26 липня 2024 року м. Чернігів Справа № 620/7090/24
Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Тихоненко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо відмови позивачу нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 01.09.2023 за шість місяців та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 01.09.2023 за шість місяців.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що несвоєчасний розрахунок при звільненні зі служби відповідно до вимог КЗпП України є підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 28.05.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. Ухвалою суду надано термін для подачі відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечень.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову, оскільки відповідачем на виконання рішення суду у справі №620/16469/23, 27.04.2024 виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані відпустки в розмірі 135 882,60 грн. Вказує, що підстави для виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відсутні, оскільки в Україні введено воєнний стан та існує значний дефіцит Державного бюджету України.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 проходив службу в Головному управлінні Національної поліції в Чернігівській області та відповідно до наказу Головного управління Національної поліції в Чернігівській області №430о/с від 30.08.2023 останнього звільнено зі служби в поліції з 31.08.2023 (а.с.12).
Під час звільнення зі служби позивачу не були в повному обсязі виплачені належні йому при звільненні суми, у зв'язку із чим позивач звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду у справі №620/16469/23 від 08.01.2024 позов задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції у Чернігівській області щодо відмови ОСОБА_1 у нарахуванні та виплаті невикористаної частини щорічної оплачуваної відпустки за 2015 рік у кількості 03 доби, додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учасник бойових дій за 2016 рік у кількості 14 діб, додаткову щорічну оплачувану відпустку як учасник бойових дій за 2017 рік у кількості 14 діб, додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учасник бойових дій за 2019 рік у кількості 14 діб, додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учасник бойових дій за 2020 рік у кількості 14 діб, щорічну оплачувану відпустку за 2022 рік у кількості 45 діб, додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учасник бойових дій за 2022 рік у кількості 14 діб та невикористану додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учасник бойових дій за 2023 рік у кількості 14 діб, а всього - 132 доби; зобов'язано Головне управління Національної поліції у Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану частину щорічної оплачуваної відпустки за 2015 рік у кількості 03 доби, додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій за 2016 рік у кількості 14 діб, додаткову щорічну оплачувану відпустку як учаснику бойових дій за 2017 рік у кількості 14 діб, додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій за 2019 рік у кількості 14 діб, додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій за 2020 рік у кількості 14 діб, щорічну оплачувану відпустку за 2022 рік у кількості 45 діб, додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій за 2022 рік у кількості 14 діб та невикористану додаткову щорічну оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій за 2023 рік у кількості 14 діб, а всього - 132 доби.
27.04.2024 на виконання вищевказаного судового рішення позивачу були виплачені грошові кошти в сумі 135882,60 грн (а.с.17).
Вважаючи, несвоєчасний розрахунок при звільненні підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
При цьому, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Таким чином, положення статті 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникають у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.03.2021 у справі №520/12809/19, від 18.03.2021 у справі № 820/3313/17, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 31.03.2021 у справі №120/2617/20-а, від 04.06.2021 у справі №280/1198/20, від 22.04.2021 у справі №620/828/20, та в силу вимог Кодексу адміністративного судочинства України має враховуватись судом при виборі і застосуванні норм права.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17, незалежно від того чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію.
У своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні “Меньшакова проти України” вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Тому, за висновком Європейського суду з прав людини, не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 13.05.2020 у справі №810/451/17, дійшла висновку що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Також відповідно до практики Верховного Суду, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, постанова Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19).
Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є обґрунтованими.
Відповідно до статті 77 Закону України “Про Національну поліцію” днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.
Так, із матеріалів справи вбачається, що позивача з 31.08.2023 звільнено зі служби. При цьому, остаточний розрахунок із позивачем проведено 27.04.2024 на виконання рішення суду.
Згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, у постанові від 21.11.2011 у справі №6-60цс11, встановивши, що працівникові в день звільнення не було сплачено всі належні від підприємства суми, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.
Таким чином, оскільки затримка спірної виплати відбулась з вини відповідача, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача вказаного середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати” від 08 лютого 1995 року №100, Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки. Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 р., проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Із довідки відповідача (а.с.20) встановлено, що сума середньоденного грошового забезпечення позивача складала 1028,98 грн.
Суд звертає увагу, що Законом України від 01.07.2022 №2352-IX внесено зміни, у тому числі до статті 117 КЗпП України та викладено її у такій редакції: “У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.”.
Частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
З огляду на викладене, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 27.10.2023 по 27.04.2024 становить 189332,32 грн.
Разом з тим, як раніше зазначалося, за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду по справі №761/9584/15-ц (під час розгляду якої було здійснено відступ від раніше сформульованих правових позицій щодо дотримання принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні), врахуванню підлягають також інші чинники.
Так, затримка у здійсненні виплати всіх належних позивачу сум була зумовлена наявністю спору між сторонами цієї справи щодо наявності правових підстав для виплати компенсації за невикористану частину щорічної оплачуваної відпустки за 2015 рік у кількості 03 доби, додаткової щорічної оплачуваної відпустки, як учаснику бойових дій за 2016 рік у кількості 14 діб, додаткової щорічної оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій за 2017 рік у кількості 14 діб, додаткової щорічної оплачуваної відпустки, як учаснику бойових дій за 2019 рік у кількості 14 діб, додаткової щорічної оплачуваної відпустки, як учаснику бойових дій за 2020 рік у кількості 14 діб, щорічної оплачуваної відпустки за 2022 рік у кількості 45 діб, додаткової щорічної оплачуваної відпустки, як учаснику бойових дій за 2022 рік у кількості 14 діб та невикористаної додаткової щорічної оплачуваної відпустки, як учаснику бойових дій за 2023 рік у кількості 14 діб, а всього - 132 доби.
Суд зазначає, що право позивача на отримання такої компенсації було підтверджено рішенням суду. Фактична виплата коштів здійснена 27.04.2024.
При цьому, враховуючи положення постанови Верховного Суду від 04.04.2018 по справі №524/1714/16-а, з метою дотримання справедливого балансу між правами та інтересами сторін, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд вважає, що з відповідача на користь позивача має бути стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 20 000,00 грн.
Згідно із частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд дійшов висновку щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Чернігівській області щодо проведення із ОСОБА_1 повного розрахунку у день звільнення з військової служби.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 20 000 (двадцять тисяч) грн 00 коп.
В решті позову - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 605 (шістсот п'ять) грн 60 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач: Головне управління Національної поліції в Чернігівській області (просп. Перемоги, 74,м. Чернігів,Чернігівська обл., Чернігівський р-н,14000, код ЄДРПОУ 40108651).
Повне судове рішення складено 26 липня 2024 року.
Суддя Оксана ТИХОНЕНКО