немає доказів про те, що позивач, чи його рідні, перебували політичних партіях, в тому числі опозиційних.
Наведені позивачем твердження, підтверджують ту обставину, що позивач, проживаючи на території Республіки Білорусь, не мав антиурядової позиції, стійких політичних поглядів, переконань, що могли б призвести до його переслідування в країні громадянської належності у разі його повернення.
Крім того, апеляційний суд встановив, що позивач у своїй заяві зазначає, що покинув Республіку Білорусь з метою вступити в Україні до білоруського добровольчого батальйону і приймати участь у війні проти Російської Федерації. Однак, не зважаючи на те, що з моменту його прибуття до України минуло більше року, останній до лав цього військового формування не вступив. Під час проведення співбесіди, 14.06.2023, на запитання уповноваженого працівника галузевого сектору «Чи з моменту прибуття до України Ви зверталися до відповідних посадових військових осіб, щоб вступити до лав цього батальйону?», відповів - «ні, бо в мене змінилися плани, я не хочу воювати, а хочу бути волонтером». На аналогічне запитання, 14.07.2023 повідомив, що «розглядає варіант приєднання до такого батальйону, однак, ще не вирішив, відповідні документи не готував». На запитання, «Чи займаєтеся ви на даний час волонтерською діяльністю в українській армії?», відповів - «ні, бо не маю змоги».
Таким чином, на переконання апеляційного суду, заявник не повідомив про наявність переслідувань щодо нього на території країни громадянської належності за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи чи з політичних міркувань.
Зі слів позивача він фактично хоче змінити своє життя, мати нормальну роботу. Про це, зокрема, свідчить та обставина, що позивач, з його слів, намагався виїхати до Республіки Польща, де мав намір працювати у сфері автомобільних перевезень, однак, йому цього зробити не вдалося.
Апеляційний суд, зауважує, що, згідно з пунктом 80 Керівництва УВКБООН, при визначенні того, чи політичний правопорушник може розглядатися як біженець, необхідно ураховувати, що наявність інших, ніж провладні, політичних переконань, само по собі не є підставою для звернення за міжнародним захистом.
Такі погляди мають бути відомі владі та бути для неї неприйнятними, і заявник має це довести.
Натомість, заявник вказує, що у Республіці Білорусь погроз від офіційної влади жодного разу не отримував.
Таким чином, повідомлені позивачем побоювання повернення до країни походження, не дають підстав вважати його біженцем, через відсутність відповідних ознак, викладених у Законі.
Щодо побоювання зазнати певних переслідувань, твердження заявника носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Шукач захисту не зміг повідомити хто конкретно та з яких причин погрожував йому із працівників правоохоронних органів на батьківщині, не зміг назвати їх прізвища чи звання, про те чи були вони у форменому одязі чи в цивільному також не проінформував. З його слів не можна зрозуміти чи були ці особи правоохоронцями. Також, заявник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини могли бути пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи апеляційний суд вважає, що рішення ДМС України від 16 жовтня 2023 № 173-23, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, прийнятим на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України.
Вказаний висновок є підставою для відмови в задоволенні позову.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційний суд вважає доводи апеляційної скарги безпідставними та такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року у справі № 140/33304/23 - без змін.
Постанову разом із паперовими матеріалами справи надіслати до Волинського окружного адміністративного суду для приєднання до матеріалів справи № 140/33304/23.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.
Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуюча суддя Р. Б. Хобор
судді Н. В. Бруновська
С. П. Нос