Постанова
Іменем України
24 липня 2024 року
м. Київ
справа № 554/6572/16-ц
провадження № 61-7286св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
відповідач - Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка»
треті особи: Міністерство освіти і науки України, ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка подана представником ОСОБА_6 , на постанову Полтавського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Чумак О. В., Карпушина Г. Л., Обідіної О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» (до 02 серпня 2019 року - Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка, далі ? Університет) про визнання права власності на майно за набувальною давністю.
Позов мотивований тим, що під час проходження військової служби, на підставі ордеру від 14 грудня 1995 року, виданого Полтавською квартирно-експлуатаційною частиною району ІІ, він отримав житло загальною площею 40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення виконавчого комітету Полтавської міської ради від 22 червня 2007 року вказаному будинку присвоєно нову адресу: АДРЕСА_2 .
У зв'язку із народженням дітей Полтавським національним університетом ім. Ю. Кондратюка на початку 2000 року було збільшено площу займаної ними квартири до 76.7 кв.м.
З часу вселення до цієї квартири вони здійснювали необхідні роботи по утриманню нерухомого майна в належному стані. З метою отримання згоди на приватизацію квартири, вони та інші мешканці будинку неодноразово звертались до відповідача та органів місцевого самоврядування, однак конкретної відповіді вони не отримали.
У зв'язку з наведеним ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 просили суд визнати за ними право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 76,7 кв. м, за набувальною давністю.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2016 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 76,7 кв. м, житловою площею 42,4 кв. м за набувальною давністю.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачі проживають у спірній квартирі з 1995 року, добросовісно заволоділи, користуються нею відкрито та безперервно понад десяти років, тому за ними належить визнати право власності на цю квартиру за набувальною давністю.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року клопотання Університету про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення задоволено. Поновлено Університету строк на апеляційне оскарження рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 15 вересня 2016 року. Відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою Університету.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року залучено Міністерство освіти і науки України до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 22 жовтня 2021 року залучено ОСОБА_5 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року апеляційну скаргу Університету задоволено. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено частково. Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року скасовано. Передано справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що аналіз матеріалів справи свідчить, що: на аркуші справи 81 наявна розписка від 14 вересня 2016 року про отримання Університетом виклику до суду на 15 вересня 2016 року (дата ухвалення рішення суду першої інстанції); в заяві (а. с. 106-107) про поновлення строку на апеляційне оскарження відсутнє обґрунтування поважності причин пропуску річного строку на апеляційне оскарження, за якого він може бути поновлений (частина друга статті 358 ЦПК України), а зазначено лише про те, що відповідач ознайомився з оскарженим рішенням 19 квітня 2021 року. За таких обставин апеляційний суд при поновленні строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не врахував, що Університетбув повідомлений про розгляд справи судом першої інстанції 15 вересня 2016 року, проте подав апеляційну скаргу у квітні 2021 року (а. с. 98), тобто зі спливом одного року, і не навів обґрунтування поновлення річного строку з урахуванням положень частини другої статті 358 ЦПК України.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 28 листопада 2022 року клопотання Університету про поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення задоволено. Поновлено Університету строк на апеляційне оскарження рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2016 року, як пропущений з поважних причин. Відкрито апеляційне провадження у справі.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що в матеріалах справи відсутня інформація щодо особи, яка представляла інтереси Університету. Наявна у справі розписка (т. 1, а. с. 81) про виклик до суду відповідача на 11:15 15 вересня 2016 року містить підпис особи та дату вручення 14 вересня 2016 року. Проте у ній не вказано жодних ідентифікуючих зазначену особу даних (прізвище та ініціали, посада, службове становище тощо). Отже, вказана розписка не є беззаперечним доказом того, що відповідач був повідомлений про розгляд справи. Ураховуючи наведене та те, що рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2016 року ухвалено за відсутності відповідача, про існування рішення відповідач дізнався 19 квітня 2021 року та подав апеляційну скаргу 26 квітня 2021 року, строк на апеляційне оскарження рішення відповідачем пропущений із поважних причин та підлягає поновленню.
Оскарженою постановою Полтавського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року апеляційну скаргу Університету задоволено, скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову у задоволені позову.
Стягнено з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в дохід держави судовий збір, не сплачений при подачі позову, по 1 812,50 грн з кожного.
Стягнено з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір за подачу позову у сумі 1 261,50 грн.
Стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь Університету витрати зі сплати судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги, у сумі 826,80 грн, по 206,70 грн з кожного.
Стягнено з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в дохід держави судовий збір по 2 512,05 грн з кожного.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що умовами набуття права власності за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування майном, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику цього майна у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 10 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 10 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на це майно. Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позивач та члени його сім'ї були вселені у спірну квартиру, яка надана ОСОБА_1 як службова на підставі ордеру, виданого Полтавською квартирно-експлуатаційною частиною району ІІ. Належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача. В свою чергу, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Так, предметом спору є приміщення, яке було надане та використовувалось позивачами для проживання, розташоване в громадській будівлі за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить державі в особі Міністерства освіти і науки України. Проте, позовних вимог до цього Міністерства позивачі не пред'явили. Суд першої інстанції, в свою чергу, належного відповідача не встановив та до участі у справі не залучив. Позовна вимога про визнання права власності до юридичної особи, яка не є власником, а є лише балансоутримувачем будинку та має право тільки господарського відання, не може бути звернена до такої особи, якого позивачі визначили відповідачем. Усунути вказаний недолік суд апеляційної інстанції в межах апеляційного провадження не має можливості. За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не встановив власника майна є обґрунтованими та дають підстави для висновку про відмову у позові у зв'язку з неналежним суб'єктним складом відповідачів.
Колегія суддів відхилила доводи позивачів щодо неповажності причин пропуску відповідачами строку на апеляційне оскарження. При вирішенні питання поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Університету, апеляційний суд дослідив наявну у справі розписку про виклик до суду відповідача у судове засідання на 15 вересня 2016 року (на яку посилається позивач як на доказ належного повідомлення відповідача про день та час розгляду справи) та вказав, що вказана розписка не містить підпис особи, яка її отримала та дату вручення. Отже у розписці відсутні ідентифікуючі ознаки (прізвище та ініціали, посада, службове становище тощо) осіб, які отримали зазначену судову повістку, а тому вона не є доказом належного повідомлення про розгляд справи у порядку, визначеному статтею 76 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення судового рішення). Таким чином, відповідач не був повідомлений про день та час розгляду справи, тому не втратив гарантоване статтею 129 Конституцією України право на апеляційне оскарження рішення.
Згідно з висновком про вартість майна (т. 1 а. с. 48) ринкова вартість об'єкта оцінки станом на 19 серпня 2016 року становить 725 000,00 грн. Відповідно, ціна позову у цій справі становить 725 000,00 грн. За подачу у 2016 році спільної позовної заяви про визнання права власності за набувальною давністю ОСОБА_1 сплатив 551,20 грн судового збору. Тоді як за подачу позивачами цього спільного позову, який є майновим, підлягав сплаті судовий збір у загальній сумі 7 250,00 грн, що становить 1 % ціни позову. Отже, кожний з позивачів мав сплатити судовий збір у сумі 1 812,50 грн. Оскільки ОСОБА_1 сплатив 551,50 грн, то ним не доплачено за подачу позову 1 261,50 грн. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги та відмову у задоволенні позову, з позивачів в дохід держави підлягає стягненню судовий збір, не сплачений при подачі позову. Розмір судового збору за подачу апеляційної скарги становить 10 875,00 грн (7 250 х 150 %). За апеляційну скаргу апелянт сплатив 826,80 грн. Отже, ним не доплачено 10 048,20 грн. Тому з позивачів на користь Університету слід стягнути витрати зі сплати судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги, у сумі 826,80 грн, по 206,70 грн з кожного. Також з кожного позивача підлягає стягненню на користь держави по 2 512,05 грн судового збору, не доплаченого за подання апеляційної скарги.
Аргументи учасників справи
У травні 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просили скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року та вирішити питання про розподіл судових витрат.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд проігнорував висновки Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2022 року. Відповідач у своїй заяві про поновлення річного строку звернення до апеляційного суду в черговий раз вказує про необізнаність про рішення суду першої інстанції та про нібито виявлення факту об'єкта житлової нерухомості в корпусі № 8 на АДРЕСА_2 , однак жодного доказу на підтвердження наведених ним обставин не надає. Наведене спростовується поясненням третьої особи ? ОСОБА_5 , який вказує, що ще у 2017 році реконструював квартиру, куплену в позивачів, в нежитлове приміщення та продав її юридичній особі. Крім того, згідно з наданим ОСОБА_5 договором купівлі-продажу від 08 грудня 2017 року приміщення вже має нову назву АДРЕСА_2 , як вказує відповідач в заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження. Також відповідач вказує, що нібито у квітні 2021 року вчинялись дії з переоформленням нерухомості, тоді як з 2016 по 2017 рік змінились три власники, змінилась назва вулиці, цільове призначення нерухомого майна, тобто п'ять років нежитловим приміщенням користуються інші особи, мають до нього доступ. Суд апеляційної інстанції не мав підстав та доказів повторно відкривати провадження у справі, а тим більше поновлювати строк на оскарження рішення суду 2016 року. При цьому саме за рекомендацією відповідача було подано цей позов, оскільки в інший спосіб було неможливо оформити право власності.
Апеляційний суд не надав оцінку тому, що в матеріалах справи є супровідний лист про направлення рішення суду першої інстанції відповідачу, який належним чином зареєстрований 30 вересня 2016 року № 02-10/16742. Відомостей про невручення чи повернення вказаного рішення матеріали справи не містять, тому посилання відповідача, що вони не отримували судове рішення, є умисним створенням умов для поновлення пропущеного строку.
Рішення суду першої інстанції ухвалено за наявними матеріалами справи без участі сторін, як позивача, так і відповідача. Відповідач жодного разу не брав участі в розгляді справи, не надав жодних заперечень та причини неявки не повідомив, тому вказане рішення по своїй природі є заочним навіть без вказівки, що воно є заочним. За таких обставин його перегляд відбувається в порядку глави 11 ЦПК України, а тому суд апеляційної інстанції повинен був роз'яснити відповідачу порядок перегляду рішення через суд першої інстанції, а апеляційне провадження закрити.
Крім того, суд апеляційної інстанції, навіть на виконання вимог суду касаційної інстанції, не здійснив розподіл судових витрат за подання касаційної скарги позивачами. Також грубим порушенням процесуального права є те, що під час розподілу судових витрат суд апеляційної інстанції самостійно, без жодного обґрунтування, вирішив стягнути із позивачів судовий збір за ставкою 2021 року, коли звернення позивачів до суду відбулося в 2016 році. Крім цього, судом апеляційної інстанції допущено як належний платіж сплату судового збору від відповідача у розмірі 826, 80 грн (а. с. 121) за ставкою за 2016 рік, тоді як позивачі повинні відшкодувати за ставкою 2021 року. При цьому суд першої інстанції прийняв сплачений ним судовий збір у розмірі 551,20 грн.
У вересні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив Міністерства освіти і науки України, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.
Відзив мотивовано тим, що суд першої інстанції не з'ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права та зробив помилкові висновки. Міністерство освіти і науки України здійснює управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління. Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають вилученню, крім випадків, встановлених законом. Об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства. Пунктом 3.1 статуту Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка засновником Університету є Кабінет Міністрів України. Пунктом 4.2 статуту визначено, що майно закріплене за Університетом на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передаванню у власність юридичним і фізичним особам без згоди Міністерства освіти і науки України та вищого колегіального органу самоврядування Університету, крім випадків, передбачених законодавством.
28 серпня 2012 року позивач звільнився з лав Збройних Сил України, станом на зазначену дату режим займаного ним приміщення (службове) не змінився. Таким чином, у позивача законна можливість звернутися до суду для визнання права власності за набувальною давністю на нерухоме майно виникла лише з 29 серпня 2022 року, тобто коли сплине 10 років користування безтитульним майном.
Порядок заочного розгляду справи на час ухвалення оскаржуваного рішення був визначений редакцією діючих на той час статей 224-226 ЦПК України. Разом з тим, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи (частина перша статі 280 ЦПК України). Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу (частина перша статті 281 ЦПК України). Крім того, у резолютивній частині заочного рішення має зазначатися строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження, а також обов'язково має бути зазначено строк і порядок подання відповідачем зави про його перегляд. Відтак при ухваленні рішення (слово «заочне» відсутнє) у цій справі не було дотримано обов'язкові умови та яке не містить ознаки заочного рішення.
Щодо судових витрат, то апеляційний суд здійснив розподіл відповідно до статті 141 ЦПК України на підставі звіту про оцінку нерухомого майна, де вартість квартири визначена у 725 000,00 грн.
Позов у цій справі заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, а тому суд відмовляє у позові до такого відповідача. Суд першої інстанції не встановив власника майна (держава в особі Міністерства освіти і науки), тобто належного відповідача.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду 29 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (апеляційний суд в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2021 року № 641/8989/20, від 26 травня 2021 року у справі № 559/553/16-ц, від 05 лютого 2020 року № 369/1534/18, від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц).
Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2023 року відзив Міністерства освіти України, який підписаний представником Остапенко Ю. О. , повернуто без розгляду.
Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2023 року клопотання Міністерства освіти і науки України про продовження строку на подання відзиву задоволено. Продовжено Міністерству освіти і науки України строк для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 на постанову Полтавського апеляційного суду від 12 квітня 2023 року.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що з 31 травня 1990 року по 30 серпня 2012 року ОСОБА_1 проходив службу в Збройних силах України.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 490 «Про реформу системи військової освіти» та постанови Кабінету Міністрів України від 31 січня 1995 року № 74 «Про перерозподіл будівель та споруд ІНФОРМАЦІЯ_1 » будівля на АДРЕСА_2 .
Згідно з ордером від 14 грудня 1995 року № 72, виданим Полтавською квартирно-експлуатаційною частиною району ІІ, ОСОБА_1 , як військовослужбовцю, та його членам сім'ї: дружині ОСОБА_2 та сину ОСОБА_3 , видано ордер на право зайняття квартири АДРЕСА_1 , житловою площею 40 кв. м. (службова).
Рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради від 22 червня 2007 року № 144 корпусу № 8 будівлі 14/3 на АДРЕСА_2 (де знаходиться квартира, що перебуває в користуванні ОСОБА_1 ) надана нова адреса - АДРЕСА_2 .
Відповідно до технічного паспорта на громадський будинок (навчальний корпус) АДРЕСА_2 , виготовленого станом на 25 червня 2013 року, на першому поверсі, крім навчальних аудиторій та допоміжних приміщень, розташовані три кімнати відпочинку, кухня, ванна, вбиральня та кладова, якими користуються позивачі.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником будинку АДРЕСА_2 є держава в особі Міністерства освіти і науки України.
Учбовий корпус 14/3, в якому на 1 першому поверсі проживало 15 сімей, передавався архітектурному факультету Університету при умові відселення Міністерством оборони України сімей.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
У статті 50ЦПК України передбачено, що позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (див., зокрема, висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18, пункт 41) та багатьох інших).
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22)).
Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинно відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 686/20282/21 (провадження № 14-102цс22)).
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17 (провадження № 61-43201св18)).
Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 555/1289/14-ц, від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19).
У постанові Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 924/925/17 вказано, що «власник майна (якщо такий є) упродовж тривалого часу не виявляє наміру визнати спірне майно своїм, тобто він погодився із його втратою, таке майно може бути визнано власністю фактичного добросовісного володільця.Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або особа, яка вважає себе власником майна. При цьому така особа має не визнавати або оспорювати це право позивача, і між сторонами має існувати спір про право, який суд вирішує у порядку позовного провадження. Позов про право власності за давністю володіння не може пред'являти законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника, крім випадків, визначених частиною 3 статті 344 ЦК. Отже, встановлення власника майна і його волі щодо передачі майна у володіння є обставинами, які мають юридичне значення для правильного вирішення спору у справі про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду».
Подібні за змістом висновки викладені також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 752/11761/16-ц(провадження № 61-30018св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 405/2934/17 (провадження № 61-13547св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 469/716/17 (провадження № 61-3979св19).
У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що спірне нерухоме майно передано на баланс Університету та закріплено за ним на праві господарського відання, тоді як власником цього майна є держава в особі Міністерства освіти і науки України, до якої позовних вимог не пред'явлено. Тому апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дотримався вимог суду касаційної інстанції та безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження, підлягають відхиленню.
Європейський суд з прав людини зауважував, що одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами» (USTIMENKO v. UKRAINE, № 32053/13, § 46, ЄСПЛ, від 29 жовтня 2015 року).
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Сплив річного строку з дня складення повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження, тобто законодавець імперативно встановив процесуальні обмеження для оскарження судового рішення зі спливом річного строку. У цьому аспекті дослідженню підлягають дві умови, передбачені частиною другою статті 358 ЦПК України, а саме: а) чи подано апеляційну скаргу особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; б) чи пропущено строк на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року в справі № 186/972/18 (провадження № 61-19251св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2023 року в справі № 200/13452/18 (провадження № 61-8954 св 23)).
Судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки (частина перша статті 76ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції).
Аналіз матеріалів справи свідчить, що:
скасовуючи ухвалу Полтавського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року (про поновлення строку на апеляційне оскарження) та постанову цього ж суду від 08 листопада 2021 року і передаючи справу до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, Верховний Суд у постанові від 14 вересня 2022 року зазначив, що апеляційний суд при поновленні строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не навів обґрунтування поновлення річного строку з урахуванням положень частини другої статті 358 ЦПК України;
після надходження справи до Полтавського апеляційного суду суд ухвалою від 07 листопада 2022 року апеляційну скаргу Університету залишив без руху для подачі заяви з наведенням обґрунтувань поновлення річного строку з урахуванням положень частини другої статті 358 ЦПК України. Ухвала мотивована тим, що матеріалами справи встановлено, що на аркуші 81 тому 1 наявна розписка про отримання відповідачем виклику до суду. У заяві про поновлення відсутнє обґрунтування поважності причин пропуску строку, а зазначено лише про те, що відповідач ознайомився з оскарженим рішення 19 квітня 2021 року;
21 листопада 2022 року відповідач подав заяву про поновлення річного строку на апеляційне оскарження та вказав, що жодної повістки про виклик до суду не отримував ані в суді, ані за місцезнаходженням юридичної особи. При цьому розписку, про яку зазначає суд, підписано невідомою особою, без зазначення прізвища та ініціалів. Водночас судова повістка разом з розпискою надсилається рекомендованим листом із повідомленням. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. Відповідач жодним чином не був повідомлений про перебування у провадження суду цієї справи;
ухвалою від 28 листопада 2022 року апеляційний суд поновив відповідачу строк на апеляційне оскарження, оскільки матеріали справи не містять інформації про те, що відповідачу направлялись копія позовної заяви, ухвала про відкриття провадження у справі, судові повістки про виклик в судові засідання на 22 серпня 2016 року, 06 вересня 2016 року та15 вересня 2016 року, а також відомості про їх вручення. У матеріалах справи відсутні відомості щодо особи, яка представляє інтереси відповідача. Розписка від 14 вересня 2016 року не містить жодних ідентифікуючих відомостей (прізвище та ініціали, посада, службове становище тощо) щодо особи, яка поставила свій підпис на ній, тобто підписана невстановленою особою, у зв'язку з чим така розписка не є належним доказом того, що відповідач був повідомлений про розгляд справи.
Встановивши, що відповідач не був повідомлений про розгляд справи, про існування рішення від 15 вересня 2016 року відповідач дізнався 19 квітня 2021 року та подав апеляційну скаргу 26 квітня 2021 року, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що строк на апеляційне оскарження рішення відповідачем підлягає поновленню.
При цьому, наявний в матеріалах справи лише супровідний лист суду першої інстанції про направлення відповідачеві рішення суду (а. с. 86, т. 1) не свідчить про отримання ним цього судового рішення.
Суд касаційної інстанції відхиляє доводи касаційної скарги про те, що відповідачем не дотримано порядок оскарження рішення суду першої інстанції, яке фактично ухвалено в заочному порядку.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року в справі № 369/1534/18 (провадження № 61-47851св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «ЦПК України передбачає дві форми перегляду заочного рішення: загальну (перегляд в апеляційному порядку) та спеціальну (перегляд судом, який виніс заочне рішення, за заявою відповідача). При цьому апеляційну скаргу можуть подати сторони (відповідач лише у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення) та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Таким чином, процесуальним законом визначено спеціальний порядок перегляду заочного рішення, який проводиться судом, що його ухвалив, і лише за письмовою заявою відповідача. Оскарження заочного рішення відповідачем в апеляційному порядку може мати місце лише в разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення та в разі ухвалення повторного заочного рішення. Аналіз матеріалів справи свідчить, що суд першої інстанції не постановлював ухвалу про заочний розгляд справи, умови проведення заочного розгляду справи, передбачені статтею 280 ЦПК України, були відсутні, оскільки справа розглянута за наявності поданого відповідачем відзиву на позовну заяву та доказів на його підтвердження. Крім того, зміст резолютивної частини рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2018 року свідчить, що суд альтернативно визначив як загальну, так і спеціальну форми перегляду рішення, що також зумовило правову невизначеність відповідача щодо порядку оскарження судового рішення. Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене в загальному порядку, тому відповідачем дотримано встановлений процесуальним законом порядок його оскарження».
Отже, суд може ухвалити заочне рішення за умов, визначених частиною першою статті 224 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції). Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу (частина перша статті 225 ЦПК України).
В цій справі суд не приймав рішення (в матеріалах справи відповідна ухвала відсутня) про заочний розгляд справи, рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2016 року не містить відповідної вказівки про заочний розгляд справи, у його резолютивній частині не зазначено про відповідну спеціальну форму перегляду рішення, яка передбачена статтею 282 ЦПК України.
Помилковими є посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд неправильно визначив розмір судового збору та застосував редакцію Закону України «Про судовий збір» 2021 року, а не 2016 року, що діяла на момент звернення з цим позовом. Зазначене спростовується змістом оскарженої постанови в частині визначення розміру та розподілу судових витрат, оскільки апеляційний суд здійснив розподіл відповідно до статті 141 ЦПК України виходячи з того, що предметом позову є майнова вимога про визнання права власності на квартиру, вартість якої згідно зі звітом про оцінку нерухомого майна складає 725 000,00 грн.
Ураховуючи наведене та те, що апеляційну скаргу відповідача задоволено і в позові відмовлено, апеляційний суд правильно здійснив розподіл судових витрат.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що до позовної заяви було додано квитанції про сплату судового збору лише ОСОБА_1 у розмірі 551,21 грн (а. с. 4, т. 1), а за сплату апеляційної скарги Університет сплатив 826,80 грн (а. с. 115, т. 1).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 січня 2022 року по справі № 922/1876/21 вказано, що «частиною 11 ст. 176 ГПК України також визначено, що суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Однак, суд апеляційної інстанції помилково, всупереч наведеним нормам не залишив апеляційну скаргу ТОВ "ВС Строймастер" без руху ні на стадії вирішення питання про прийняття апеляційної скарги, ні після відкриття апеляційного провадження, а вирішив питання про доплату судового збору ТОВ «ВС Строймастер» за результатом розгляду апеляційної скарги. Разом із тим, зазначене процесуальне порушення не призвело до ухвалення незаконного судового рішення апеляційним судом. В той же час ГПК України покладає на суд апеляційної інстанції обов'язок за результатами розгляду апеляційної скарги здійснити розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції».
Верховний Суд враховує, що на стадії вирішення питання про відкриття проваджень у судах першої та апеляційної інстанцій суди неправильно визначили розмір судового збору, суд апеляційної інстанції помилково не залишив апеляційну скаргу Університету без руху ні на стадії вирішення питання про прийняття апеляційної скарги, ні після відкриття апеляційного провадження. Проте зазначене порушення не призвело до неправильного вирішення справи, а також, враховуючи обов'язок апеляційного суду здійснити розподіл судових витрат за результатами розгляду апеляційної скарги, підстави для скасування ухвали про відкриття апеляційного провадження та оскарженої постанови апеляційного суду відсутні.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржену постанову ? без змін,а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 12 квітня 2023 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима
П. І. Пархоменко